Любов, Президент і парадигма космосу
Шрифт:
— Якась галіматья! — обізвався глузом Олег Сергійович.
— Не думаю. Про аварію на другій силовій установці я вчора нічого не чув. Чому «голос» знає про неї і передає мені інформацію серед ночі? Зараз я подзвонив на «7-й». Ти знаєш, що це лінійний крейсер «Звитяжний», пришвартований до другої стоянкової бочки. Був недавно в плановому ремонті, все норма, готовий до морських навчань. І раптом вчора о 22-й вечора — так мені сказав командир крейсера капітан 1 рангу Кулик — аварія на другій силовій! Це вже не містика.
— Я теж думаю, що це гірше, ніж містика, Ми-хайле Вікторовичу —
Він поклав слухавку. На розбалакання не було часу. Ще не вистачало, щоб в його домі арештували якогось космічного пройдисвіта! Десь мотався зі своїм кораблем по світах, а тепер вдає з себе мученика. Гаразд, хай дім спить, а Олег Сергійович має потурбуватися про свого загадкового родича. Вчора ж бо він, Олег Сергійович, був трохи непоштивий до нього. Мовити б, вказав йому на двері. Егоїстично і безтактно вказав. Але справа є справа. Спить він зараз, чи у них на Сиріусі розучилися спати?
Олег Сергійович відчиняє двері до кабінету і бачить, що Серж уже давно вдягнений, здається, навіть поголений, сидить біля письмового столу і переглядає якісь старі журнали. Є чому дивуватися. Усміхається, радіє, згадує своє давне минуле.
— Годі сміятися, батьку! — досить грубо каже Олег Сергійович і, не без внутрішньої зловтіхи, сповіщає про недобрий дзвінок від контр-адмірала. Власне, щось там затіває ця паскуда командувач!
— А чим ти кращий за нього, мій любий синочку? — примружує очі Серж. — Ти мене гониш з мого дому, той проганяє з Севастополя. Та Бог з вами. Все одно Сиріус за нами стежить. І особливих дурниць ви вже не вчините.
— Ти певен, що ота зірочка, отой далекий Сиріус, який ранком ніби плаче над землею, то твої захисники?
— І мої, і твої, любий сину Олегу Сергійовичу.
Пішли на кухню. Олег Сергійович підсмажив яєчню, запарив кави, сіли до столика, вкритого жовтою цератою. І враз... ото вже лихо!.. В парадному почулися голоси і тупіт ніг. Це прийшли за Сержем, це виконувався наказ мерзенного, зухвалого і самовпевненого командувача Чорноморським флотом.
У Сержа скам’яніло обличчя. Він засунув руку в кишеню штанів.
— Я можу відстрілюватися, у мене є зброя, — сказав він твердо, мовби зважившись стрибати з кручі у страхітливу прірву. — Але, мабуть, не варто... Краще віддамся їм в руку добровільно, щоб не наражати тебе на прикрощі. — В Сержевому голосі забринів злісний гумор: — Бо чого доброго не отримаєш високої пенсії.
А голоси наближалися, були вже майже перед самими дверима. У Сікори-каплея закалаталося серця, рука в кишені стиснула пістолет. Ті в парадному на хвилю зупинилися, чути було їхнє перемовляння, радилися, як бути. «Бандит» з космосу міг вчинити опір.
У Олега Сергійовича змигнула думка: другий поверх, можна ще врятуватися, можна просто втекти.
— Стрибай, Серже, внизу сарайчик. Спустишся по даху на землю і тікай на свій корабель.
Серж падає на похилий дах, скочується на землю. Біжить через двір, вилітає на вулицю і втрапляє... прямо в руки морського патруля. Молоденький мічман, перетягнутий портупеєю,
— Ви — капітан-лейтенант з корабля «Салют»? — ввічливо запитує він, не виказуючи ні найменшого бажання гніватися на втікача.
— Все як в старих радянських фільмах, — супиться Серж. — Мене прийшли арештувати, але при цьому виявляють до мене цілковиту турботливість.
— Безперечно, дорогий каплей, — усміхається вусатий мічман і показує рукою в бік військового «уазика», що стоїть оддалік під домом Олега Сергійовича.
Жест досить промовистий. Сержеві нічого не лишається, як з виразом зверхньої байдужості влізти в «бобика» і сісти там на заднє сидіння. Коли вони під’їжджають до парадних дверей штабу, з-за далеких будинків вже витикається багряний окраєць сонця, на широкому проспекті стає ясніше і видно, який гарний, урочисто святковий дім штабу флоту.
В фойє, на широких сходах тиша і застигла строгість військової установи. Серж іде в супроводі міч-мана-вусаня коридором до приймальні командувача, вступає в неї і тут натикається на контр-адмірала Стояновського, який стоїть біля столика чергового ад’ютанта. Лице в контр-адмірала бліде, ні кровинки, втома, видно, зморює його, а проте він вдає зраділого і простягує Сержеві руку.
— Мені доручено зустріти вас, — каже він. — Жаль, що так вийшло... з патрулем. Прошу вибачити командувача.
— Я все одно мав прийти до нього, — каже Серж, помічаючи на собі цікаві погляди штабістів. — То де ж Григорій Юхимович?
— У нас деякі ускладнення... Командувач зараз буде. А я прошу вас: зайдемо в мій кабінет. Почекаємо трохи.
В контр-адміральському кабінеті вже повно сонця, в шафах виблискують корінці книжок, стіл завалений газетами. На стіні велика зашторена мапа. Стояновський припрошує каплея сісти в глибоке шкіряне крісло і ще раз просить вибачити їх за факт затримки. Може, Серж хоче кави? Чи чаю? Серж холодно відмовляється. Тоді контр-адмірал починає розпитувати каплея про свого батька. І, взагалі, як вони жили ці п’ятдесят п’ять років? Ах так, вони ж не жили п’ятдесяти п’яти років. Для них була всього одна мить, найбільше — одна хвилина, затемнення свідомості, провал і воскресіння. І ще невідомо, яким психічним зривом в душах всіх членів екіпажу обернеться пробудження, люди досі ще там, на палубі, в кубриках, на бойових частинах, не знають всієї гіркої правди, їх чекає не просто повернення в рідне місто. На свою військову базу, до своїх родин, а стрибок у прірву часу, в майбутнє за 55 років, якого вони фактично не прожили ані жодною хвилиною.
— Це все дуже плутано... Якась дика химера, — каже контр-адмірал Стояновський. — але у нас своє лихо!
— Що ж такого сталося? Це не зв’язане з «Салютом»? .
— Ні... на лінійному крейсері «Звитяжний» терористи... Одне слово, вони захопили крейсер, взяли в заручники команду і тепер погрожують жорстокими діями. Нащо їм лінкор, не можу збагнути.
— Викуп?
— Боюся, щось більше. Такий корабель!.. Кращий лінійний крейсер Чорноморського флоту.
Подзвонив командувач. Вибачався і запросив до себе.