Любов, Президент і парадигма космосу
Шрифт:
У Сержа збіліло лице. Він опустив голову. Треба ж було такому лиху скоїтися: вранці вирушив на патрулювання, і ось сидить, мов ворог якийсь перед трибуналом!
— Може б, нам взагалі не треба було повертатися, якби ми знали, що так обернеться... — видушив із себе з болем. — Все одно слухайте... Я приплив з «Салюту» на моторці... Власне, мене послав командир, ваш батько капранг-2 Севастьянов. І дістатись сюди було непросто... Прикордонники вели мене до самого берега, до самого Костянтинівського Равеліну.
— Про героїзм потім, — відмахнувся дражливо контр-адмірал. — Розповідайте далі. Що було в травні сорок п’ятого?
Сержеві
— Тоді, в травні 45-го нас атакували з лівого і правого борту.
— Хто атакував?
— Підводні човни... чи, може, щось схоже на підводні апарати, абсолютно незнаної нам конструкції. Величезних розмірів. Не можу навіть уявити... довжиною з лінійний крейсер!
Серж відчуває марність своїх слів. Він нічого не доведе, він нічого не пояснить. Бо довести і пояснити неможливо. Є речі, які існують поза нами, які ми ладні забути, викреслити з душі, але вони знову виникають в пам’яті.
— Ми начебто всі заснули... Ні, ми провалилися в пітьму. І за хвилину знову опритомніли... І побачили, що ми пливемо... Ні, здається ми стояли на місці. Наш корабель якось дивно завмер, наче і він пережив хвилину шоку. — Серж розвів безпорадно руками. — Ось так ми й опинилися тут.
Присутні слухають Сержа напружено, ждуть від нього чогось більшого, мовби не вірять в цілковиту щирість його слів. Він не все сказав, він не відкрився повністю, він сам не знає, що з ним скоїлося.
— Послухайте, Серже, — звертається до нього дуже серйозно контр-адмірал, — невже ви не відчули в мить пробудження чогось незвичайного, велетенського... Ну, скажемо так: чогось пережитого вами у ті темні секунди?
— Тоді ні, — зізнався просто Серж. — але оце зараз... Після того, як почув, що ми... ну, що ми через півстоліття тут, і побачив своє місто через півстоліття... тепер я бачу... ні, я почуваю, що я справді став якимось іншим. Мене ніби вирвало з неземного, якесь космічне диво!
— Стоп! — підняв руку контр-адмірал. — Ви знайшли правильне слово: Космічне! Мені здається, ви були не просто в трансі, а?
— Мабуть, так, товаришу контр-адмірал. — згодився Серж. — Хоч конкретно я не можу згадати нічого. Я не бачив Космосу, не чув голосу Космосу, не побачив на власні очі, який він є отой — Космос.
Та контр-адмірал вже думав про своє, думав насуплено, суворо і трішки роздратовано. Він згадав минуле. Колись він учився на біологічному факультеті, мав захищати диплом. І все було б добре, якби не його чудернацьке захоплення космічними ідеями. Якраз тоді в моді бути теорії одного московського письменника-науковця про продуктивну силу сонця. Письменник стверджував, що людство живе за рахунок сонячної енергії, що сонячна енергія, постійне її надходження на землю через фотосинтез додає землі додаткову, абсолютно відчутну і абсолютно реальну матерію, так звану сонячну променеву матерію. Ставши на позиції того письменника, студент Севастьянов в своїй сміливій дипломній роботі фактично ледь не дійшов до заперечення теорії додаткової вартості Маркса. Нечуване в ті часи зухвальство! Мовляв, ми одержуємо свій хліб з космосу, писав студент Севастьянов, і ми повинні віддавати космосу
Одначе зараз заглиблюватися в давні свої теоретизування було не на часі. Контр-адмірал запитав Сержа про інше:
— Скажіть, чому ви не пройшли своїм сторожовим кораблем прямо на морську базу? І, взагалі, як там почувається мій батько? Це ж йому, здається, уже під 90 років!
— Сьогодні вранці, коли ми вирушили на чергове патрулювання... себто, як з’ясувалося, 57 років тому по вашому обліку часу, капрангові Севастьянову, моєму Другові і командирові, сповнилося тридцять п’ять. Місяць тому ми відзначали на іменинах його ювілей.
— Прекрасно, маю молодого отця, — щиро усміхнувся контр-адмірал. — Ну. а далі ж як?
— На базу нас не впустили... Черговий сказав, що такого корабля у них по списках не існує... І, взагалі, дав команду стати на створах і прийняти інспекційну комісію.
— Розумію, — мугикнув досить несхвально контр-адмірал. — Комісію ви не прийняли. Герої! Досить сміливо. А потім...
— Я вже відбув на моторному човні до берега. Не знаю.
— Власне, ви самі, Серже, нащо вирушили на берег?
— Ну, як це — нащо?.. Щоб піти додому. З ранку не був там. Побачити дружину. На жаль, вона вже давно в інших світах. Погомоніти з вами, з військовим начальством...
Зазирнула господиня дому Ніна Федорівна, розчервоніла від кухонних клопотів.
— Михайлику, — усміхнулася до контр-адмірала, — до телефону просять. Тільки не забалакуйся, кава і пиріг готові.
Дзвінок був від самого командувача. Голос трохи розгублений. День Перемоги видався нелегким. В адміраловому домі ішло чаркування, але, видно, без надійного помічника контр-адмірала Севастьянова командуючий нудьгував. І навіть був наче ображений.
— Ти без своїх хохлів не можеш прожити, — гудів він у трубку. — А запрошення командуючого тобі нуль!.. Гаразд, не виправдуйся. Мені доповіли, що чаркуєшся з «космічним пришельцем». Добре діло. Тільки почалося з жартів, а пахне смаленим. На оцей самий корабель «Салют» хотіли прорватися наші сусіди... Киїь.. Ясно? А це вже велика стратегія. То наш древній Київ пхається в НАТО, то уже цілиться на «пришельців*.
— Мають право, — кинув досадливо контр-адмірал, якого вколов розв’язний тон начальства. — їхні територіальні води.
— Не про те мова, Севастьянов, — гукнув добре захмелений командуючий. — А що під тією територіальною водичкою ховається? Може, твої інопланетяни привезли з собою яку-небудь ядерну цяцьку, що-небудь в цьому плані, а?
— Не розумію, товаришу адмірал.
— Україна вдає з себе покірливе ягнятко, а їм з космосу подаруночок. От і вся їхня святість. — Командуючий перейшов на діловий тон: — Я тебе попрошу... пригрій свого інопланетного. Розпитай, які в нього наміри? Чи не хотів би до нас на гарну посаду?