Люди зі страху.В облозі
Шрифт:
— Вірю вам, — посміхнувся сотник. — Проте справа складніша. Сьогодні вранці Гривастюк прислав вістового з сигналом про те, що в Колобродах є випадки дивного захворювання. За наказом повітового комісара сюди з хвилини на хвилину прибуде карантинний загін.
Він зіперся на лікоть, утомлено випростав під столом ноги. Ні, сотник не поспішав. Війтисько, увійшовши до канцелярії, почав теребити вуси. Цього щось більше нервувало. Покровитель! Я завше уникав подібних людей. Вони тобі чимось прислужаться, а тоді їм починає здаватися, що забагато
— А хто зліг, пане Гривастюк? — запитав я війта.
— Зайчиха, — зітхнув він і облизав губи. — Щось непевне.
— Ця стара слабує, як правило, перед новим місяцем. Карантин, очевидно, треба накласти на ті господарства, де працюють полонені більшовики. Пошесті здебільшого заносять фронтовики.
Війт промовчав.
— На толоці, кажете, нема сторонських? — запитав сотник.
— Повсюда всіх не може знати в лице, — прогудів Гривастюк.
Коли я надійшов, війт на щось розраховував, запрошую чи всіх до канцелярії. Тепер я його розчарував.
— Мусите вибачити, — мовив Криж. — Наш обов'язок не зіпсувати вам оказію, а попередити біду.
Він пильно глянув на Гривастюка, ніби чекаючи, що той щось скаже для підтвердження його слів, але війт замислено дивився у вікно.
— Сідайте з нами, пане Повсюдо.
Я прилаштувався на передку біля Гривастюка. Він передав мені віжки і закурив люльку. «Спільник ти мені чи не спільник?» — було в його короткому заклопотаному погляді.
— Що нам робити, пане Повсюдо? — заговорив він з удаваною досадою після довгої мовчанки, витираючи слізне від тютюнового диму око. — Комуністи начебто стали виступати збройне. Учора в керунку Лісничівки чулась якась стрілянина.
— Вночі?
— Так.
— Що ви кажете?
— Не завадило б на ніч виставляти патрулі. Я думаю порадитися з сотником. Ви мене підтримаєте?
— Хіба не досить вашого слова і авторитету?
— Та воно ліпше, коли голос від громади.
— Підтримаю, звичайно.
У відповідь — міна кривоприсяжника за дверима суду. Як би люди не маскувалися, їх завжди видає почуття втіхи.
Навколо бункера кишіло гамірне муравлисько. Чиновник щось вихоплював примруженим оком, подавшись уперед. Я подивився на майдані метляючі хустки, поблискуючі відра, порожевілі на сонці потилиці.
«Чого він шукає?»
На лицях стрільців блукали тіні зніяковіння. Криж перебирав товстими, незграбними пальцями, які колись знали чорну роботу і криваві мозолі. Та його не вчора відірвало від цієї стихії, встигло перелицювати. Зараз це людина того жалюгідного сучасного гатунку, яка хитається між безоглядністю тупого виконавця й сумнівами невдахи: чи потрібне те, що мене примушують робити? Чиновник не стане замислюватися Поки несправедливих порядків, доти такі при твердому ділі. Життя викидає їх за борт у
— Ач як наш сотенний ошатився, — пискнув Богдан Онук. — Чепуркуватий, мов дівка. Правдоборець нещасний.
— Сучий… — довго й гидко вилаявся Микита Волосожар.
— Показав би, як ставити приціли, не наварили б каші.
— А хто це пришкварився до них?
Всенощна не за мене. Хлопці дивилися оскілками, як на чужосторонця. Минеться…
Одкашлявшись і витерши з чола росинки поту, Криж насунув на очі мазепинку, та одумався і зняв її з голови, завертів у руках. Грудним тихим голосом почав:
— Панове громадство! Прошу до уваги.
— А хто ти такий? — заволали з гурту. Чиєсь сумління уже стало орця.
— Не бачиш — сотник.
— Цс-с-с! — зацитькали крикунів. Панове! Повітовий комісар уповноважив мене довести до вашого відома, що збори, толоки, церковні відправи з нинішнього дня припиняються з тої причини, що епідемії.
— Себто читальню, церкву і хати — на колодку? — видобувся наперед Микола Трач. Такого ще зроду не траплялося, — охнула Байдиха.
— Читальня — марниця, а церква?
— Комуністами нас поробити?
— Прошу не злорічити, — сотник підняв шапку. — Село оголошується в стані карантину. Церкву ніхто не замикає, моліться, але по одному. В цей спосіб церква буде відчинена денно і нощно, але. будемо наглядати, аби строго по одному. А непокірних будемо обкладати штрафами.
— З хуторами як буде — відрізаєте? У мене на хуторі родич.
— При потребі буду виписувати перепустку. А як до толоки, Криж із помітним ваганням подивився навколо, — то ухвалено сей момент розійтись.
Юрба загула.
— Дайте закінчити чоловікові цеглу.
— Недавно почали.
— Ми всі вже заражені…
Сотник нахмурився, заграв скулами.
— Будемо допоминатися в Заліссі.
— По недомислу можна й не те втнути. — Криж оглянувся на чиновника, але, видко, передумав кликати його на підмогу і додав: — Я ж казав, що розпорядився повітовий комісар. Хто не хоче напитати собі біди на голову, прошу шанувати владу.
Раптом гомін спав, ніби натовп пронизало електричним струмом. Всі скосили очі під гору. Я остовпів. З Лісничівки, хитаючись, плівся метрів за сто жовтий як віск, з чорно заплямленою сорочкою; що трималась на одному рукаві, з чорними плямами на голих грудях, ніби осліплений чоловік.
Оціпенівши, юрба сторожко дивилась, куди він зверне: у яр чи на простинець до села. Крім Гривастюка, ніхто з приїжджих не встиг побачити пораненого або робили вигляд, що не бачать.
Криж читав інструкцію.
— Підіть хто, заведіть у яр, — зашушукали між рядами.
— Песиголовці! Хлопці, що ж ви вирячились? Сховайте!
— От люди!
Несподівано од гурту відділилась Кухарчукова Орися. Раз у раз повертаючи назад голову, спотиком, дрібнобіж, поспішила назустріч полякові. Та він уже й сам звернув на пагорки.