Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика

Москалець Костянтин

Іншим разом я не вмикав радіо, а пробував перетривати дві ворожі години в молитві. Але тоді починалися взагалі дивні речі: забувалися і плуталися слова «Отче наш», кортіло прилягти і задрімати або ж спалахувала жага до читання, або ж я конче мусив помити посуд, або зробити виписки з Юнґа… Спочатку я піддавався на отакі несподівані пропозиції; але варто було залишити молитву і зайнятися тим, що так настирливо себе пропонувало, як тут-таки пропадала будь-яка охота й кожна справа займала втричі більше, ніж завжди, часу. Після того, як одного разу я цілу годину мив три тарілки, засинаючи над ними і випускаючи ганчірку з рук, я відмовився від усіх на світі побутових занять о цій порі. Але й молитися не навчився. Тигр та його година виявилися неподоланними супротивниками; їхню присутність можна було тільки перетерпіти, як перетерплюєш зубний біль без анальгіну. Першими провісниками порятунку ставали пташині голоси. Вони оживали так несподівано, несли в собі таку добру звістку, що я не раз плакав, зачувши їх і озираючись на двогодинний шлях пеклом.

Траплялося, що на мене нападав нелюдський страх; тоді я наливав у чашку свяченої води, яка стояла в слоїку під ліжком, спеціально для таких випадків,

читав «Да воскреснет Бог» і пив ту воду дрібними ковтками, щосили намагаючись стримати внутрішній трем і цокотіння зубів. Усе тіло ходило ходором, вода з чашки вихлюпувалася на долівку й на одяг, але страх поволі відступав, невдоволено озираючись, роблячи погрозливі й глумливі жести. Я добре знав, що він іще повернеться — і не раз, але цієї ночі мене було врятовано, бліде обличчя в дзеркалі викликало складне почуття, суміш поваги і жалю. Я не сумнівався, що однієї з таких ночей доведеться остаточно розлучитися з розумом — і не шкодував за розірванням цього шлюбу, тому що розум виявився безсилим охоронцем. Помічнішими були ірраціональні речі — свячена вода, молитва, знак хреста, — і всю свою надію я покладав на них. Цю надію теж не можна було назвати розумною, але й невідомий ворог, який наближався впритул, не мав рис чогось логічного і, власне, мій розум був йому непотрібний; він хотів моєї душі і його перемагала тільки та зброя, яка на нього ж і призначалася. Сірий, похмурий дим повільно випливав у розчинену навстіж кватирку.

Я часто думав, що людське життя подібне до музичного твору, вічна партитура якого зберігається на небесах, а чергова інтерпретація здійснюється тут, на землі. Твір, до виконання якого в земному тілі взявся я, належав, без сумніву, геніальному безумцеві; достатньо було зрозуміти, що автор майже від початку переплутав ніч із днем, як кожний наступний крок його буйної уяви викликав небезпідставну настороженість. Але, оскільки вибір залежав від мене і я обрав саме цей твір, слід було виконувати його до кінця, докладаючи не так старанності, як обачності. Інколи я здавався собі диригентом, якого завісили вниз головою над безоднею, попрохавши ніжно і вдумливо відтворити адажіо Альбіноні, нікуди при цьому не кваплячись, заховуючи погоду духу, розвиваючи в собі, у виконавцях і слухачах побожність, святобливість і благоговіння перед життям. І саме в той час, коли твої очі закотилися кудись поза тім'я, а разом зі слиною ти мусиш раз по раз сковтувати власне серце — саме цієї небуденної миті у приголомшених слухачів перехоплюють подих невдавані почуття повноти буття і вдячності для Альбіноні.

Але хто з нас не мав подібних відчуттів стосовно своєї життєвої ситуації? Я був далекий від думки, що зі мною трапилося щось виняткове. Безсоння нічим не краще, але нічим не гірше за любов, заздрощі, цироз печінки або, скажімо, за нерозв'язальну наукову проблему. Воно так само скеровує на себе сукупність інтенцій уваги, так само перешкоджає бачити решту світу. Воно так само ревниве й не погоджується ділити свою владу над тим, кого опанувало, ще з кимось. Його так само важко або й неможливо подолати раціональними зусиллями; його можна тільки пережити — або ж померти від нього. Смерть від безсоння важко назвати перемогою; це, радше, звільнення, на яке вже не заслуговуєш і про яке навіть не мрієш. Адже безсоння атрофує не лише здатність до суджень, але однаковою мірою нищить уяву і всі ті рожеві ілюзії, які вона могла би запропонувати. Свідомість, позбавлена можливостей мислити та уявляти, корчиться в непроминальному «тут-і-тепер», горить і не згорає у повільному полум'ї безплідної рецепції власного стану.

