Людина, що знайшла своє обличчя
Шрифт:
На обличчі листоноші засяяла посмішка, він подякував, побажав всіляких благ і бадьоро пішов назад.
— Перемога! — не стримавшись, вигукнув Престо, розмахуючи телеграмою над головою, зробив пірует, повернувся й побачив Еллен, яка стояла на порозі його кімнати, бліда, з широко відкритими од здивування очима.
— Навіщо ви це зробили? — глухо запитала вона.
— А ви все бачили й чули? Що таке я зробив, міс Еллен?
— Навіщо ви прийняли телеграму на ім’я Антоніо Престо? Навіщо ви обманули листоношу?
— Я не обманув його і прийняв телеграму тому, що я і є Антоніо Престо.
— Цього не може бути!
— А проте це факт! —
— Тоді, значить, ви обманули нас, мене і дядька, називаючи себе містером Смітом?
— Так, у цьому я винен. Особливі обставини змусили мене зробити такий вчинок. Не судіть мене, доки не вислухаєте моїх пояснень. Коли повернеться з обходу містер Баррі, я вам усе розповім.
Еллен пішла в кухню насуплена, похмура, не сказавши більше ні слова. Все це було надто незвичайно, перевертало всі уявлення про пожильця. Багато чого з того, що Еллен говорила містерові Сміту, вона не наважилася б сказати Престо. Еллен пригадала всі свої розмови з ним, пригадала, як іноді суворо обходилася з невдахою-журналістом. Потім почала заспокоювати себе: «Ні, це не той знаменитий Антоніо Престо, якого вона знала по екрану. Мабуть, однофамілець, може родич…» Дівчиною настільки оволоділи сумніви і цікавість, що вона в цей день нічого не могла робити.
Прийшовши з ганчірками та швабрами з одній руці і відром води в другій у кімнату Престо, вона була дуже збентежена. Як тепер поводитися з цим новоз’явленим Престо? Вона вже не сказала йому, як звичайно: «Тепер тікайте, не заважайте!», а глянула на нього майже винувато і пробелькотіла:
— Містер… Престо! Пройдіть, будь ласка, в сад…
— Зараз! — відповів Престо. — Хвилиночку… — Він швидко писав щось на телеграфному бланку.
Ця випадкова затримка розсердила Еллен. Їй здалося, що Престо навмисне затримує її, солідничає. Та й вона гарна! Немов підлещується! І вже із звичайною суворістю вона сказала:
— Мені ж треба прибирати!
— Ось і все! — сказав Престо. — Вибачте, що затримав вас. Піду я не в сад під сосну, а, з вашого дозволу, на пошту. Піп! — гукнув він собаку. — Ходімо гуляти.
Сенбернар, який уже давно заглядав у кімнату, почав весело гавкати і стрибати.
Престо вийшов.
— Містер См… Містер Престо! — гукнула його Еллен несподівано для себе. Цікавість виявилася сильнішою за неї.
Престо повернувся.
— Вибачте… — промовила вона, і щоки її почервоніли. — Скажіть мені тільки, поки прийде дядько, ви… той чи не той Тоніо Престо?
— І той, і не той, — відповів він. — Пробачте, я дуже поспішаю на пошту. Потерпіть трохи.
І він пішов у супроводі Піпа.
Обпершись на палицю швабри, Еллен кілька хвилин стояла в роздумі, а потім з запалом почала прибирати.
Але події пам’ятного дня на цьому не кінчилися.
Адвокат Пірс звичайно посилав усю кореспонденцію Престо на вигадане ім’я Сміта в поштове відділення, як вони домовились. Останню ж телеграму Пірс послав на ім’я Антоніо Престо, в будинок лісника, вважаючи, що Престо більше не має потреби зберігати своє інкогніто. Ця телеграма з повною адресою і справжнім прізвищем сама повинна була символізувати, що Престо-новий уже є повний і визнаний спадкоємець Престо-потвори. «Клієнт не міг не бути задоволений з такої телеграми», думав Пірс. І він не помилився. Але адвокат не подумав про всі наслідки свого вчинку.
