Людина, що знайшла своє обличчя

Беляев Александр Романович

Спостережливий Престо помітив веселий вогник в очах старого слуги.

— Ви не думайте, що я збираюся привести дружину в дім, — поспішив сказати Престо. — Ні, я просто вирішив здати внайми кілька кімнат верхнього поверху. Навіщо мені стільки? Там поселиться один джентльмен із своєю племінницею. Я здаю квартиру з обстановкою…

— Невже до цього дійшло? — занепокоєно спитав Себастьян.

— До чого, старина?

— До того, що ці суди і адвокати так общипали вас, що доводиться вже здавати внайми кімнати. Я ж теж газети читаю…

— Ні, Себастьян, наші справи ще не настільки погані. Але, бачите, квартирант працюватиме

у мене секретарем. Особистим секретарем… Я відкриваю власне підприємство… Треба, щоб він завжди був під рукою. А у нього племінниця…

— Розумію! — багатозначно сказав Себастьян. І в думці додав: «А все-таки, якщо тут замішалася племінниця, справа нечиста». І з відвертістю старої няньки спитав: — А хто вона, племінниця? Дівчина? Молода?

— Так.

— То чи зручно їй, хоч і з дядьком, бути в квартирі холостяка?

«І він про те саме! Другий і, мабуть, не останній!» подумав Престо, проклинаючи в душі лицемірні нрави суспільства. Поселення Еллен у його будинку може стати приводом до наклепу. Але він не відступить, а Еллен не з тих дівчат, які надають усьому цьому значення!

— Ви маєте рацію, Себастьян. Але я про все подумав. Нам треба буде знайти даму-компаньйонку. Літню жінку з пристойного товариства. І тоді все буде гаразд.

Себастьян кивнув головою, і вони почали складати список меблів та необхідних речей для нових пожильців.

Новий санчо панса

— Поверніться! Ще! Пройдіться! Присядьте! Підніміться! Жест здивування… жаху… несподіваної радості…

Престо стояв посередині великої кімнати, що виходила на північ. Стіна і частина даху були засклені. Інші стіни задрапіровані чорним оксамитом. На паркетній підлозі викладено чорний квадрат — поле фокуса кіноапарата. Це було домашнє ательє Тоніо. За кілька метрів од нього, нахилившись до візира кіноапарата, стояв Гофман. Скільки вдалих поз, жестів Престо зняв Гофман у цьому ательє, день у день спостерігаючи унікального потвору-карлика! Тепер Гофман вивчав нового Престо.

— На сьогодні досить. Нам ще багато про що треба поговорити, Гофман! — сказав Престо і, вийшовши з «магічного» квадрата, пройшов до скляної стіни, де стояв стіл з двома кріслами. На столі лежали папки з паперами, сигарна скринька, цигарки, електрична запальничка, попільниця. Тоніо закурив цигарку.

— Ну як? — з деяким хвилюванням запитав він Гофмана.

Гофман не поспішаючи обрізав сигару автоматичним ножичком, закурив, випустив струмінь диму і, нарешті, відповів, дивлячись кудись вбік:

— Я ще не бачу вашого нового обличчя, Престо. Ви багато чого придбали, але багато і втратили. Ваші рухи стали більш повільними, плавними. Це хороше надбання. Пам’ятаєте, скільки клопоту завдавали ви мені своїми швидкими, метушливими рухами? Для вас зробили виняток, по-перше, тому, що інакше ви не могли, і, по-друге, тому, що в цьому полягала одна з характерних особливостей вашого артистичного обличчя. І все ж мені нерідко доводилося вдаватись до уповільнених зйомок, у той же час примушуючи ваших партнерів трохи прискорювати рухи, щоб знайти якусь рівнодіючу. Це була пекельно складна робота. Тепер цієї трудності немає. А що ж є нове? Поки що я якось не відчуваю його. І, відверто кажучи, коли б ви прийшли в кіноательє на перевірку як нікому не відомий молодий чоловік, що хоче випробувати себе в кіно, я не певен, чи зацікавилися б вами директор, кінооператор, режисер…

Престо

кинув цигарку, ніби вона була дуже гірка, і закурив сигару.

