Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика
Шрифт:
Ти. Власне ось така діяльність свідомості, автоматична й абсурдна у своїй «буттєвості», про яку ти кажеш, і є витрачанням, а точніше, втрачанням часу. Неосмислене «мислення», животіння свідомості дикої, необробленої і протистоїть потребі культури. Невже ти не розумієш, що в історії, до якої ми потрапили, не існує природної свідомості? Невже ти не бачиш, що власне у свідомості пробиваються на поверхню джерела нетутешності, що лише у цій свідомості покладено обрій, з-поза якого часом вихоплюються сполохи, що лише тут буття просковзує у шпарини просвітків твого бачення? Єству треба дати лад, а не свободу. Стрій, гармонію, а не уніфікацію. Єство мусить виростити той лад із себе — як мушля вирощує перлину довкола чужорідної піщини, страждаючи; необхідно побачити, щ'o є такою чужорідністю для єства — тутешність чи нетутешність, чи обидві вони — тільки вияви одного і єдиного т р е т ь о г о,
Я. На мою думку, пане Геґель, не можна бути скнарою і берегти себе. Сталість — і самість — це лет, а не нерухомість каменю, який росте в себе. Рівновага досягається в льоті, а не в нерухомості.
Ти. Але ж у тебе немає крил, упертий ірраціоналісте! Саме тому треба майструвати корабля. А ти покладаєшся на хаотичне буяння найрізноманітніших зел, у надії, що воно якось само по собі виштовхне із свого середовища троянду. Проте, троянду виводять у притомності існування, а не знаходять, ніби її хтось загубив. І тому ритуал або ж система — це інструмент для творчості, але не сама творчість. І тому сам ритуал треба створити, як створюють рубанок, пензля, скрипку; тільки створивши скрипку й настроївши її, можна буде грати. Створене сотворіння, річ, не може бути творцем сама по собі, і метою вона бути не може, даремно ти хвилювався, а лише засобом, способом, методом і посередником святості.
Я. Довший час я думав так само, адже ти — це я. Але однієї вересневої ночі мені випало переглянути старий французький фільм, назву якого я забув. Були в ньому передріздв'яне містечко Клермон, католик, що шукав собі дружину, бльонду і теж католичку, довгі розмову про Паскаля і християнство, про вибір, про те, що я «хочу бути святим — але не можу», що «святі — це божевільні», а нам, «нормальним», залишається щойно вправляння в праведності тощо, — а за всім цим сніги, сніги, сніги, сутінки старої кіноплівки, французьке містечко наприкінці року — і я раптом зрозумів, що все це, зокрема, сніги, дуже гарні самі по собі, без подвоєння в метафізиці й у трансцендентному Небесному Місті, — і засміявся, приголомшений думкою, яка з'явилася до мене вперше в житті.
Поміж трояндою і драконом духовним
Життя неможливе не тільки через те, що воно скінченне; воно неможливе ще й тому, що від народження свого й до смерті перебуває в надто вже ненадійному тілі, підвладному безлічі небезпек: хвороби, каліцтва, катастрофічна непристосованість і вразливість, зрештою, невпинне старіння цього тіла, його перманентна руйнація, байдужа до будь-якого спротиву людської свідомості, до будь-яких зусиль волі, нажаханої невідворотністю кінця.
«Так-так, якраз про це мені й розходилося», — дракон погідливо киває головою, яка носить ім'я Будди.
Ти пишеш далі, покурюючи люльку й сьорбаючи чай, час від часу підводячи очі, щоб помилуватися трояндою. Ти пишеш, тому що це теж приносить утіху. Інколи це приносить утіху, інколи — незадоволення й роздратування; інколи це письмо дратує тебе, інколи заспокоює, так само, як і будь-яке інше письмо, яке ти читаєш. Просто: такого роду втіху можна здобути тільки таким чином; її неможливо замінити іншим видом діяльності, як чай неможливо замінити апельсиновим соком, а тютюн — лавровим листом (і навпаки).