Журналісти найбільших газетних трестів уже давно намагалися знайти місцеперебування Престо, який зник так несподівано. Для журналістів
І ось не встиг Престо повернутися з поштової контори, як до будинку Баррі під’їхав автомобіль з одним із всюдисущих журналістів. Він жив у готелі поблизу і на годину раніше за Престо одержав од свого агента-службовця нью-йоркського головного телеграфу повідомлення про те, що на ім’я Антоніо Престо надіслана телеграма на адресу Ієллоустонського національного парку. І журналіст негайно виїхав.
Він мав вигляд солідного комерсанта. Можна було також подумати, що він турист. На грудях у нього перехрещувалися ремені, на яких висіло два фотоапарати: маленька «кінема» і «дзеркалка». Ще не виходячи з автомобіля, журналіст устиг зняти будинок лісника і Еллен, яка виглядала з вікна, з шваброю в руці. За кілька хвилин свого перебування він зробив кілька десятків знімків, з люб’язною безцеремонністю скрізь втручаючись. Він обрушив на Еллен, яка аж горіла від збентеження, лавину запитань. Дівчина так розгубилася, що відповідала тільки вигуками, а проте журналіст списував сторінку за сторінкою стенографічними ієрогліфами. Та коли нежданий гість підійшов до письмового стола Престо з явним наміром переглянути папери, які там лежали, Еллен втратила самовладання. Весь гнів, який зібрався в ній проти настирливого відвідувача, раптом прорвався. Вона, як той вартовий, затулила собою куток, загрозливо взяла швабру наперевіс і сказала голосом, уриваним від хвилювання:
— Містер! Хазяїна немає дома… Зараз же вийдіть з кімнати!
— Хе-хе! От яка ви гаряча! — І, вважаючи Еллен за дочку чи наймичку бідного лісника, він вийняв товстий бумажник і зашелестів доларами. — Може, ви подобрішаєте, коли…
— Геть! — крикнула Еллен, махнувши шваброю перед самісіньким носом журналіста.
Він сторопів, пробурчав: «Ну, ну!..» — і під натиском Еллен, задкуючи, вийшов з кімнати.
«Що ж тепер буде?..» подумала Еллен, відчуваючи, що зайшла далеко. Якщо журналіст поскаржиться Престо, як він розцінить її вчинок?
І раптом вона почула гавкання Піпа і зітхнула так, ніби скинула з плечей важкий мішок.
«Хай тепер містер Престо сам розправляється з ним як хоче!»
А містер Престо розправився дуже просто.
— Ніяких інтерв’ю, і повертайте назад! — сказав він рішуче. Престо звик обходитися з цією братвою.
Журналіст одразу зрозумів, що з інтерв’ю тут справа безнадійна. Він міг тільки сердито клацнути тричі апаратом, щоб зняти знайденого Престо, але той швидко, мов ящірка, повернувся спиною, перш ніж клацнув затвор.
Машина поїхала. Престо застав Еллен у застиглій позі, з шваброю в руках.
— Цей нахаба, здається, завдав вам турбот? — співчутливо запитав Престо.
— Так, але і я йому, здається, теж… — відповіла Еллен і під впливом збудження розповіла йому про все.
Тоніо розсміявся і низько вклонився.
— Ви прекрасно захищали мої інтереси, міс. Але досадно! Тепер журналісти налетять, мов сарана. Я вичитаю цьому Пірсові за його необережність… Хоч з дому тікай… А втім, я скоро поїду, але до від’їзду мені ще багато про що треба поговорити з вами і вашим дядечком. Так ось що: як тільки сюди хтось з’явиться, кажіть, що я поїхав у Канаду. Не церемоньтесь. Якщо треба буде, ще раз пустіть у хід і вашу побідоносну швабру.