Людина, що знайшла своє обличчя
Шрифт:
Нора кинула на мене — вперше — лукавий жіночий погляд, який надзвичайно обрадував мене: значить, вона не сердиться!
Двері лабораторії відчинилися, зайшов Уільям і сказав щось англійською мовою. Нора переклала.
— Містер Бейлі просить містера Клименка до себе. Ідіть на розправу, — додала вона усміхаючись.
«Хіба вже всі знають про нашу втечу?» подумав я. Це схвилювало мене, але спокійна посмішка Нори трохи підбадьорила. Та ба, я не знав, що містер Бейлі всіх, крім батька Нори, запрошував до себе тільки «на розправу». У підземному містечку він був вищим, безапеляційним
З важким серцем я пішов до містера Бейлі.
— Бажаю вам легко відбутися! — навздогін крикнула мені Нора.
IX. «Височайше помилування»
У кабінеті вже були Нікола й Іван під конвоєм двох джентльменів, озброєних автоматичними пістолетами, що діяли стиснутим повітрям. Містер Бейлі стояв біля свого письмового стола.
— Підійдіть! — суворо наказав він мені, не запрошуючи сісти.
Я підійшов до стола. Містер Бейлі сів. Я не хотів стояти перед ним і теж сів. Бейлі блиснув очима. Брови його заворушилися.
— Ви намагалися втекти? — запитав він мене, хоч у голосі його відчувалося більше ствердження, ніж запитання.
— Ми хотіли прогулятися, — ледь посміхаючись, відповів я.
— Не брешіть і не заперечуйте! Ви намагалися втекти. Про наслідки я вас попереджав.
Містер Бейлі віддав якийсь наказ одному з озброєних. Той підійшов до мене і запросив іти за ним.
Суд тривав менше ніж хвилину, — залишалося, очевидно, виконати вирок. Я підвівся і пішов за конвоїром. Двоє інших повели Ніколу й Івана. На повороті Івана й Ніколу повели вбік, а я пішов далі. Ми спустилися вниз, пройшли коридором. Конвоїр зупинився біля залізних вузьких дверей, відчинив їх і досить безцеремонно штовхнув мене в маленьку камеру з суцільними залізними гладенькими стінами і невеличкою електричною лампою на стелі. Двері захлопнулися, клацнув замок. Я залишився один.
«Карцер… Це ще не так погано. Я дешево відбувся», подумав я, оглядаючи свою тюрму. Тут було сухо й чисто, але холодно. На стіні висів термометр Цельсія. Такі термометри висіли в кожній кімнаті і навіть у коридорах підземного містечка, — тут дуже пильно стежили за температурою. Термометр показував тільки шість градусів тепла.
Після безсонної ночі і хвилювань я почував себе слабим і розбитим. Мені хотілося спати. Ноги мої ледве тримали мене. Але в кімнаті не було навіть стільця. Я сів на холодну кам’яну підлогу і почав дрімати. Проте скоро прокинувся від холоду. По моєму тілу пробігав дрож. Я підвівся і подивився на термометр. Він показував два градуси нижче нуля. «Щоб це могло означати? — подумав я. — Недогляд опалювача чи злий умисел?»
Щоб зігрітися, я почав ходити по камері, але вона була така мала, що я міг зробити тільки два кроки вперед і два назад. Я почав стрибати і махати руками. Я втомився ще більше, але мені вдалося відновити кровообіг. Та досить було мені присісти, як холод ще дужче проймав моє тіло. Зуби дрібно цокотіли. Поглянувши знову на термометр, я побачив, що він уже показував одинадцять градусів нижче нуля.
Я відчув, як холод проникає мені всередину, заморожує спину і стискує серце. Але відчував я це вже не
— Відімкніть!.. Відімкніть!.. — крикнув я в нестямі. Але ніхто не озивався. Я до крові розбив руки. Нарешті, сів на підлогу…
«Обставини бувають сильніші за нас. Не треба бути фаталістом, щоб зрозуміти це…» пригадав я слова Елеонори. Але я все ж боровся, я намагався втекти, я вмираю в боротьбі за свободу! А вона… А втім, можливо, і вона боролася. Мені пригадалася розповідь Ніколи про труп, прив’язаний на носі криголама. Так розправляється містер Бейлі з своїми ворогами. Може, Елеонора і права — боротьба з Бейлі безнадійна…
Як холодно!.. Руки й ноги страшенно болять. Я розтираю пальці, але вони дерев’яніють, не згинаються… Насилу встаю і дивлюсь на термометр. Двадцять нижче нуля… Боротьба закінчена! Я мушу примиритися з своєю долею.
Я сів на підлогу і поринув у забуття. Кінець кінцем смерть від замерзання не така вже й страшна. І, мабуть, вона легша, ніж смерть в електричному кріслі… Скоро я не відчуватиму болю і засну…
…Якесь шарудіння біля дверей. Чи мені здається? Я пробую підвестись, але холод сковує моє тіло. Скрізь тихо. Шарудіння мені вчулося.
У камері неначе потеплішало. Але це обман відчуттів. Організм віддає тепло в повітря, різниця між температурами тіла і навколишнього повітря зменшується, і тому здається, ніби відчуваєш тепло. Це відчувають усі, хто замерзає. Значить, кінець…
Час минав, але свідомість більше не залишала мене, а відчуття тепла дедалі збільшувалось. Дивно! Я ніколи не замерзав, але був певен, що ті, хто замерзає, повинні почувати себе якось інакше. Щоб перевірити свої сумніви я спробував ворушити пальцями і, на свій подив, переконався, що вони ворушаться вільно, хоч незадовго перед цим я не міг зігнути їх. Я подивився на термометр.
П’ять вище нуля!
Температура підвищується! Я врятований, мій страх був даремний. Очевидно, містер Бейлі хотів тільки налякати мене.
Через кілька хвилин температура в камері піднялася до двадцяти градусів — звичайна температура в жилих приміщеннях підземного містечка. Я підвівся і почав розминати свої кінцівки. Пальці опухли і почервоніли. Але я відчував, як кров гаряче і сильно зігріває їх. Завдяки тому, що температура підвищувалася з такою ж рівномірністю, як і знижувалася, я нічого собі не відморозив.
Але що ж буде зі мною далі? Чи довго мене триматимуть в одиночному ув’язненні?
І ніби у відповідь на це запитання за дверима знову щось зашаруділо, і я почув: хтось відмикає камеру. Двері відчинились, увійшов Уільям і жестом запросив мене йти за ним.
Я вже не мав сумніву, що залишуся в живих, і бадьоро вийшов з камери. Уільям знову провів мене з кабінет містера Бейлі.
Цього разу Бейлі запросив мене сісти, а сам, підвівшись із-за стола, почав ходити по кабінету.
— Містер Калименко, — сказав він. — Ви цілком заслужили смертний вирок, і якщо залишилися в живих, то можете дякувати за це міс Енгельбрект…