Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика
Шрифт:
Отож: крізь яке — чи завдяки якому? Мова-дзеркало, перед яким стоїть загіпнотизована чудовим відображенням буття людина, стоїть спиною до буття, не в змозі відвернутися — і бути. Дзеркало, через яке Персей дивився на голову Медузи Горгони; всі, хто бачив її на живо, від жаху перетворювалися на каміння. Ностальгія за буттям, підсилена голосами сирен за спиною. Улісс, прив'язаний до щогли. Муки Леопольда Блума. Вуха матросів, заліплені воском. Сліпий Джойс і сліпий Борхес. Життя перед дзеркалом — напів-буття, через цю свою половинчастість наповнене безпредметним стражданням. Повернутися обличчям до буття — означає загинути, зникнути як нікомуненалежність, утратити самість і, мабуть, перетворитися на щось інше. Або ж — відновитися: Ти відновиш у Собі мене, в губах моїх — вуста. Буття — це вогонь; мова — віддзеркалення вогню, вторинне джерело
«Місяць! Квіти! — Від цих глупств наведе на розум зимова холоднеча».
Земля сповнила свою обітницю — все вродило; стоїть тепер, пречиста і пуста, вкрита вельоном холодного місячного сяйва, вічно — Мати і Діва — вічно.
Rosarium philosophorum
Моїм найдорожчим татові й мамі
п р и с в я ч у ю
Ти теж потрапив до чужорідного часопростору, в якому мислення не адекватне буттю. Тебе також позбавили власного житла і землі, на якій міг би неструджено працювати дух. Ти тужиш за рівновагою і належним чином життя, не бажаючи служити двом господарям одночасно. Свята байдужість до суєтного і скороминущого світу дорівнює ностальгії за служінням наймогутнішому володареві. Ти вже переконався, що життя є достатнім тільки на тлі троянди і повільного лапатого снігу, падіння якого ніколи не припиняється й не переривається т а м, і що та неперервна тяглість є найкращою альтернативою для дискретного перебування т у т; ти здогадуєшся, що це не тільки альтернатива, а й синтез, тобто зцілення. Таїна снігу і сніг таїни, щось таке, як свята Євхаристія, без якої ми не живемо, а тільки пере-буваємо, ніби каміння; щось дуже подібне до юної нічної музики далеко за стінами наших принагідних притулків, музики, яка кличе, а потім повертає, щось таке, що єдине може бути незрадливим орієнтиром і запорукою наближення до буття сповна.
Ти тужиш за чином життя, якого вже неможливо було б уникнути, так само, як долі або смерті; можливо, це любов до смерті або ж amor fati і, як кожна любов, вона причетна до таїни. Ти заздриш птахам, яким не сняться бридкі сни, які самі є своїм покликанням і водночас здійсненням його. Ти заздриш детермінованим явищам, істотам і речам, тому що хочеш бути таким самим вільним, як вони. Доля повинна існувати як свобода: усвідомлення характеру долі буде буттям у свободі й буттям свободи тут.
Хіба «я» і «життя» — різні речі, щоб кожна з них володіла окремою волею і одна з них підкорялася іншій, приймала або відтручувала її, словом — воліла? Не життя перебуває в мені і не я пере-буваю в житті, а я сам є життя сповна. Не існує жодних перемог над собою. Кожна реальна перемога — це подолання чогось із-поза мене, — соціуму, природи, демонів. Це моя перемога над не-моїм, яке намагається проникнути в мою нікомуненалежність, примусити мушлю розкрити стулки, захопити і зробити своїм, собі-належним, тобто зробити мене — не моїм, тобто знищити. І Він сказав: «Кожне царство, яке розділиться в собі, — загине». Подівшися кудись із життя, я подінуся і з самого себе, втрачу оце коштовне й прокляте «я», яке і є іменем життя і тільки в житті можливе; і я хотів кудись подітися із себе, не розуміючи, що це життя в «я» і є тим покликанням, якого ми стільки вичікували в іманентному.
І ти прагнеш свободи від будь-яких соціальних подій, тому що свобода створює власний автентичний лад, існує й істинствує лише за своїми законами й ніхто не зможе змінити суті єства своєї свободи-долі зумисно. «Життя створює лад, але порядок не створює життя», — зауважив Сент-Екзюпері в «Цитаделі». Треба прислух'aтися лише до юної нічної музики за стінами, тільки з нею співрозмірювати подих і ритм серця; та музика, та сяйлива пітьма — саме життя, вона безмовно звучить доти, доки її грають, вона живе доти, доки її двигає вічний нерухомий двигун. І ти теж музика. Саме тому перед-існування, існування-тут і після-існування — єдиної природи і породи, як музика або всепронизуючий стрижень світла; це окремі щаблі однієї і тієї ж драбини існування, неподільні у феномені і розокремлені водночас.
