Люди зі страху.В облозі
Шрифт:
Блиснувши чорними, як віконні шиби серед ночі, очима, вона забризкала по воді скрученою скатертю. Від берега побігли тремтливі кола, та вода хутко змила пруги, віддзеркаливши дівчину, склепіння неба і одиноку лебідку-хмарину. Відображення дівчини поволі плило, наближалось до хмари, потім хмара випередила його і стала поводирем у голубий фантастичний світ.
— Прийдеш на толоку, Орисю?
— Як дуже попросиш.
– Іншу не запрошував би, — сказав я, думаючи, що ці загравання тепер зайві.
Орися
Я побував у десятку хат і завернув до Шехтмана. Хлопці примусили мене поставити заради толоки відро вина.
Микола прибився удосвіта, розбудивши мене, пішов за кіньми. Левадиха в оточенні сусідок заходилась куховарити. Місили тісто, смажили капусту з курятиною, кришили буряки на борщ, перебирали гречану крупу. Готуються. Завтра за правом господаря покладу на бункер першу цеглину — і нічого більше мені не треба. Боже, якби хто знав, як це дорого мені коштує. Скільки я передумав, пересумнівався. Прийди подивися, батьку, як гордо я вийду завтра до людей.
На оборі, підвішена до шнурка, на якому Ленадиха сушила білизну, горіла ліхтарня. Сновигали діти, обліплювали, мов мушва, вікна, гамірно ділилися враженнями.
— Що, сусідоньки? На покорм стали? — запитав я хлоп'ят, які з цікавістю оточили мене, адже на майдані, коли я командував сотнею, мабуть, здавався їм легендарним князем.
Я побачив через вікно усміхнену Марину. Жіночки своїми приповідками здатні викурити з серця смертельну тугу. Марина усміхалась так, як колись — її усмішка схожа на притриманий слід зірниці і збуджує веселу іскорку на чужих лицях. Чоло Маринине обрамлювала нова турецька хустка.
Микола звалив бочку з брички і влаштував жіноцтву пробу пива. Орися довго відпльовувалась, але під дружній галасливий сміх попросила налити «ще наперсток».
— Ти голодний?
Я бачив Марину ще біля воріт, але тоді, один на один, вона не наважилась підійти до мене.
— Нехай розглотиться трохи, Марино.
— Та вже розходяться.
— Пізніше.
— Я занесу до світлиці.
«От уперта молодиця!»
Я сів напотемки. У сінях без кінця цокотіли, прощаючись, потім несподівано впала заставка тиші. Пропустивши димчастий промінь, відхилилися двері.
Сталося те, що давно назрівало. Марина нечутно пройшла до мене, застигла у темряві. Я тихо, з якимсь маркітним почуттям звівся, якусь мить вагався і, не звладавши з собою, пригорнув її до себе, цілуючи коси, ніс, щоки, уста. Вона зітхнула і міцно, із дозрілою жіночою силою, обвила руками мою шию.
Щоки її пекли вогнем, і той вогонь висушував сльози, що раптом хлинули з її очей, мов збиралися в них з нащаду віку. Вона плакала мовчки, поклавши мені на груди свою голову, а все тіло здригалося, дедалі м'якнучи і важніючи.
— Ходи поїси, — нарешті мовила вона, ховаючи
— Марино!
— Що, Прокопе?
— Годі, Маринко. Віднині ми будемо разом.
Я не знаю, як для неї прозвучали ці дивно прості слова, та для мене вони означали, фронт, рани, безнадія — все ставало десь обіч. Я міг на нього глянути, бо воно більше не тяжіло над головою.
— Прокопе… Прокопику, — шепотіла Марина, ніби кликала звідкілясь здалека, з якоїсь темної прірви. — Мій… мій рідний. Рідний до смерті.
Згодом вона сказала:
— Прокопику, а ти знаєш, що Василько…
— Знаю, — стиснув я її в обіймах. — Давно здогадуюсь. Я його сьогодні бачив. Він у нас характерник.
— Я на нього перенесла усю любов до тебе. Часами Семенка шкода; що воно, бідне, винне?
— Постараємося, щоб він не відчував різниці.
— Так, коханий. Боже, який щасливий день! Я вже його не чекала. Господи, зроби так, аби він ніколи не кінчався. Зроби, боженьку.
— Це залежить від нас, Марино.
— Я не переставала молитися і не перестану, — продовжувала Марина, не слухаючи мене, забувшись. — Я гріх взяла на душу, я ворожила, щоб доля звела нас. Повіриш, Прокопику, — ворожила? Але я молитвами спокутую, я буду до престола повзати навколішки кожної служби божої.
— Поцілуй мене, Марино, — покликав я.
Ми завмерли. Фронт, рани, тяжкі роздуми і вагання сховала ніч. Ніч плила у супокої, накрила нас м'яким обрусом відбитого стінами місячного сяйва.
Перед досвітком затарабанили у вікно.
— Прокопе, Прокопе!
Я пішов до дверей. Марина притьмом за мною.
— Чого ти, Маринко? Спи.
— Боюся.
— Це, здається, Гордій.
Ілля збуджено схопив мене за обидві руки:
— Слухай, ми зібрались провчити поляків. Ходи, сотня вже за селом. Тебе чекаємо.
— Усі при зброї? — запитав я.
— Так.
— Кулемети взяли з собою?
— У повному бойовому.
— Я нікого бити не хочу і не буду! — крикнув я. — Звели розходитись.
— Прокопе! — Гордієві перехопило дух — Ми, Прокопе, підемо без тебе. Але ти мазурню знаєш: кляті, будуть між нами покійники. Ходи, бодай розстав хлопців, тоді, будь ласка, можеш досипляти.
— Любий. мій. — Тепер я взяв його за обидві руки.- Ілля, ви збожеволіли. Стріляти із засідки?
— Ми їм тільки коней переведемо.
— Вночі куля не вибирає.
— Прокопе, це мазурня. На твоїй совісті буде, коли хтось із нас поляже.
— Не піду.
– Їх муштрує підісланий полковник. У них…
— Не піду! Відкривайте між лісами фронт. Якщо вони приймуться з вами воювати, тоді подумаю.
— Ой Прокопе, — мало не плакав Гордій. — Не одна мама завтра заголосить. А сотню вже не стримаєш.