— Ви пробачте мені, що я так відверто… — трохи зніяковів Гофман.

— Відвертість — це найкраще, — відповів Престо. — Ваші слова, не потаю, завдають мені трохи прикрості, але не дивують. Я чекав цього. Інакше й бути не могло. Але я вірю в себе. Моє нове обличчя! Щоб його побачити, недосить покрутитися перед вами… Ви знаєте мій творчий метод. Мені треба ввійти в роль, перевтілитися в героя, почати жити його життям, усіма його почуттями, тоді самі собою прийдуть потрібні жести, міміка, пози і розкриють обличчя. Ось почекайте. Я вже працюю над сценарієм. І коли я прийду до вас у ролі нового героя, ви побачите моє нове обличчя.

— Що ж це за сценарій? — зацікавився Гофман.

Престо нахмурився, а Гофман розсміявся.

— Бачу, що у вас багато чого залишилось від старого Престо! — вигукнув він. — Новий сценарій завжди був таємницею для навколишніх, поки ви не поставите останньої крапки. У, який ви бували сердитий під час цієї роботи! Немов одержимий. З вами й говорити в цей час важко було. Ви або лютували, або нестямно дивилися на співбесідника. Ви, мов тяжкохворий, втрачали сон і апетит. Але ось наставав день, і ви з’являлися з веселою посмішкою, ставали добрим і товариським. І всі в кіностудії, починаючи від «зірок» і кінчаючи теслярами, знали: новий сценарій народився!

Престо посміхнувся і відповів:

— Так, це правда. І в цьому я, здається, не змінився.

— Але якщо ви не хочете розповісти зміст нового сценарію, то, може, ознайомите мене хоч із загальними вашими планами? Адже нове обличчя, наскільки я розумію, повинно створити і новий напрям у вашій творчості?

— Інакше й бути не може, — сказав Престо і простягнув руку до папки. — Про це я й хотів поговорити з вами.

Тоніо покопався в папці і витяг списаний аркуш.

— Ось, як вам подобається цей уривок з Уолта Уітмена: «…Признайтеся, що для гострого ока всі ці міста, переповнені нікчемними гротесками, каліками, блазнями, які безглуздо кривляються, і потворами, здаються якоюсь безрадісною Сахарою. У крамницяx на вулицях, у церквах, пивних, присутствених місцях — скрізь легковажність, пошлість, лукавство і брехня; скрізь фатувата, квола, чванлива, передчасно достигла юність, скрізь надмірна похіть, нездорові тіла, чоловічі, жіночі, підфарбовані, підмальовані, в шиньйонах, грязного кольору обличчя, зіпсована кров; здатність до материнства припиняється чи вже припинилася, вульгарні поняття про красу, низькі нрави чи, вірніше, повна відсутність нравів, якої, мабуть, не знайти в усьому світі…» Так Уітмен писав про сучасну йому американську демократію. Згодьтеся, що тепер картина не краща, а гірша, — закінчив Престо.

Гофман слухав уважно, спочатку здивовано, потім з дедалі більшим занепокоєнням і, нарешті, з обуренням.

— Що ви на це скажете? — спитав Престо.

— Ви хочете стати на цей згубний шлях? — уже з жахом спитав Гофман.

— Чому ж згубний?

— На шлях викриття соціальної несправедливості? Шлях політики? Хочете кинути виклик національному самолюбству? Вас розтопчуть ногами! Проти вас повстануть усі, хто має владу і гроші. Але й глядачі відвернуться од вас: глядачеві не дуже-то подобається почувати себе в становищі хворого, який перебуває під ножем злого хірурга.