Тому треба стати трохи осторонь і слухати свою сонату, стежачи, щоб виконувалася
Неназване, таїна, яку відчуваєш або вбачаєш, обов'язково мусить мовчати, інакше вона втратить свою сакральність у черговій схемі або популяризації. Не намагатися сказати все до кінця. Не намагатися с к а з а т и. Н е н а м а г а т и с я — інакше все закінчиться вимушеністю і вимученістю, — а бути вже тепер, не завтра, бо ти єси. Весь довжелезний ряд моїх життєвих учинків не спонукався до появи та проявлення в цьому реальному часовому світі одним неперехідним сенсом, однією першопричиною; а бажання такого сенсу і розумної, на поширену колись думку, першопричини буде бажанням потрапити до в'язниці або лікарні, бо там справді перебуває порядок, розумовий, нормувальний тощо. Тутешнє бування не вміщається в закономірність. Свободу, любов, буття неможливо вирахувати, а отже, заволодіти ними; влада — це ярмо, а буття, любов і свобода — поза ярмом, поза уявленнями, це дикі коні-в-собі. З одного боку нас притягує буття, а з іншого — влада. Або — або. Ми розіп'яті в цій рисочці між коротким словом, написаним двічі. Це є той хронотоп, або ж хрест, який, за Його словами, треба взяти.
Дивно гарна, грізна у своїй непідробності дійсність одночасна з нами, але досягнути її свідомо спрямованим зусиллям волі майже неможливо. Чи можна цього навчитися — досягати реальність? Адже якраз вона і є присутністю буття у вічному «тепер», тим, що, за словами поета, не триває, а повторюється. Находить на нас. Вона без-владна і нікомуненалежна: находить тільки тоді, коли сама цього хоче, відходить так само. Само-бутність реальності неможливо викликати або навіювати, її неможливо конструювати.
Ось таким, а не інакшим триває далі це життя, нехтуючи всіма моїми здогадками про необхідність чину, ладу, ритуалу; набридливий нудний додаток до «мене», часом нестерпне паразитування. Отож, «я» — з-поза життя? Отож, «я» — з-поза себе? Дійсний часопростір інвалідний для мого існування. Залишається тільки мислення. Адже штучний світ культури створено без творчої участі конкретної людини. Він застає її зненацька, даний у своїй готовості, не повідомляючи про вічну неготовість буття. Відтак, окрім навали природних, екзистенційних вражень, людину поглинає вал вражень ідеологічних, примарний танок табу і тотемів. Той або інший тип виховання, те чи інше соціально-історичне довкілля тощо закладають — з-поза особистісного мислення цієї людини — основи «світогляду», тобто бачення світу саме отакою картиною, або, радше, картою. Усвідомлений, а частіше неусвідомлений «світогляд» стає фільтром, призначеним добирати ті, а не інші трактування явищ, фільтром, практично необхідним для ідеологічної єдності конкретного індивіда з системою колективного тіла. Вироблений іншими «світогляд» виділяє з себе ілюзію певної свободи і дає можливість утотожнення з тим чи іншим соціальним видом («станом», «класом», «кланом», «нашою вірою», «спілкою» тощо), — тобто, забезпечує. Для мене подібний «світогляд» є ґатунком сліпоти, а його безпека — загрозою. Не існує такого бачення, яке б не було баченням того, кому воно належить. Бачення світу таким, яким він є насправді, не існує. Але існує таке бачення, яке насправді є моє існування.
Хіба не виникла культура з одного-єдиного бажання: захиститися від людини ззовні і від самого себе — людини зсередини? А коли це бодай наполовину так, то чим або ким є те, що/кого існує потреба захистити; звідки в цього невідомого такий могутній інстинкт до самозбереження і самобутності, що він витворює цілу аналогію всесвіту? Чому переважно всі люди прагнуть його зберегти — бодай у собі, — і чому вони ж прагнуть його — саме його — знищити, принаймні у своїх ворогах? Це щось таке ж невловне й неозначуване, як «душа» або «Бог»; я бачу тільки наслідки, які виникають із бажання захистити або знищити його, проте не бачу його самого.