Любов, Президент і парадигма космосу
Шрифт:
Віруня й Теренс щосили махають руками, навіть щось вигукують, кличуть до себе.
— Єгей! Сюди! Дідуню, це ми!
Там на борту щось помітили, гасять швидкість. Форштевень корабля націлюється в бік маленького підводного човна, до двох постатей на крихітному містку.
Корабель дає гудок. Сповіщає про свій намір рятувати їх. Він гасить швидкість до нульової і вже по інерції підпливає до обляпаних бризками моря Віруні і Теренса.
З нього спускають шлюпку і матрос у ній починає завзято гребти веслами. Підплив. Взяв до себе Віруню і Теренса, круто розвернувся і назад до корабля. Віруня, озирнувшись, хотіла
— Чудні ці космічні брати. Наче бояться нас.
Віруні й Теренсу спустили трап, вони піднялися
на палубу і побачили «свою» команду. Першим до Віруні підійшов її «дідусь» Серж. Обнявши онуку, запитав її радісно:
— Чому це ви зникли з Теренсом? Художники в паніці, кажуть, що вас лишили заручниками «Космічного брата».
— Ти думаєш, що говориш, товаришу капітан-лейтенант? — строго відрізала Віруня. — Ми з Те-рейсом не заручники, а посланці миру! — І вона повисла на руці коханого.
— А ти думаєш, що ти говориш? — наче образився «дідусь» і показав на свої офіцерські погони, — порахуй мої зірочки. Я вже капранг-2! І, до речі, командир цього розкішного корабля.
— Радієш, що вижив з капітанської рубки свого друга капранга Севастьянова!
— Ну, не знаю, що краще: рубка «Салюту» чи крісло Командувача Чорноморським флотом? Сьогодні в нього нелегкий день. Приймає високого гостя. Президента України! А увечері... ну, не повіриш! Спільне засідання рад українського й російського флотів. До речі, скоро прилетить Президент Росії.
— О, які ви честолюбці — мужчини! — іронічно посміхнулася Віруня. Здійнявся вітерець, і вона пригорнулася до Теренса, лагідно і віддано. — Зате й ми дещо побачили.
— Знаю. Мені розповіли ваші художники. Як вас вітали «космічні брати», і чим вони вас пригощали в своєму морському царстві.
Важка хмара запнула сонце, на море впала тінь, вітерець подужчав. Віруні стало зимно, аж здригнулася.
— Слухай, капранг-2, і чого б оце нам товктися на цих хвилях? — голос її дрижав. — Ти ось мене простудиш, дідулю, а нас з Теренсом чекає далека дорога. Ходімо краще в каюту.
Проте в каюті їм сховатися не вдалося. Здалеку, із севастопольської військової бази раптом долинув важкий, гоготливий гуркіт, наче там шарахнув вибух багатотонного снаряду чи бомби.
— Боюся, хтось дуже невміло попрацював з вибухівкою, — сказав Серж.
Кинулися на ют, припали до поручнів, стали видивлятися у бік Севастополя. Господи, що то воно? Над містом піднімалася чорна хмара диму. Мовби пожежа чи й справді вибух. Серж глянув на годинник. Була четверта по обіді.
— Гаразд, ідіть з Теренсом в мою каюту, а я зв’яжуся з черговим. Щось мені ці дими не дуже подобаються.
За кілька хвилин він мало не влетів до себе в каюту, мав побіліле лице. Віруня з Теренсом аж підскочили з канапи. Що скоїлося?
— Страшне! Але є Бог на світі... — голос у нього уривався, він упав на стільчик перед письмовим столиком. — Зараз побачимо не тільки дим, а й чорні прапори на мачтах. — Які негідники! Які страшні негідники!
Віруня кинулася до «дідулі», обняла його: що там скоїлося?
— Боюся, що нашого Севастьянова вже немає в живих. — Він погладив Віруню по руці. — Не лякайся, може все не так і страшно. Черговий сказав мені, що в приміщенні штабу флоту хтось заклав вибухівку. Заряд неймовірної сили. Мав
— Тоді накажи мотористові: хай дасть більше газу! — попросила Віруня зі слізьми на очах.
— Уже дав, люба моя онучко. Від нашого «Салюту» такі проблеми не залежать. — Він визирнув в ілюмінатор. — А хмарка таки стоїть над будинком штабу. Над самим будинком!
Нічого не переплутав черговий військової бази, точно назвав місце вибуху: будинок штабу Чорноморського флоту! Немає фактично вже ніякого будинку, нема розкішного адміральського кабінету з довгим, вкритим палітурою столом для нарад, нема картин видатних флотоводців світу: ні Ушакова, ні Нельсона, ні Нахімова... Вибух був такий сильний, що два поверхи над кабінетом геть знесені, і в проломі даху блідо синіє небо. Постаралися негідники! Ненависники слов’янства і православія, які вже давно облюбували собі Крим. Хто ж, як не вони, сотворили цю акцію помсти? Саме помсти за лінкор, який зникнув у глибинах Чорного моря або ж у глибинах неміряного часу і простору. І це зайвий раз доводить потребу негайних і рішучих, а головне — спільних дій.
На щастя, обійшлося без жертв. І допомогла саме спільність. В чому, можете запитати? А в тому, що й командувач російський і командувач український довго не могли узгодити, в якому кабінеті провадити оцю саму спільну нараду двох Рад. У росіян флот набагато більший, і кабінет командуючого набагато поважніший, але й українці свого не попустять, оце навесні одержали від міськради Севастополя новий гарний дім для свого штабу, то чому б не запросити до нього всіх російських і українських адміралів, контр-адміралів і віце-адміралів? Помилуйтеся, ми не якісь там хохли. На українській землі, в українському Севастополі ми ще не таке встругнемо!
Отут терористи (ясно ж, що підіслані Союзом Східних Держав!) і дали маху. Як було ними заплановано рвонути по узгодженому плану, в хвилину відкриття спільної наради, так вони й рвонули. А як саме це їм вдалося — чи з допомогою годинникового механізму, чи з допомогою радіопристрою — хай докопується спецвідділ. Зараз же обидва президенти — російський і український — забувши й про обід, заборонивши проведення всяких урочистих прийомів і зустрічей, фанфар і дефіляд, гарматних салютів і телетрансляцій, хутко сідають в якійсь досить скромній кімнатчині, запрошують до себе обох командувачів і ставлять перед ними одне питання: що тут діється? Чому Севастополь мимоволі перетворюється в найболіснішу точку в Європі?
Нічого певного не можуть сказати президентам командувачі флотів. Одне їм ясно: є в цій історії хтось, кому довелося відчути пряме зіткнення із подіями. Є й такі, котрі були пожовані цими подіями, кинуті на саме дно, потоптані, понищені. Наприклад, командир корабля «Салюту», нині контр-адмірал Віктор Степанович Севастьянов...
— Погукайте цього контр-адмірала! — пропонує український Президент. — Послухаємо бодай одну конкретну людину.
— Так це ж я, товаришу Президенте, — підводиться перед українським лідером командуючий російським ЧФ. — Я справді пережив чимало... Може, вам доповідали, що мій сторожовий корабель через п’ятдесят п’ять років повернувся в Севастополь...