Любов, Президент і парадигма космосу
Шрифт:
— Германці ніколи не були бандитами! Але вони й ніколи не дарували образ. Надто кревних! «Чорний орден» СС, як і його вища ланка — «Чорне сонце» СС, ці святі військово-лицарські організації жерців завжди мали за обов’язок знищувати всіх підозрюваних, всіх зрадників і перекинчиків, до того ж знищувати за особливим лицарським ритуалом. Ми не говорили вам про наші переживання, але Магіум ордену сприйняв, як власну, кревну образу те, що ваша кохана фройляйн Віра Сікора вийшла заміж, себто зрадила вас і вашу любов. А тому прийнято ухвалу: знищити її!
— Даруйте, Магістре. Я вам такої санкції на помсту не давав.
— Ось воно як... Орден намагається захистити вашу честь, а ви наважуєтесь кидати йому в лице образи. Образи самому Магістрові! До того ж Першого ступеня! Тоді я відкрию вам не дуже приємну новину. Більшість членів Магіуму на останньому засіданні
Мовлено було так, що Теренса пойняло холодом. Йому здалося, що в гроті потягнуло крижаним вітром. Ці люди здатні на все. Хутчіше звідси. Хутчіше! Але мить подумавши, він вирішив звернутися до магістрового здорового глузду:
— Я хотів би наостанок, гер Магістр, запропонувати вам одну добру справу. Зустріньтесь з Президентом України. Гарантую вам повну безпеку. Абсолютну! Переконайте його, що в цих підземеллях ви не готували ніяких антидержавних змов і замахів, що ви висадилися з моря цілком випадково, як туристи чи потерпілі аварію. Скажіть йому, що німці, всі німці, більшість їх — і тутешні, і в Федеративній Республиці — ставляться до української держави з належним респектом. Я певен, що він не вчинить кримінальної справи, не переслідуватиме вас, як злочинців, терористів — я поясню йому ваші романтичні наміри — і він тільки порадіє з того, що могутній орден «Чорне сонце», відомий всьому світові, протягує йому руку, ну, хай не дружби, але, принаймні, доброї, ділової співпраці. Я знаю українського Президента. Він — мудра, вольова людина, без будь-яких комплексів і знайде шлях до примирення з вами, з найрадикальнішою частиною Німеччини.
— Та ви з глузду з’їхали, молодий чоловіче! — біліє обличчям Магістр, і кожна зморшка на його обличчі поглиблюється, очі темніють і стають лихими. — Ви пропонуєте мені зрадити наші святі ідеали!
— Я просто пропоную вам шлях порятунку, гер Магістр. У мене є відомості, що служба безпеки України вже вийшла на ваш слід. Можливо, хтось із своїх зрадив вас. Найближчим часом буде проведено широку військову операцію. З землі і неба. І вам не вдасться заховатися в гірських ущелинах. Боюся, що тоді, в разі арешту, вам буде сутужно довести свою «невинність».
Магістр вагається. На його обличчі проступають пекучі плями. Плями страху, обурення, відчаю... Проте йому стає сил подолати в собі важку хвилю. Він пригладжує своє спадисте волосся, супить брови і повільно проводить пальцями по ґудзиках мантії.
— Спасибі вам за добросердечне бажання порятувати від біди Магістра ордену «Чорне сонце», — з гіркою щирістю промовляє він. — Але мені не лишається нічого іншого, як розчарувати вас, друже. Авжеж. Бажаної вам зустрічі з Президентом України, з цією мудрою, як ви запевняєте мене, людиною не відбудеться, її не відбудеться тому, що я був і лишаюся посланцем і намісником Головного Магістра нашого ордену, а такого доручення, такого наказу мені не давалося. І ще тому, що я був і лишаюся германським патріотом. І, як патріот, хочу нагадати вам, що на кримській землі свого часу поклали голову триста тисяч синів фатерлянду. Тут в сиву давнину проходили остготи. Тут віддавали кров і піт тисячі німецьких колоністів... Та, зрештою, мій юний друже, справа навіть не в нашій ностальгії за минулим. Настав час рятувати людську цивілізацію: від плебса, від комуністичних покидьків і головне — від мусульманського ідіотизму. — Магістр зробив промовисту паузу, і та пауза враз насочилася відвертою погрозою: — Ви кажете, що вам набридло бавитися в «лицарів» і просите відпустити вас в Штати. Що ж, ми дуже шкодуємо, гер художник, що ви не справдили наших сподіванок. Германський дух умер в вашій душі і в душі вашого батька також. Старий Пауль Реттіган захлинувся в своєму багатстві, ви — в любові до нікчемної слов’янської жінки, у своїх малярських примхах і малярській геніальності... Годі! Не пробуйте заперечувати мені! Ви залишаєте нас, картина ясна. І в такій же мірі трагічна. Однак ми й далі розраховуємо на наші спільні дії. Ми хочемо вірити, що англосаксонський орден «Мажестік-12» і древньо-германський орден «Чорне сонце», який складає ієрархію «Чорного ордену» СС, найближчим часом у спільній боротьбі встановлять на землі владу вищої цивілізації, свій контроль над деградованим слов’янством і, зрештою, над усім чорно-жовтим і монголоїдним світом. — Магістр раптово
***
Повітряного балона прип’ято в гірській ущелині, бічови натягнуті до пружності струн. Кілька цікавих місцевих жителів, переважно хлоп’яків із німецького поселення, позадирали голови і з захватом чекають, коли ж воно підніметься в небо, оте розмальоване диво? Кожному кортить влізти в нього, та не кожному дано таке право.
