Людина, що знайшла своє обличчя

Беляев Александр Романович

— Ще одне запитання…

Але Елеонора вже зосереджено працювала.

— Ідіть і відпочивайте, — м’яко і водночас владно сказала вона.

На моєму обличчі, мабуть, відбилося засмучення, бо, поглянувши на мене, дівчина поспішила додати, як завжди, добродушно посміхаючись:

— Ми з вами ще сьогодні побачимось в бібліотеці після шостої. Другий поверх, номер сорок один. — І, кивнувши мені, вона знову заглибилася в роботу.

Я пішов у свою кімнату…

VI. Підземне містечко

На другий день мого перебування в «полоні» я вже досить добре ознайомився з містом. Елеонора охоче мені все пояснювала. Перший верхній поверх було відведено

під житлові кімнати для адміністрації містечка. Тут жив вищий технічний персонал, містилися квартири Енгельбректів, інженерів та офіцерів.

— Офіцерів? — здивовано перепитав я.

Елеонора зніяковіла. Вона, мабуть, сказала більше ніж слід і тепер не знала, як виправити свою помилку.

— Таке велике містечко не може залишитися без охорони, — відповіла вона. — Ми маємо щось на зразок міліції або сторожової охорони. На чолі стоїть кілька начальників, яких ми і називаємо офіцерами… Ви тільки нікому не кажіть про те, що я повідомила вам. Містер Бейлі просив мене нічого не говорити вам про нашу охорону, а я вибовкала… Чистісінько по-жіночому! — сказала вона, обурюючись на себе.

Я запевнив дівчину, що мовчатиму, як риба.

— А скільки у вас міліції? — запитав я.

Але Елеонора почала запевняти, що вона більше нічого не знає про збройні сили.

— Лічать поверхи у нас зверху, — знайомила вона далі мене з влаштуванням незвичайного містечка. — На другому поверсі, у двох зовнішніх його кільцях, живуть службовці середньої кваліфікації.

Мене теж помістили на другому поверсі, і тому я запитав з жартівливою образою:

— Такі, як я?

— Так, як ви, — відповіла Елеонора, — тільки вони знають трошки більше, ніж ви. А вздовж усього внутрішнього кільця розташовані бібліотеки і лабораторії. Третій поверх відведено для робітників. На цьому ж поверсі містяться склади для провізії, кухні, їдальні, лазні, клуби, кіно…

— Навіть кіно!

— І кіно, і театр. А що ж тут дивного? Коли б у нас не було розваг, то, мабуть, багато хто помер би від нудьги.

— А чи не краще розбігтися від нудьги?

Елеонора удала, що не почула мого запитання.

— Четвертий поверх, або перший під рівнем землі, займають машини, що переробляють рідке повітря на азот у вигляді аміаку, азотної кислоти і ціан-аміду — речовини, дуже важливої для промисловості і сільського господарства. — Вона говорила без упину, наче боялась, що я знову переб’ю її. — Ми добуваємо азотної кислоти понад мільйон тонн за рік, причому весь час розширюємо виробництво. Крім того, ми добуваємо кисень. В одному з секторів четвертого поверху сортирують матеріали, які потрапляють зовні через головну трубу. На висоті четвертого поверху в трубі влаштована ціла система сит. Крізь решітку перших із них може пролізти людина, останні ж сита такі густі, що не пропускають навіть пилу.

— Мене з Ніколою, значить, теж «відсортували» у сортувальні?

— Так. У трубу потрапляють іноді найнесподіваніші предмети й істоти. А найбільше втягує труба уламки дерев. Інколи вітер приносить і вирвані з корінням величезні кедри, ялини, сосни, смереки, модрини. Весь цей матеріал іде на паливо. Весною і восени, під час пташиного перельоту, труба втягує величезну кількість птахів.