Однак, було б несправедливим і недобросовісним розглядати безсоння винятково в його неґативних аспектах. Адже, хоч як це парадоксально звучатиме після всього сказаного, безсоння має неабиякі переваги, невідомі тим істотам, які прокидаються і вкладаються разом із сонцем. І насамперед, нічна тиша, коли щезають усі сторонні шуми, всі недоречні своєю випадковістю звуки та голоси. Цей тоталітет тиші можна добре почути тоді, коли безсоння ще не вичерпало снаги, набутої в таємних, життєтворчих джерелах якого-не-якого, та все ж сну, тоді, коли нічний світ іще не став тісним до безвиході. Душа, яка все ще перебуває під враженням урочистого фіналу трагедії, розіграної в західній стороні землі, з коштовними, пурпурово-червінно-синіми декораціями на небесах, — ця душа спокійно поринає в чисту і стрімку течію перших нічних годин, вдячно прислухаючись до невиразного гомону легкого й незримого осіннього дощу або до ледь чутного шерхоту сніжинок об зимову шибку, або до самозабутнього солов'їного тьохкання, тлом до якого служить не менш самобутній жаб'ячий регіт над квітуючими травневими лугами, або ж до самотньої, безжурної у своїй приреченості однієї і тієї ж фрази цвіркуна, яка не піддається перекладові на жодну з людських мов.

Добре буває підійти до книжкової шафи й узяти з полиці книгу, відшукати в ній вірш, написаний майже сто років тому однією хворою і нещасливою жінкою, прочитати вголос, із книжки, дарма, що ти знаєш цього вірша напам'ять:

Як я люблю оці години праці. Коли усе навколо затнха Під владою чаруючої ночі, А тільки я одна неподоланна Врочистую одправу починаю Перед моїм незримим олтарем. Летять хвилини — я не прислухаюсь. Ось північ вдарила — найкращий праці час, — Так дзвінко вдарила, що стрепенулась тиша І швидше у руках забігало перо. Години йдуть — куди вони спішаться? Мені осіння ніч короткою здається. Безсоння довге не страшне мені. Воно мені не грозить, як бувало. Непевною і чорною рукою, А вабить лагідно, як мрія молода…

Укотре повіривши цьому лагідному покликові, безсонний самотник розкладає

на письмовому столі все своє бойове спорядження: самописки і чистий папір, картки з виписками і книги з закладками. Він знову готує собі чай, запалює люльку, прислухається до тиші й до того ще невідомого, що зріє в ній і що двома словами можна було б назвати «нічний дар» або «дар безсоння». Тієї миті самотньому безсонникові здається, що до Першого послання коринтянам закралася варта жалю помилка: там, де апостол перераховує дари Святого Духа, хтось із перших переписувачів або тлумачів пропустив через неуважність (можливо, спричинену безсонням) оці два заповітні слова, присутність яких у тексті могла б надати сенс або виявити його у всьому безсонному буванні самотніша. Отож, спробуймо ще раз: «Іншому бо дається Духом слово мудрості; іншому тим же Духом — слово знання; іншому — віра у тім самім Дусі; іншому — дар безсоння»… Самотник посміхається, тому що бування, в якому виявився сенс, перетворюється на буття, і в цьому преображенні є непередавана словами радість. Але він знає й те, що вслід за свавільним втручанням до апостольського тексту йде неминуча розплата, час якої настане на світанку, і тоді дар перетвориться на прокляття.

Життя не є сном. Справжнє життя — це чування у безсонні, перемежовуване нетривалими періодами самозабуття. Хоча, не виключено, що тільки тоді, коли ми забуваємо себе — ми є собою сповна, і якраз в отакому бутті собою сповна пробиваються на поверхню таємничі джерела води життя, води, яка не від світу цього, тому що ми забуваємо, де містяться джерела, коли опритомнюємо й повертаємось у себе. Те саме можна сказати про всі екстатичні стани — від ейфорії, яку людина здобуває в самозабутньому танці або співі, до сексуального оргазму. Тільки виходячи з себе можна бути собою. Ось чому найголовнішою заповіддю Христа є любов, цей остаточний вихід із себе або ж сон наяву, в якому зрікаються власної душі, гублять її, щоб зустріти воскреслою в і н ш о м у, навіть у ворогові. Мислення, слова і вчинки Христа розвиваються за законами сну, — тут немає нічого неможливого, сліпі бачать, і криві ходять, прокажені очищуються і глухі чують, мертві воскресають, а п'ять хлібів і дві риби втамовують голод п'яти тисяч чоловік, не рахуючи жінок та дітей… Так само, як і в сні, ці дива майже нікого не дивують, це природні дари надприродного. Сам Христос, здається, не підозрює про те, щ'o «можна» і чого «не можна» в цьому фізичному світі.