Теренсові не випадало літати на гумовій птиці.
Його проймає легкий страх. Як же він впорається з керуванням? Під самим балоном гуде горілка, заганяючи всередину кулі розігріте повітря. Мудро вигадано: колись літали з допомогою зрадливого гелія і вибухали в повітрі від найменшої іскри (приміром, як нещасний дирижабль «Гінденбург»). А тут сів собі спокійно і втішайся красотами землі.
Теренс озирається. І враз... боже, хто то? Стежкою між терновими заростями чимчикує до нього Зігфрид Рюгенталь, обвішаний якимись мішечками, пакунками, в руці — автомат «Калашникова». Привітно салютує ним Теренсові: слава американському майстрові живопису!
— Радий тебе бачити, Зігфриде. Ти теж в політ? Ну, слава Богу, що я не сам, бо з цим повітряним левіафаном я не годен впоратися.
— Маю відповідати за тебе перед самим Магістром, — каже хлопчина, і по його впевненості видно, що він не вперше береться до такого польоту. Забравшись по бічовній драбинці в гондолу, він якійсь час вовтузиться в ній, підкручує щось у нагрівальній машинці, затим, задерши голову, пробує натяжку тросів і з певністю бувалого повітроплавця озирається по гірській ущелині.
— А ти певен, що ми не зачепимося за вершину Ай-Петрі? — із силуваною іронією і заразом повагою до молодого аргонавта питає Теренс.
— Я не зачіплюся. А ота хмарка... — аргонавт показує на небо, — може нам попсувати настрій. І ще декотрі типи.
— Ти про кого?
— Є тут один. Начальник особистої охорони Магістра, йолоп і зарізяка Франц Вернер. Його діда радянські гренадери в сорок другому присипали снігом в Сталінграді. Я випадково почув, як він чіплявся до Магістра, вимагав від нього змінити наш маршрут. І тепер, як мені здається, Магістр передумав відпускати вас живим в Севастополь. Мабуть, вищий Магіум ордена не вірить в вашу лояльність, гер Теренс. Один з лицарів навіть кинув фразу: «Цей Реттіган сліпо закоханий в слов’янську красуню, і його сентиментальні соплі можуть нам дорого коштувати!» Ось чому, гер художник, я так пильно обдивляюся повітряну кулю. Однієї дірочки в ній досить, щоб ми зачепилися за Ай-Петрі.
— Не лякайте мене, Зігфриде. Я й так боюся висоти, — хмуро говорить Теренс і не дуже певно забирається по драбинці в гондолу. — Господи! Нащо розумники Монгольф’єр вигадали ці повітряні балони!
— Для того й вигадали, щоб розумник Теренс Реттіган хутчіше добувся до своєї коханої.
— Не доберуся. Вона мертва!
— Як це мертва? — блякне обличчям Зігфрид.
— Дуже просто, — вимовляє пошерхлими вустами Теренс. — Вашими руками її застрелив під Ялтою Магістр Ордену!
— О, майн гот! — вирячує очі хлопчина, на мить йому перехоплює в горлі подих, і він пускає на повну силу нагрівальну форсунку. — Клянуся вам, Теренс Реттіган... у мене ще лишилося кілька куль. І одну я прибережу для того, хто віддав мені цей підлий наказ!
Над горами з самого ранку завмерла маленька, пір’їста хмаринка. Мов янголя несміливе, все визирала з-за гострих шпилів айпетрінської гряди на сріблястий розлив моря. Може, навіть почувала заздрощі до людей на березі, може, й сама рада була б спуститися вниз і пригорнутися до води. В одному місці вона побачила моторний човен, який ладнався до плавання, і либонь ще заздрісніше стало хмаринці. Добре їм, землянам, куди хочуть, туди й обирають путь. І не бояться вони ні пусток небесних, ні вітрів штормових і негаданих. Безтурботне життя у тих купальників.