Частину їх ми заморожуємо, готуючи запаси на рік, а частину, охолодивши рідким повітрям, перетворюємо на крихке каміння, яке потім розтирається на порошок і зберігається в кладових, а може, й експортується. Часто в трубу потрапляють дрібні чотириногі хижаки, а інколи й крупніші: єнотові собаки, песці, а були випадки, коли до нас завітали в гості, здійснивши повітряну подорож, білий ведмідь і навіть тигр! На п’ятому поверсі проходить труба, по якій пневматично викидаються всі вже непотрібні покидьки, що надходять до неї з четвертого поверху. У всіх підземних поверхах — від

четвертого до восьмого — відбувається перетворення атмосферного повітря, що йде з центральної труби, на рідке. На кожному з цих поверхів є склади для зберігання рідкого повітря. Особливо багато таких складів на шостому поверсі. Проте найбільший інтерес являють сьомий і восьмий поверхи. На сьомому поверсі за допомогою рідкого повітря ми добуваємо рідкий водень, що має температуру лише на двадцять градусів вище від абсолютного нуля. [6] А за допомогою рідкого водню ми перетворюємо газ гелій на рідкий. Це найважче і найскладніше виробництво. Весь восьмий поверх відведено для добування рідкого гелію — дуже цінного продукту. Ми маємо його вже кілька сот тисяч літрів.

6

Абсолютний нуль — температура, при якій тиск галів (пружність) дорівнює нулю, що відповідає за Цельсієм –273; існування більш низької температури неможливе.

— Але куди ж іде вся ця гігантська продукція?!

— Ми не цікавимося комерційними операціями містера Бейлі, — відповіла Елеонора, повторюючи слова, які вже я чув від її батька.

Мені хотілося поставити їй ще кілька запитань: де розташоване машинне відділення, що міститься в підземних печерах. Але задзвонив електричний дзвінок. Він скликав на сніданок, і я ні про що більше не встиг довідатися.

Це було в неділю, коли я прогулювався з Елеонорою «проспектом» першого поверху — довгим коридором, що йшов по колу. Таке кружляння по колу наганяло нудьгу. Дивлячись на номери дверей по обидва боки, здавалося, що перебуваєш у величезній тюрмі. Це враження посилювалося ще й тим, що коридор був зовсім порожній. Неначе «ув’язненим» не дозволяли виходити на прогулянку.

Я тільки пізніше узнав, що мешканці містечка, а особливо жителі привілейованого першого поверху мали можливість робити прогулянки у навколишні гори й ліси. І, звичайно, серед них не було жодної людини, яка б не віддавала перевагу цим прогулянкам на свіжому повітрі перед нескінченним кружлянням «тюремним» коридором.

Коли дзвінок продзвонив, двері кімнат розчинилися, з них почали виходити люди, і коридор ожив. Я з великою цікавістю приглядався до мешканців містечка. Серед них зовсім не було жінок. Це було воістину чоловіче містечко, і Елеонора, мабуть, становила такий же виняток, яким була в давнину дочка капітана на каперському кораблі. До того ж усі вони були молоді. Найстаршому з них, мабуть, було не більше як тридцять п’ять років.

Я даремно шукав серед них людей у військовій формі. «Офіцерів» не було, всі були одягнуті в цивільні костюми. Але їхня виправка, особлива чіткість рухів викривала в них військових. У всякому разі можна було безпомилково сказати, що всі вони пройшли військову школу.

Я був новачок і чужий серед них. Але, як добре виховані люди, вони не затримували на мені цікавих поглядів. Люб’язно привітавшись з моєю супутницею, вони мигцем дивилися на мене і йшли далі, весело розмовляючи, на жаль, невідомою мені мовою.

Мешканці першого поверху користувалися окремою їдальнею на першому поверсі. Мені дуже хотілося пробратися туди, щоб ближче познайомитися з місцевою «аристократією». Але містер Бейлі вжив заходів, щоб я не зустрічався з мешканцями містечка. Так, мене затримували в лабораторії після занять доти, поки робітники не розійдуться по своїх кімнатах; а на заняття я мав приходити пізніше, після того, як усі робітники вже пройшли на роботу. Крім того, мені заборонялося ходити у загальні їдальні. Обід подавали в мою кімнату, а снідав я в лабораторії разом з Елеонорою. А щонеділі так, як і сьогодні, сніданок приносили у мою кімнату.