Обіцяні блаженства Царства Небесного — це блаженства царства сну, до сьогодні приступні обдарованим убогістю, смутком, зневагою. Врятуватися від цього світу можна в Царстві Божому, — а воно всередині нас. Заплющуються очі, гаснуть звуки і барви, розпочинається буття, принципово відмінне від тутешнього. Неможливим, незбагненним чином Христос снить у житті, яке є чуванням, — і сни Його здійснюються, відбираючи владу в найелементарніших, найсталіших із погляду здорового глузду, природних законів, коли слово втихомирює бурю, а люди босоніж ходять по воді. Христос відмовляється назвати ту владу, якою Він чинить усе це; це влада сну. Це влада сну, явлена в житті, яке не є сном. («Предмети я можу тільки назвати. Їх заступають знаки. Я можу тільки говорити про них, виповісти їх я не можу. Речення може тільки сказати, яка є річ, а не чим вона є», — каже Вітґенштайн у «Логіко-філософському трактаті». Христос має владу виповідати речі). Це влада не від світу цього, присутня і чинна в ньому, скандал космічних розмірів. Сон Христа закінчується цитатою з 22-го псалма. Те, чого Він хотів навчити людей, називаючи то «вірою», то «любов'ю», лишилося незбагненним, недосяжним, неможливим — і водночас найзаворожливішим протягом двох тисячоліть. Зректися власної душі. Бачити заплющеними очима. Чинити словом. І бути Словом.

Проте, щ'o означає «бути Словом»?

У пошуках відповіді на це запитання одна за одною проминають безсонні ночі нашого самотника. До принад безсоння, поряд із нічною тишею, належить іще й важкодосяжна за білого дня можливість зосередження, «спонтанна ейдетична редукція», створювана ясним колом світла, яке рівно ллється з-під абажура настільної лампи і в межі якого категорично заборонено вступати усім на світі Віям, душам, що блукають без тіл, і решті найрізноманітніших демонів, до яких, поза сумнівом, належать недоречені думки, випадкові спогади і нездійснені мрії. Інколи здається, що кілька годин ось такого зосередженого руху думки виправдовують і з надлишком покривають періоди безсонного кохання, а може, й усю сукупність абсурдного проминання людського часу. Буття Словом видається самотникові чимось дуже подібним до цих насичених добрим, творчим і живим часом чувань, безперешкодним плином свідомості у знаному і бажаному їй напрямку. Буття Словом бачиться тоді як цілковита осмисленість власної екзистенції, ясність і прозорість, де все, що є — і все, що є мною, з океанічними глибинами несвідомого та трансперсонального включно, — все це названо й висловлено. Буття Словом постає як єдино належний людині, властивий і гідний її спосіб виконай свого «є», спосіб кшталтування цього «існую», позбавляння його вродженої та набутої аморфності, спосіб проявлення — або створення — або ж того й іншого разом — у структурі. Ось таку структуровану екзистенцію самотник і ототожнює з дійсним буттям, позаяк інші можливі співвіднесення йому невідомі. Але завдяки життєвому досвіду він знає одну неспростовну правду: кожна духовна споруда, яку зводить у собі людина протягом дня або ночі, неминуче руйнується під час розчинення свідомості у сні. Людина тече. Скільки разів доводилося йому сидіти за столом, закінчивши всі духовні вправи та справи, і, відчуваючи власну вибудуваність, ледь не досконалість, майже з розпачем розуміти, що після чергового зникання в іншій реальності ти застанеш на місці цього храму жалюгідні рештки, потовчене скло вітражів і статуї богів із повідбиваними головами. Як забезпечити тяглість свідомості й створити їй умови живого, неперервного росту? Чи можливим є це для істоти, котра усвідомлює себе часовою, ідентифікуючи себе з «людиною»? Або, вдаючися до метафори: чи можна що-небудь збудувати правою рукою свідомого чування, коли його ж таки знищувати лівою рукою непритомності сну?