Любов, Президент і парадигма космосу
Шрифт:
Гість опустив голову. І враз запитав різко:
— Хто ще живе в місті із родичів тих, що були на «Салюті»?
— Майже нікого, — відповів трохи розгублено піжамний. — Переженилися, роз’їхалися, померли. Хіба що одна людина.
— Хто?
— Я вам казав про нього. Заступник командуючого флотом, російський контр-адмірал Севастьянов.
— Його батько Віктор Степанович — мій друг і командир, — рубнув гість. — Капітан другого рангу Віктор Степанович Севастьянов.
— Ви так кажете, наче сьогодні...
— Так, сьогодні. Він живий і чекає. Й тому я прошу вас: поїдемо
— Ми товаришуємо сім’ями, — з легким апломбом сказав господар. — Сьогодні контр-адмірал прийде до нас з дружиною. Самі розумієте, Свято Перемоги!
— От було б добре... якби я з ним... хоч на кілька слів...
— Боюся, це не зовсім зручно, — насупився господар. — І як я вас представлю? Хто ви?
Відповідь упала по довгій паузі. В неї вклалися секунди, може, роки, а, може, десятиліття:
— Я прийшов до вас, Олегу Сергійовичу, тому, що я... Я той самий капітан-лейтенант Сікора, про якого ви написали в газеті. Хай вас це не дивує і не смішить. Для флоту я загинув на нашому кораблі 9 травня 1945 року, але насправді я і мій «Салют» зникли в морі...
— Як зникли?
— Отак, дуже просто. Зникли в морі. Тільки не в Чорному, а в морі часу. — Гість похнюпився і розвів безпорадно руками. — 3 нами скоїлося щось незвичайне, щось страшне, дорогий Олегу Сергійовичу!
— Фантастика! — вигукнув щиро вражений господар дому. — І ви бачили ту фантастику?
— Майже... Отак близько, як зараз вас. І мій друг, командир «Салюту» капранг 2 Віктор Степанович Севастьянов також бачив її у своїй каюті, коли ми повернулися з небуття. — Лице морського офіцера вкрилося блідістю. — Не дивіться на мене, як на йолопа чи психа, товаришу Олегу Сергійовичу. Ми з вами Сікори. Ви і я... ми дуже близькі люди. — Тут Серж не витримав, його пойняло чисто людське почуття симпатії до свого найближчого родича. Зрештою, що вже ховатися від правди — до свого сина: — Якщо я не помиляюся, сьогодні вранці чи точніше — п’ятдесят років тому вранці я пішов саме звідси на базу, пішов на патрулювання. Був славний день, ми всі чекали повідомлень про повну капітуляцію гітлерівців. Але, на жаль, мені довелося разом з капрангом-2 Севастьяновим заступити в патрульний рейд. Себто я вирушив з ним у свою чорну біду.
Господар глипнув очима, в нього відвисла щелепа, і руки стали механічно перебирати ґудзики пі жами. Воістину мав перед собою людину несповна розуму. Щоб ото такий по суті парубійко півстоліття тому вибирався на військове патрульне діло! Краще б його тут зараз і не було!
— Гаразд, — змусив себе до силуваного усміху господар, — якщо це все не святий жарт, то, виходить, ви мені, чи то пак, ми з вами начебто дуже близькі родичі. Вірно?
— Виходить, дуже близькі. Найближчі!
— Ви маєте на увазі...
— Я не маю на увазі, а точно знаю, що в оцьому домі 9 травня 1945 року, о п’ятій годині ранку я взяв вас, тоді ще трьохрічного малюка Олежка, на руки, поцілував у тім’ячко (мав таку звичку), віддав моїй любій, дружині, а вашій матері Зіночці і рушив на базу. Жартом це не могло бути. Ви ось зараз сидите переді мною, і я бачу ваше обличчя, і впізнаю в ньому дорогі
Господареві забракло повітря, він давко вдихнув його і наче уві сні промимрив:
— Ви... мій батько... Спасибі за таке відкриття!.. Тільки дозвольте... ви ж проти мене ще зовсім молодий!.. Поясніть тоді...
Гість уже тримав у руках документ — маленьку коричневу книжечку, розкрив її і простягнув Олегові Сергійовичу.
— Прошу, щоб ви мені повірили. Моя офіцерська книжка. Я одержав її за місяць до великої Перемоги.
Олег Сергійович взяв тремтячою рукою посвідчення. Прочитав його уважно і пересвідчився в тому, що вже передчував нутром: мав перед собою рідного батька капітана-лейтенанта Сергія Дмитровича Сікору, старшого помічника командира протичовнового корабля СКР-10. Абсолютно точні дані, які він, Олег Сергійович, власноручно виписав у своїй статті, опублікованій сьогодні в славному місті Севастополі і, напевне, вже прочитаній багатьма севастопольськими офіцерами.
Господи! Піжамний Сікора сидів блідий, як мрець, не міг ніяк подужати дрижання своїх рук. Славетний батько з’явився до нього в дім!
У Олега Сергійовича раптово заболіли скроні, потім заболіло в потилиці, в очах зарябіли кола. Мусив щось робити. Інакше його чекала гіпертонічна криза!
Він побіг в кухню, відкрив кран, нахилився і почав хлебтати теплувату воду. Ніяк не міг загасити спрагу. Що буде далі — не знав. Тоді шарпнув ручку холодильника, добув пляшку «боржомі» і почав захлинаючись вливати в себе колючу мінералку.
Стояв і думав. Стояв і вагався. Повертатися в кабінет було чомусь боязко. І враз йому змигнуло в голові: чи це бува не авантюра? Хіба ж мало тепер усяких пройдисвітів? Ходять по квартирах, придивляються, вишукують. Правда, погляд у цього чистий і відкритий. Ну, то й що? Бачите, йому химери маряться, сам як химера, з якоїсь шаленої космічної безодні впав на землю і вгадав, куди прийти. О, знаємо таких! Останнім часом світ зрушився від усяких окультних дивацтв, від езотеричних відкриттів, екстрасенси зазирають тобі в душу, оракули бачать твою прийдешність...
Коли Олег Сергійович, таки зважившись вступив у кабінет, гість сидів у кутку канагш, грузько опавши всім тілом, і спав сном праведника, а точніше сном змученої, безгрішної людини. Орден Червоної Зірки і бойові медалі горіли на його грудях.
«Ні, не авантюрист, не екстрасенс, — подумав, заспокоюючись, Олег Сергійович. — А втім, хай чорт ламає собі голову! Скоріше б повернулася дружина! ».
На святкову вечерю зібралося невелике товариство. Прийшли два штабні офіцери з бригади кораблів, потому під’їхав контр-адмірал Севастьянов з дружиною-лікаркою (за пишнотілость її на флоті називали «контр-адміральським пончиком»). Контр-адмірал проти неї був втіленням усіх флотських статутів: сухарюватий, лобатий, з прискіпливим поглядом. Сиділи недовго. Один з офіцерів мав чергування в штабі, другий раптово почувся недужим, і дружина хутко забрала його додому. За столом лишилися найближчі: контр-адмірал з жінкою і господарі.