Пишучи, ти водночас припускаєш можливість того, що це твоє письмо принесе втіху комусь іншому. Таке припущення й така можливість часто є однією з передумов письма взагалі. Зазвичай той «інший» не концентрується в окремі персони; це, швидше, збірний «інший», який за своїми вподобаннями, освітою, вихованням, можливо, способом життя тощо належить до того ж концентричного кола розуміння, що й сам ти. Як правило, людям з інших концентричних кіл не є цікавим те, що пишуть їхні сусіди. Історія побутування літератури в соціумі (чи ж тільки її одної!) переконливо свідчить не про відсутність «загальнолюдських» тем, а про відсутність єдиного для всіх способу говорити на ці теми. Як на мене, то найкраще ім'я для свого «іншого» знайшов Григорій Чубай: причетний. У його поемі «Відшукування причетного» душа самогубця розшукує причетного до цього самогубства; ними по черзі стають її власний двійник (згодом — тисяча двійників), можливо,
Отже, письмо бачиться одним із тих шляхів, якими йде людина, шукаючи втіхи та рецепції причетного. Часом вона знаходить перше, часом — друге, інколи — і перше, і друге разом. Іноді вона не знаходить нічого і для цього також можна знайти вірогідні пояснення. Зайве й говорити, що тільки самотужки знайдені запитання та пояснення можуть задовольнити цю людину, тому що і здобута на письмі втіха, і виявлений причетний не зобов'язані свідчити про успішність пошуку. Адже кожен із нас не знає, чого ми насправді шукаємо в тутешньому житті. Подібне незнання — одна з обов'язкових умов Гри, до якої вступає кожний, хто погодився на існування або опинився в ньому.
«І якщо він навіть здогадується, що якраз існування і є метою пошуків або й самої Гри, підтвердження тим здогадам йому все одно не знайти», — позіхає дракон усіма своїми пащами.
Часом туга за людьми та «іншим» ущухає; тоді вивітрюється потреба про щось говорити з ними на письмі, в чомусь переконувати їх, від чогось перестерігати, на щось відкривати їм очі, про щось сперечатися або запитувати. Тоді письмо стає самодостатнім (само-бутнім) процесом, подібним до сновидіння. Це — письмо нік'oму. Перечитуючи тексти, написані протягом життя, ловиш себе на думці, що найбільше імпонують ті з них, що писатися в стані само-забуття. Але цього стану важко досягти свідомими зусиллями, як важко або й у принципі неможливо забути про щось свідомо. Тому можна сказати, що само-забутнє письмо виникає внаслідок спонтанної психологічної редукції, а Майстром письма стає той, хто навчиться зумовлювати цю спонтанність. Адже так чи інакше, а кожна спонтанність чимось зумовлена; свідомість констатує її присутність переважно post factum, озираючись на себе в минулому часі, хоча, в певному розумінні, це вже інша свідомість, так само, як і час — інший.
Дракон підводить голову Пауля Наторпа і вона рече: «Завдано не свідомість як процес у часі, а час як форму свідомості».
Сьогодні неможливо зазирнути до вчорашнього дзеркала.
З цим можна погодитися. Від цього можна абстраґуватися. Залежно від згоди або абстраґування ми отримаємо той або інший час і наша свідомість зактуалізується в тій чи в іншій формі, в тому або іншому «тут» духовного простору, який є життєвим світом нашого дракона.
Незалежно від того, щ'o ми говоримо: «час» або «свідомість», ми маємо на увазі певну реальність і ті її вияви, які наша увага може сприймати. Тому інколи з'являються сумніви: чи не приймає наша увага вияви реальності мови за вияви таємничої «певної реальності»? А вслід за сумнівами (чи одночасно з ними) з'являється припущення: може, вияви реальності мови й «певної реальності» є виявами одного і того ж ряду «матерії»? Основною проблемою для того, хто є часовим і часує (або ж: свідомим і усвідомлює), виявляється минущість часу життя, часу-життя-свідомості, тобто власна минущість; однак і мова, яка здійснюється, дисукурс, так само є минущими. Чи не можна ухопитися за щось отут, у цій спільній властивості? Бо якраз мова надає безпрецедентну можливість вийти з людського часопростору, побудованого як течія, завдяки тому, що її (мову) можна записувати. Свідомість власноруч змайструвала чудову пастку для себе (для часу). Письмо виявилося філософським каменем, здатним кристалізувати коливання повітря, зберігати їх і передавати далі. Алфавіт і нотна грамота виявилися помічними ліками від минущості та дискретності, свідомим подоланням наслідків першородного гріха, переступом переступу.
Отак мимохідь і майже мимоволі погладивши людство по кмітливій голівці, скористаймося його винаходом далі, продовжуючи процес, що його окремі драконові голови іменують «рефлексією над першоосновами свого буття». Якщо ми не помилилися і те, що буває з нами, таки є буттям, а не чимось іншим, що випадково або зумисно прибрало на себе цей вигляд і назву; якщо буттю властиво опиратися ще на щось окрім самого себе, бо, за твердженнями інших голів дракона, в тому «самому собі» ні кінців, ні початків не існує; хто покаже, де розпочинається, а де закінчується його власне тіло або будь-яке інше існуюче, істинствуюче тіло?