Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика
Шрифт:
На темно-фіолетовому тлі — рослинний орнамент «під золото»: вісім автономних груп, кожна з яких чимось нагадує метелика чи павука. Втім, коли придивитися пильніше, можна знайти ще цікавіше порівняння: свастика, котра поросла листям. У самісінькому центрі свастики — червона крапка. По шість таких червоних крапок, об'єднаних у подобиво квітки чи кетяга ягід, — між «свастиками». Фіолетове тло вгорі й унизу замкнене обідками — теж «під золото». Під нижнім обідком рельєф чашки ламається — а вже за два сантиметри до дна вона взагалі звужується.
Ця чашка впала мені в око в одному з прилуцьких маґазинів років зо два тому. Її вартість була 3 крб. і 35 коп. Як на наші з Ганною прибутки, то й це дорого, але ми купили її, бо ж без власної чашки ранкові чайні ревізії значною мірою втрачали свою культову зосібність.
Щовечора я п'ю з неї чай або гербату, підв'язую хвости незавершеним за день справам, читаю дітям кілька сторінок Толкієна і вкладаюся спати.
І тоді чашка починає вібрувати. Щось подібне до епізоду зі склянкою в прикінцевому кадрі «Сталкера». Вона дрібно дрижить і пластиковим полем посувається до краю столу, а далі падає на бозна-відколи не фарбовану підлогу і розбивається.
Трохи згодом крізь шибку з вулиці на кухню заходить хтось прозорий і незбагненний
Вранці ми всі прокидаємось і зауважуємо, що все на своїх місцях. Однак тонке плетиво тріщин на темно-фіолетовому тлі чашки бачу, мабуть, лише я один. І кожного разу мене тривожить: а що буде, коли одної ночі він не прийде — не визнає потрібним? І, зрештою, хто він і з якої причини болить йому моя чашка?
Гортаємо сторінки рукописів ДАКу далі:
Що ще цікавого: і годинникові стрілки, і щоденникові сторінки виконують свою суть і призначення у вірному служінні; неточний годинник не задовольняє, і не станеш писати на брудній або порваній сторінці. Колись я писав уже про подібні речі й зауважив тоді, що тим, мовляв, і відрізняються люди від годинників, що мають свободу волі; дійсно, мають, без сумніву, відрізняються; але придивившися уважніше, бачиш, що ця свобода, як не парадоксально, не є джерелом втіхи й рівноваги; що воля, яка перебуває на свободі, а не займається працею і старанним служінням, ця воля цілком байдужа до потреб і бажань духу, що така воля разом зі своєю свободою залишається осторонь безпосереднього поля діяльності, тоді як дух страждає і мучиться на цьому полі, марно силкуючись з'єднати те, що розсипається, на цьому полі, зарослому отруйними рослинами, на цьому полі, що стало пустирем і звалищем, тоді як могло бути основою нової культури. Дух потребує сили волі, а не її свободи, сили спрямованої, окультуреної, зосередженої у формі, сили, що працює на полі; свобода волі — це тільки вітер, що пролітає над звалищем, байдуже перегортаючи нікому не потрібні газети, брязкаючи порожніми консервними банками; так, воля людини є вільною, але в цьому і полягає одне з основних нещасть людини; свобода волі — це селянин без поля, це вимушена свобода, це свобода зумовлена. Пригадуєш «Благословіння землі» Гамсуна? Пригадуєш те, про що я недавно читав у «Бгаґавадґіті»: «Для того, хто переміг розум, він найкращий друг. Але для того, хто не зміг цього зробити, його розум залишиться найбільшим ворогом»? Те саме стосується волі і її свободи. Але яка тонка, майже незрима межа між цими думками і тоталітарними філософіями, — зрештою, долі того ж Гамсуна або Павнда. Чому, коли воля вільна, вона занедбує поле своєї діяльності й перетворює його на пустир, а коли підневільна, обов'язково будує на тому полі казарму або монастир? Чому так важко усвідомити і погодитися, а отже, впокоритися, і дійсно, сповна, а не на рівні спекуляцій прийняти конфуційську «золоту середину», русло міри, яким повинна рухатися ріка свідомості, волі, життя в часі, де пустир і казарма були б протилежними берегами, але не визначали б суть ріки і води…
