Любов, Президент і парадигма космосу
Шрифт:
А щоб не гомоніти зайвого, молодий інопланетянин налляв собі в склянку пекучого питва і перший виголосив (жаль, безгучно) промову-тост:
— Бажаємо вам, художникам, мати не тільки енергію для життя, якою ми хочемо забезпечити вас, а й енергію для творчості. Бо вам бракує, крім енергоресурсів, ще й великої гармонії душі. А гармонію може породити лише краса (здається, так висловився один ваш відомий письменник в далекі минулі часи). На Сиріусі краса і мистецтво, гармонія і дух любові панують над усім, хай вони запанують і у вас. Тож піднімаю свій келих за те, щоб на вашій планеті володарями всього стали
Банкет тривав до безконечності, розмах його воістину нагадував розмах земних фуршетів. Віруні вже й захотілося додому. Гарно було тут, солодко, а втім дома було краще. Та й до туалетику не завадило б зробити екскурсію, все ж таки у жінок такі проблеми вирішуються непросто.
Аж раптом в залі зчинилася метушня. Якісь нові інопланетці обступили головного «Космічного брата», біля їхнього стола відчулася нервозність. По якимось часі головний «Космічний брат» взяв слово і з суворим, кам’яним лицем виголосив (думками, звісно) прощальний тост:
— Сталося непередбачене, дорогі земні друзі! Ми не хотіли б вас турбувати і псувати вам настрій, одначе вгорі виникла загрозлива ситуація. Зараз ми відправимо вас підводним крейсером до Севастополя. І попросимо переказати командуванню військово-морської бази про появу ворожих сил! Вони за кілька днів завдадуть удар по кримській землі.
Голос старшого господаря (що звучить кожному з гостей у душі) таїть у собі справжню грозу. Тим паче, що ідеться про напад ворога на славний Севастополь, про життя рідного міста.
Гості підводяться.
Тільки Віруня воліє знати всю правду і гукає на весь рожевий зал до столу планетарних повелителів:
— Скажіть правду, що там? Хто нападе?
Пояснення коротке: «сірі» НЛО наготували грандіозну акцію вторгнення до Криму тисяч і тисяч бандитів східної коаліції, їх висадять з кораблів, ті кораблі вже пливуть до головних кримських міст, пливуть начебто з мирною метою, як торгівельні судна, як пасажирські лайнери, і щойно вони висадяться на кримській землі, як по всьому Криму почнеться війна під священним гаслом газавату, себто війни проти Росії.
Про смачні страви вмить забуто. Годі ж бо! Хутчіше добутися додому, в цьому підводному палаці вже незатишно, художники юрмляться біля стін — дверей тут немає — настрій у всіх майже панічний. Рожеве світло їх дратує, невідомість вганяє в паніку. Ворог суне до Севастополя!
Якась сила враз повертає Віруньчине обличчя до столу господарів, і в голові її озивається вибачливий голос головного оранжевого повелителя.
— А вас, сестро Віро, і вашого друга Теренса Реттігана ми просимо залишитися. Тільки не хвилюйтеся. Ваше життя нам дорожче за власне, і ваша честь вища за нашу власну. Ваші друзі вже сідають на підводного човна, про них нема чого турбуватися. Але ви, сестро Віро і брат Теренс, допоможете нам.
Та ж сила змушує Віруню і Теренса ступити кілька кроків до головного господаря. Ось він іде їм назустріч. Під рожевим серпанком видно вродливе обличчя його, високе чоло, дуже широкі, розкосі очі, викривлені в усмішці губи. Хай сестра
Віруня не переймається лихом... Себто хай вона не вдається до паніки, кораблі бунтівників з’являться перед кримським берегом не раніше завтрашнього вечора, і з ними ще легко впоратися. Закрити порти, провести перевірку всіх пасажирів, підозрілих негайно
Віруні легшає на серці. От тільки нащо їх залишено?
Головний господар вказує на свій стіл і запрошує сісти. Сідає сам. Біля нього стоять його помічники. Віруні так дивно бачити перед собою оцих химерних людей, бачити і усвідомлювати, що вони ж наче й люди і водночас зовсім не люди, і дивуватися їхній спромозі вести таку дивну балачку на українській і англійській мовах водночас.
— Скажіть, що ми можемо зробити для вас? — з повною довірою запитує Віруня.
— Проблема виявилася складнішою, аніж нам здавалося спочатку, — по-діловому говорить головний рожевий. — Починається велике лихо всієї планети Земля. Воно готувалося довгими тисячоліттями, і в основі його лежить біологічний рефлекс людини до постійного харчування. Цей рефлекс породив другий рефлекс — хапальний, себто жадання відбирати у природи і в інших людей якомога більше всього корисного, потрібного для живлення, вдягання, побутових потреб. Сьогодні дві величезні групи людей на планеті не можуть поділити цю ж планету з усім її багатством. Поступається в силі і технічних можливостях Східний Союз Держав, тому він уже не може чекати і вірити в великий гуманізм вашої так званої ООН. Та найбільше лихо в тому, що Східний союз оволодів ядерною зброєю. До того ж він перенаселений, надлишок людських ресурсів штовхає його до розширення територій, і в цьому йому допомагає не тільки зброя, а й релігія, яка, будучи в основі дуже гуманною і благородною, дає змогу масам не боятися смерті. Я не дуже плутано веду мову? Ви мене розумієте?
— Абсолютно, — вигукнула Віруня. — Тільки що ж ми з моїм другом можемо вдіяти?
У рожевого володаря посумнішало обличчя.
— В цьому й парадокс, сестро Віро, — зітхнув володар. — Могутні й мудрі домовитися не можуть. І це маєте зробити ви, прості смертні. Події розвиваються так швидко, що не можна гайнувати ані хвилини. І ми просимо вас, представників двох великих народів, українського й американського, змусити своїх головних лідерів сісти за один стіл. Усіх, хто володіє ядерною зброєю.
— Як? — не втямила Віруня, і їй стало аж зимно в цьому напоєному теплими ароматами залі. — Хто нас послухає?
— Головні лідери, — тоном остаточного присуду мовив рожевий господар. — Вони будуть негайно сповіщені про ваш політ до них. Як дістатися в столиці, лідерів, подбаємо ми. Ми долали космічні відстані, а земні... то справа однієї миті. — Рожевий господар ввічливо підвівся, взяв у руки келих. — Ми на Сиріусі рідко дозволяємо собі вживати п’янкі трунки. Одначе тут я порушу цю розумну звичку. За ваш політ, мої дорогі земні друзі!
Для повернення в місто Віруні і її коханому Теренсу надано персональний «фаетон» головного космічного брата. На морську поверхню їх доставлено маленьким підводним човном.
І тут Віруньчину увагу привертає якийсь гуркіт двигуна. Звідки це? Ага, онде мчить, розтинаючи форштевнем хвилі, сіросталистий сторожовий корабель, мчить з гордовитою назвою на борту — «Салют».
— Боже, та це ж дідусевий сторожовик! — впізнає його Віруня і мало не падає у воду з містка. — Це той корабель, де командиром... ні, заступником командира — мій дідусь. Треба дати їм знак, треба погукати їх. Може, вони пливуть якраз за нами.