Люди зі страху.В облозі
Шрифт:
— Якби застали, довелося б зараз задовольнитися льохом.
— Що ти?!
— Для тебе сотник — чоловік порядний, а для мене…
— Мені пора, Миколо. — Мельник згорнув учетверо рушник, щось міркуючи, поклав проти себе. — Дозвольте дітям сухарців узяти, — звернувся до Марини.
— Прошу, беріть.
— Звикли, — ніяково сказав він. — Коли день мене нема дома, то мушу повертатися з гостинцями. Це ніби відкупна.
— Беріть більше.
Провівши Мельника, Марина постелила нам з Миколою — на ліжку, а сама забралась у хатчину
— Кепські справи, — пробурмотів Микола. — Криж має розпорядження провести арешти.
— Гривастюк нашептав?
Микола закивав головою.
— Гривастюк до чогось готується, якийсь політичний капітал збирає. І, розумієш, має в повіті сильну підтримку. Де ще в селі розквартирований гарнізон? А сюди спровадив. Стрільці позакопували трупи, пустили поголос, що це натворили комуністи. Але чогось не ворушаться.
— Побачимо. Вийде на поверхню, як олива на воді.
— А голод вижене на холод, як вошей… Треба розкусити Крижа.
— Дивуюсь тобі,- сказав я. — Створюєте арсенал, а якогось війтика не приборкаєте.
— Терор?
— Я колись дійду до того, що проїдуся по його голові києм.
— Га-га-га! — закудкудахкав Микола. — Ха-ха-ха-ха! Ти? Повсюда напав на Гривастюка! О-га-га-га! — Він подивився на мене довгим поглядом і мляво промовив: — Не те, друже.
Вранці, накинувши на плечі рушники, ми пірнули в сад, продудоніли босоніж по вологій утоптаній стежці до ріки.
Пахло гіркувато-п'янким вранішнім димком, що прозоро вився над коминами. Сонце мережило проміж віттям сріблясті фіранки, спускаючи їх все нижче додолу, вичісувало з полинових меж загублені світанням краплини роси.
У хмільному забутті заливалась співами пташина, в оборогах воркували голубині пари. Лиш Дністер байдуже виконував свій одноманітний обов'язок, перекочуючи в залиту серпанком далину розніжено ліниві води, які злегка опиралися і збирались зверху в полискливі гребені, мов морщили лоба, намагаючись запам'ятати вигляд оповитих смутком придністрянських гір і юно усміхнених до сонця садів.
Ми поплили за течією, скосили на бистрину, і вода швидко понесла нас мимо пустинних берегів.
— Го-го! Тут не менше трьох метрів. — Микола зробив кілька дужих змахів до мене. — Все ж міліє наш Дністер. Дід розповідав, що колись він був набагато глибший.
— Мені малому здавалося, що тут хтозна-яка широчінь. Похибки віку.
— Ні, ріка. пересихає. Винищують ліси, то щезають стави і озера, струмки. Серет і Збруч почорніли в намулі.
Назад ми бігли один за одним. Тіло після плавання стало пружним.
— Сотник учора непогане казання мав, — кинув я вслід Миколі.
Він пішов повільніше.
— Вояччина стинається з бюрократією. Між іншим, військові завжди недолюблювали чиновників, але владолюби. зрештою, загнуздували їх і робили слухняними.
— А не візьмуть вояки верх?
— Взагалі вони цього прагнуть, але з них нікудишні політики.
— Так чи інакше, їм завжди буде
— Ти забрав Марину до себе?
— Так.
— Справиш весілля?
— Як закінчу з хатою.
— Дивися, аби не шкилювали над жінкою.
— Вона мені вірить.
— Не легковаж: люди!
— Собаці вільно й на владику брехати. Ми обмили землю з ніг і почали одягатися. Трусячи штаниною, Микола ніяк не потрапляв у неї ногою.
— Ади, яке нещастя! Прийди, Криже, візьмеш голіруч.
— Думаю, він тебе не буде вистежувати. Він тут з примусу, і здається, що використає нагоду пережити тихо лиху годину.
— Ну, я піду до сестри. Коні в неї. Надвечір пильнуй, щоб я не скочив у пастку. Вийди назустріч.
— Тільки сирим не запоможи.
— Ялина добра. Витримає до четвертого покоління.
IX
Тодор Мельник, маленький полисілий чоловічок з сивіючими вусами, закінчив виміри, і ми сідаємо перекурити.
— Можна сміло замовляти Прокіпчукові вікна й двері,- каже він. — Ліпшого столяра в Колобродах нема: і сумлінний, і зайвого не візьме. Правда, трохи млявий.
Він розмовляє спокійним грудним баском; часто приплющуючи очі. Чоло порізане борозенками, як тютюновий капшук, сіть морщин навколо очей.
Муляр Михайло Хрущ кладе кельню і, спираючись на палицю, яка йому заміняє коротшу від народження ногу, зігнуту в коліні, шкутильгає до нас. Хрущ працює зі стільчиком, підкладаючи його під хвору ногу. Спершись на палицю, він скручує самокрутку.
— Трохи негарно, — каже він. — Не подобаються мені ті зрізані кути.
— Сапери не передбачали, що на бункері буде хата, — сміється Мельник. — У Грушівці таких аж чотири. Ото буде комусь вигода, як здогадаються.
— Тепер не дуже, щоб будуватись, — бубонить Хрущ. — Люди навчені. Як десь літ через десять буде показувати на спокій, то й почнуть старатись. Мій знайомий з хутора спалив новісіньку стодолу, порубав сад, вулики, цямриння з криниці, паркан. Каже: «Треба буде — надбаю всього. А так мені ніщо не миле, нічого не хочу». А воно й голод починається. Я от… — Він обірвав Себе на півслові. Видко, хотів сказати, що ніколи в світі не пішов би класти мені стіни, якби не заставила скрута. — Туди далі в Галичині люди пухнуть…
— Понад Дністром трохи легше. Правда, не в усіх. Є такі, що в чоботях ходять, а босі сліди знати. Он Байдиха: галушка та лемішка. І то випрошене, вспоміжне.
— Лихе життя. — Хрущ став відкашлюватись, довго підбирав якісь слова, дивлячись похмуро на Мельника, — Казав якийсь: більше разу не вмреш. Пішли до роботи, хлопці.
— Від дурного життя і люди дуріють, — сказав Мельник, пересівши навпочіпки і погойдуючись на ногах. — Хтось-то мені розповідав, що старий Ковальчук купив у Заліссі труну і спить у ній. Щоб тіло, мовляв, звикло до вічного спокою. Нібито ніде так не висиплявся, як у труні.