ДАК створив себе у вигляді чайного ритуалу, і якраз цей ритуал став осмисленою філософською позицією, допоміг виробити те, що Швейцер називав «усвідомленим світоглядом». Проте, «світогляд» не конче мусить означати «систему». Насамперед він означає бачення сповна, цілковиту притомність і реалізоване прагнення якомога повнішого осмислення того, що-де-коли-як ти бачиш, а також осмислення того, хто дивиться в оцьому «ти». Чайний ритуал не виступає як «окуляри», «призма», «бінокль» або інші оптичні пристрої, позаяк він не є ідеєю; в протилежному випадку він якраз і став би механічною, мертвотною, конструктивістською системою, кожна з яких надто закоротка й завузька для дійсного світу життя. Світ, побачений через бінокль або мікроскоп — недостатній, це світ здеформований і по-своєму ілюзійний, у якому можна досхочу вимірювати, але неможливо жити. Це, безсумнівно, світ і науки, але це не світ філософії і творчості життя. Якщо Кант бачив зоряне небо над головою, то він бачив і реально присутній етичний закон у своєму серці. Маркс зоряного неба вже не бачив; натомість він бачив «засоби» і сліпо, як терміт, будував систему. Система вдалася, терміти почувалися дуже втішеними. І все ж, жодна жива людина не зможе жити навіть у найкращому термітнику-казармі. Треба було Гуссерля і Гайдеґґера, які пам'ятали і нагадували про зоряне небо і про констеляції феноменів безпосередньо в людині: «Для дитини в людині ніч завжди залишиться швачкою зірок» (Гайдеґґер).
Якраз дух, сповна втілений у чайному ритуалі, стає виявленням «вищого почуття орієнтації» між берегами анархії та безвідповідальності, з одного боку, і примусовості, не-свободи — з іншого. Сідаючи до письмового столу, розпочинаючи бесіду-медитацію, представники ДАКу п е р е т в о р ю ю т ь енергію свободи, даровану буттям чаю і чаєм буття; вони перевтілюють її в «сполох» або вірш, у сторінку прози чи в смислонаповнену годину живого спілкування, з її неповторним, неспотвореним, чистим у своїй самодостатності настроєм, в оточенні своїх віршів і віршів своїх поетів.
Їхня яблуня, їхній стіл під яблунею, їхній життєвий світ, у якому реально можливим виявляється вільне служіння волі. Тож невипадково, мабуть, іще за перших років існування ДАКу — 1979-го — одним з улюблених звертань до чаю стала назва напою індуських богів і брахманів — «б о ж е с т в е н н и й с о м а»:
Я — поет, батько — лікар, мати вміло обертає жорна. До багатства ми йдемо різними шляхами, ніби [пастухи] за коровами. Для Індри течіть, о краплі соми! (Рігведа, IX, 112).В Андрія Деркача, котрий останнім (на сьогодні) прилучився до бахмацької спільноти, є вірш, де виразно окреслено чи не всі істотні моменти побутування чайного ритуалу в історії ДАКу; вірш присвячено трьом «чайним» побратимам:
Володі, Костикові й Миколі
п р и с в я ч у є т ь с я
неЧитач, певно, звернув увагу на шемку ностальгійну нотку, котра звучить у цьому вірші, як і на те, що автор цієї статті розповідає про чайний ритуал бахмацького ДАКу переважно в минулому часі. Це не випадково. Хоча сам дух чайної традиції невмирущий і як і раніше життєво необхідний для чотирьох «summit-ників», одначе, силою реальних обставин, два піки його самодостатнього побутування припадають на 1977–1981 та 1988–1990 роки, коли надворі так стрімко розвивалися події, які, врешті, довели «імперію зла» до краху. Можливо, не останню роль у цьому зіграли чаювання ДАКу; адже не випадково один старий майстер Дзену зауважив, що «п'ючи чарку зеленого чаю, можеш зупинити війну». Тут варто зазначити, що жоден із бахмацьких естетів не залишився