Людвисар. Ігри вельмож
Шрифт:
Тим часом з протилежного боку ешафоту також орудували ціпаки, щоб прокласти прохід бургомістру, для якого несли крісло. Поставили його на підвищенні, бо спостерігати звідти було найкраще, і бургомістр зручно в ньому вмостився.
Коли на поміст винесли грубезний стіл, спудеї заходилися над мерцем. Міщани загомоніли, але ніхто не рушив з місця – всі лишилися спостерігати незвичне дійство.
З труни спершу появилися дві волохаті ноги, затим – руки і тулуб. Врешті тіло дістали і понесли до столу. Воно було слизьким, і кілька разів спудеї, що тримали його за плечі, випускали ношу
– Панове, – звернувся він до присутніх, – перед вами – найдивовижніше творіння природи, і я…
– Творіння Боже, – поправив хтось.
– Ваша правда, – погодився Домінік, – але це всього лише механізм, і я маю намір показати вам його будову.
Гепнер начепив фартух і закотив за лікті рукави сорочки. Потім заніс ланцета над тілом і повільно і впевнено, як досвідчений м'ясник, розпанахав мерцеві черево.
Міщани, бургомістр і спудеї витягнули шиї, аби не пропустити жодного моменту з того, що відбувалося. Тим часом, лікар різонув ще раз, діставшись аж до нутрощів.
– Вуаля, – промовив він, відкривши увесь шлунково-кишковий тракт. Затим лікар запустив руки всередину і вивернув усе назовні. Кишківник довгою вервечкою повис зі столу.
– Не хвилюйтесь, – заспокоїв Домінік схвильовану публіку, – йому не боляче. Бачте, він навіть задоволений.
Спудеї недовірливо поглянули на обличчя померлого.
Далі Домінік безпристрасно розпочав свою лекцію, демонструючи видобуті нутрощі: печінку, шлунок, жовчний міхур… Страх і невдоволення юрби цілковито зникли, особливо, коли той почав вправно намотувати на руку тонкий кишківник, голосно рахуючи його довжину. Були подані дерев'яні цебра, куди згодом відправили все, і Гепнер знову взявся за ланцет. Він розрізав діафрагму і просунув руку під грудну клітку. За мить натовп вже споглядав легені і серце… Раптом, наче грім, над юрбою пролунав чийсь обурений вигук:
– Святотатці!
Усі озирнулись і побачили єпископа в оточенні кількох ченців. Ніхто не зауважив, як його карета виїхала на площу і зупинилась біля ратуші.
– Боговідступники! – знову повторив єпископ. – Чим ви спокусилися? Це – служитель Сатани!
Схоже, лекцію було закінчено, і Домінік, кивнувши на цебра, тихо запитав у бургомістра:
– Чи дозволить ласкавий пан мені все це забрати?
Той розгублено кивнув, чекаючи, очевидно, на подальші дії єпископа.
– На коліна! – заволав той. – На коліна, боговідступники!
Юрба, що заповнила собою ледь не увесь Ринок, опустилася на коліна. Тільки лікар і його помічники, взявши скриньку й цебра, квапливо проскочили крізь натовп і зникли за дверима будинку Гепнера.
– До храму! – вказав правицею єпископ. – Усім – відмолювати цей мерзенний гріх! На колінах!
Юрба рушила до катедрального собору, розподілившись надвоє: розбиваючи до крові коліна, православні і католики колінкували кожен до свого храму. Здивовані такою кількістю
Євреї розбрелися хто куди. Сердито почимчикував додому і бургомістр. Настрій у Якуба Шольца був кепський… Сьогодні передбачався день забав, і першу було зіпсовано, залишалась надія на другу – ввечері у Львові мав відбутися бал.
Розділ II
Близько півночі, коли місто вже купалося в блідому сяйві місяця, кроки одинокого перехожого лунко відбилися від стін Домініканського собору. Безформна тінь падала на бруківку, довгий плащ огортав перехожого до самих черевиків. Минувши Криве Коло, він рушив вуличкою Божого Тіла. Ступивши кілька кроків, почув жалібне скигління:
– Подайте, ласкавий пане…
Перехожий спинився і поглянув на жебрака. Вигляд того був страшний, аби не сказати – жахливий. Ніч вносила щось огидне в його постать: жалюгідне лахміття, тремтячі кістляві руки і потворне обличчя з єдиним оком.
– Вибач, бідаче, – промовив перехожий, – але о такій порі ходять лише ті, в кого за душею не більше, аніж у тебе…
– Пан направду не має? – прошепелявив жебрак. – Я гадаю, пан багатий…
– Хотів би я, щоб це було так, – зітхнув перехожий.
Жебрак жалюгідно затупцяв довкола, стріпуючи своїм лахміттям.
– Подайте, подайте, подайте…
– Іди геть, дурню! – втрачаючи терпець, вигукнув перехожий.
– Гроші! – раптом засичав жебрак і наставив свої пальці-гаки, готові вчепитися в шию упертюху.
З тіні від будинку поступило ще кілька силуетів в лахах. У руках жебрака з'явився ніж.
– Я з тебе шкуру здеру! – просичав він.
У відповідь кулак перехожого розтрощив йому носа і збив із ніг. Жебрак розпластався на бруківці, виючи, мов пес, стікаючи кров'ю. Перехожий тим часом, відступивши назад, вихопив шаблю. На розбійників це подіяло, мов закляття: вони завмерли, стискаючи ножі та палиці.
– Чого стали, недоумки? Він же один! – накоськував їх жебрак.
Це додало духу нападникам, і вони знову посунули вперед.
– Попереджаю, повідрубую вам носи і вуха, – попередив перехожий.
– Уперед, йолопи! – скомандував розпластаний заводій.
Негідники боягузливо ступили ще кілька кроків.
– Дурні, – свиснув глузливо перехожий, – у мене ж нічогісінько нема…
На доказ він відгорнув полу плаща, показавши пояс, а на ньому – піхви від шаблі.
– У нього ж ще є кишені! – завив жебрак з відчаю. Тим часом на ратуші пробило дві чверті по півночі.
– Ого! – вигукнув перехожий! – Даруйте, панове, роз-ступіться!
З цими словами він змахнув шаблею, і в одну мить почулися зойки, тріск палиць і чийсь передсмертний крик. За хвилину перехожий, переступивши через кілька трупів, вийшов на Ринок. Проминувши Мелюзину і ратушу, він наблизився до будинку, звідки потоком лилося світло, музика, а з відчинених вікон долинали п'янкі пахощі жіночих парфумів та винні випари. При вході його зустрів лакей. Узявши плащ та закривавлену зброю, лакей на мить спинився і запитально глянув на прибулого.