Люди та зорi

Радутный Радий

З похмурим виглядом вийшов вўн з ангару космопорту й лише помўтивши захопленў погляди кўлькох пўдлўткўв, трохи посмўхнувся - все-таки, що не кажи, а десантник ї десантник. Хоч ў зв'язкўвець.

Але вўдчуття було трохи дивним. Три роки, мало не з самого початку контракту, Юрўй мрўяв про перший свўй крок пўсля повернення на рўдну планету. Ця мить снилася йому безлўч разўв, ввижалася в маревў отруйних випарўв чужих болўт та смертоносних хащ. А тепер...

– Таке враження, наче лўтав кудись на екскурсўю!
– пробурчав вўн сам до себе. Й плюнув.

Його не зустрўчали. Родиннў

зв'язки значно ослабли в наскрўзь технократизованому суспўльствў, й рўдких вўдеосеансўв було цўлком досить для пўдтримання теплих стосункўв. Друзў - хто за минулў роки розлетўлись по всўй планетў, а дехто й далў, хто був весь час зайнятий, та й, чесно кажучи, менш за все Хелл хотўв зўткнутися зараз з постарўлим знайомим. Перехожў теж майже не звертали уваги на десантника в параднўй формў, що трохи розгублено зупинився на перехрестў.

Невисокў, однакового розмўру й форми кущўтяглися вздовж пластикового тротуару. Машинально Хелл тримався подалў вўд них.

– Ви - Юрўй Хелл?
– хтось нерўшуче торкнув його за плече. Хелл здригнувся й повўльно - "Це Земля, а не невўдома планета, не смикайся!" розвернувся.

Й зустрўвся з несмўливим поглядом блакитних очей.

– А я - Селена Руткевич!
– заявила дўвчина.

"Гм... Що за дўвча?" - подумав Юрўй. Саме так - не дўвчина, не жўнка - дўвча. Невисока, свўтловолоса, одягнена в простў сўренькў штанцў та смугасто-бўлу блузку - одним словом нўчим не примўтна ўстота. Та було в ўў поглядў щось таке, що викликало в Хелла дивне вўдчуття якогось неспокою.

– Дуже приемно, - машинально вўдповўв вўн. Й трохи розгубився, не знаючи, що сказати далў.

Дўвчина теж помўтно збентежилась.

– Ой, вўчно я не з того починаю!
– нўяково посмўхнулась вона, одночасно намацуючи щось в невеликўй сумочцў.
– Я... Тобто мене... Ну, коротше, ось!..

Селена простягла десантнику в кўлька разўв складений аркушик. Посмўхнувшись, Хелл взяв записку, розгорнув й здивовано пўдняв брови писав його давнўй приятель Серж, колишнўй однокурсник.

"Привўт, Юр!
– починалась записка. Випадково взнав, що ти прилўтаеш. Й зразу подумав, що податись тобў зараз нема куди. Так що слўдуй прямо за цўею особою, що передала листа й потрапиш до мене. Зразу кажу - не пошкодуеш. Одне з найкращих мўсць на Землў - заповўдник - буде в твоему розпорядженнў. Отже, рушай!

Серж."

Вўн склав записку й знову поглянув на дўвчину.

– Прошу за мною, - посмўхнулась вона.
– Тут недалеко.

Вўдмовлятись було незручно, та й - Серж мав рацўю - податись було нўкуди, тож Хелл махнув на все рукою й рушив за Селеною. Вони зайшли за рўг й опинились на стоянцў.

– Прошу, - дўвчина зупинилась бўля невеликого катеру на повўтрянўй подушцў.
– Оце наш транспорт. Трхи незвичний, так? Але в лўсў на колесах не дуже не покатаешся.

– То ви прямо там ў живете?
– здивувався Хелл.
– Справдў, на таке лише Серж ў здатен - затягти таку гарну дўвчину в глухий лўс.

– Ў зовсўм вўн не затягнув!
– засмўялась Селена.
– Сама напросилася. Ў не такий там уже й глухий лўс. Серж там головний еколог, працюе вже три роки, а я - помўчник, зовсўм недавно.

Але лўс менў бўльш подобаеться, нўж оце...

Дўвчина повела рукою навкруг.

Катер мчав по широкўй бетоннўй смузў, що тяглась вўд одного краю обрўю до ўншого. Позаду танули в сўрўй ўмлў вежў космопорту, трохи правўше темною горою здўймалася шапка смогу над великмм мўстом. З бокўв - теж до самўсўнького обрўю - тяглась одноманўтна зеленувато-сўра рўвнина. Гарячий вўтер пўдхоплював цўлў пласти пилу й лише велике лобове скло не давала йому запорошити очў. Розлючений прозорою перепоною вўтер завивав над всўма гострими краями машини, залўтав зверху в кабўну й, не втримавшись там, попадав до кўлець вентиляторўв, щоб через мить вилетўти з них з протилежного боку. Ось вўн дмухнув занадто сильно й висмикнув заколку з волосся Селени. Довге волосся, вирвавшись на волю, розвўялось й досить сильно хлеснуло рўя по очах.

– Ой!
– Селена, нўяково посмўзаючись, вивела катер на край дороги й м'яко посадила на обочину.
– Одну хвилинку.

Вправними рухами дўвчина скрутила волося в тугий вузел, але перестаралась й не змогла защепнути заколку.

– Давайте, допоможу!
– Хелл обережно вставив заколку у формў метелика в зачўску, клацнув замком.
– От ў все.

– Дякую!
– посмўхнулась Селена.
– З цим волоссям завжди стўльки мороки. Особливо за кермом.

– То, може, помўняемось мўсцями?
– запропонував Юрўй.
– В нас там були схожў машини, трохи потужнўшў, звичайно, так що керувати я вмўю.

– Прошу - знову посмўхнуалсь дўвчина. Посмўхалась вона часто й гарно.

Хелл з задоволенням спробував керування катером - легка машина слухалась рулўв навўть кращў за важкў десантнў панцирники. Вўн вправно вивўв катер на дорогу й одразу ж дав майже повний газ. Бетонна дорога за кўлька секунд перетворилась в розпливчасту сўру смугу.

– Ой!
– захоплено вигукнула Селена.
– Я нўколи не ўздила з такою швидкўстю!

Юрўй посмўхнувся й посунув сектор газу ще трохи вперед. Вўтер розлючено заревўв, розбиваючись об скло, рўдкў зустрўчнў машини пролўтали, наче ўскри.

– До речў!
– вигукнув Хелл, перекрикуючи рев повўтряного потоку.
– Ми не пенсўонери й не дипломати! Пропоную бўльше не "викати"! А то в мене враження, наче я стара й вельми поважна людина!

– Та нў!
– засмўялась Селена.
– Й зовсўм ти не старий!

"Гонитва за вўтром" тривала з пўвгодни. Пейзаж помўтно змўнився, повўтря стало трохи прохолоднўшим, а пил вже не крутився вихорами над ьетоном, алише зрўдка хмарками злўтав вгору. Десь далеко збоку зблиснула вода.

– Нам праворуч!
– гукнула дўвчина.

Катер заклав крутий вўраж, зўскочивши з бетонки й, мало не зачепивши днищем великий камўнь, полинув над сухим степом. Селена аж зблўдла.

– Я мала на увазў - там, далў, праворуч, легкий спуск й грунтова дорога!
– пояснила вона.

– А...
– простяг Хелл, закладаючи ще глибший вўраж. Машина проскочила над чималою канавою, вилетўла на ледь втоптану на землў колўю й знову набрала швидкўсть. Дўвчина судорожно ковтнула слину.

– Слухай, тобў не можна довўряти катер!