осторонь історичних подій свого часу: Володимир Кашка і Микола Туз стали першозасновниками бахмацького осередку Товариства української мови, я співав власних пісень, виступаючи в складі львівського театру-студії «Не журись!» (який, сподіваюся, таки дещо зробив цей театр для пробудження національної самосвідомості), а Андрій Деркач активно підтримував діяльність напівлегальної ще тоді УАПЦ в Чернігові. Нам рідко випадало зустрітися разом, учотирьох, задля обговорення-осмислення вчорашнього й сьогоднішнього. Згодом особисті обставини спонукали Миколу Туза переїхати на постійне мешкання до Ставрополя, і ця суто географічна відстань стала відчутною перешкодою для живого спілкування в маленькому братстві. Втім, значно краще про це (і не тільки) сказав він сам у вірші:
БРАТЕРСТВО Ходить світло між зірками стежками звичними-звичними, поза вікнами, поза нами, поза фіранками фабричними. Чай грузинський, болгарська «Стюардеса», біля фільтру пальці кольору лимона. Перечитуємо Хіменеса Хуана Рамона. А коли прочиняли кватирку — бо від срібного диму темно — на свою мерехтливу зірку відпустили його Платеро.Усе це, згадуючи Григорія Грабовича і його міркування щодо розпаду нью-йоркської групи поетів, стосується «колективного голосу або історичного впливу і значення групи. З погляду ж індивідуального досягнення, справжній голос з'являється лише з відокремленням від оточення й колективної чуттєвості групи» (стаття «Голоси української еміґраційної поезії»).
Розвиток і вирішення цієї теми бачимо тут:
О другій збудивсь — дикі гуси кричали і бозна й скільки горілиць лежав. Мов кров з різницького ножа, збігала ніч… Ще з вечора завареного чаю на кухні націдив у склянку. Вже не заснуть тобі до ранку. А мо', й до смерті не Склепить очей… І хто покаже, де тебе пече?.. (Володимир Кашка, «Безсоння восени*).Ми бачимо тут не просто людину, серед ночі заскочену пограничною буттєвою ситуацією. Багато про що свідчить символ учорашнього чаю, чаю, який холодний і якого мало, — голос поета з документальною точністю фіксує розпад чи розлад невидимої інтеграції, своє випадання з життєвого світу, ще вчора наповненого смислом і духовною єдністю побратимів. Поет свідчить про своє відчайдушне протистояння оцьому випаданню буття з присутності. Ми спостерігаємо, як він прагне відтворили ритуал н а о д и н ц і. Це дуже зворушливий момент. Вистиглий чай, якого мало — це символ втрати, може, й тимчасової, — як відліт осінніх гусей до вирію; але в кожному минущому символі присутнім є споконвічне. Отож ідеться про якусь одвічну втрату, що проглядає в нічній спробі відновити належний лад. Крик, безсоння, рана, кров, смерть, — перелік цих екзистенціалів свідчить про ті глибини, яких сягає втрата, її архетип, який може асоціюватися в культурній пам'яті і з первородним гріхом, і з утратою душі, і, шаром вище, — з утратою незалежності своєї вітчизни чи з руйнацією віджитих форм культу — до яких належав чайний ритуал.
Тому парадоксальним чином вірш Кашки звучить як велике «так», сказане цій ночі і цьому випробованню: якраз те, що з душевного сум'яття, тривоги й самотності, на кухні постає в і р ш, і є свідченням тієї реальної перемоги, яку здобуває поет. Сам вірш і є подоланням хаосу. Буття конкретного вірша — це подолання абстрактної, гостро відчутої загрози не-буття. Отже, новий ритуал можливий і наодинці:
Я ще раз вип'ю крижаного чаю, дослухаю себе і вимкну маг. Поему Чубая перечитаю, передивлюсь колекцію комах. Липнева злива виліпить на сході худеньку постать дівчинки-жони. Чай закінчився, а Грицько — в труні, і пісенька остання — про Чорнобиль. І тільки Ти лишилася мені, та ще комахи із уважними очима, що розглядають шрами на чолі, а потім пересмикують плечима. (Костянтин Москалець, «Дзеркало № 536».)