«Ілюстрована Історія України»
Шрифт:
„Заявляємо і свідчимо перед Богом і цілим світом, що розпочата й ведена нами війна з Поляками мала не иньшу причину і не иньшу мету. як оборону святої східньої церкви і предківської свободи нашої,—любов до неї водила нас з покійним вождем нашим, безсмертної па. уіяти Богданом Хмельницьким, і Іваном Виговським писарем нашим. Свої приватні справи відсунули ми далеко перед славою божою й справою громадською. За для того війшли ми в приязнь з Татарами та з пресвітлою королевою шведською Христиною, а потім з пресвітлим Карпом ґуставом королем шведським. Всїм їм ми заховали свою вірність міцно. І Полякам не дали ми ніколи приводу для розірвання трактатів, але всім додержували ми свято нашу вірність, умови і союзи. Не з иньших мотивів приняли ми протекцію великого князя московського, як тільки для того щоб заховати і примножити для себе і потомства нашого за помічю божою зброєю здобуту і кровю стільки разів вернену свободу нашу. Обдароване ріжними обіцянками і приреченями в. кн. московського, військо наше сподївало ся, що з огляду на спільність віри і добровільне наше піддане в. князь
За найбільшу вину московських політиків ставить ся тут, що московське правительство зрадило Україну, війшовши в порозуміннє з Польщею; за другу—що воно внесло роздїл і усобицю в українське політичне житє, підтримуючи ріжних ворохобників. І маніфест кінчить ся такою заявою: „Так відкриваєть ся хитрість і обманство тих, що з початку через внутрішню усобну війнула далі й відкрито своєю власною зброєю приготовили на нас ярмо неволі, без всякого приводу з нашого боку. Свідчачи неповинність нашу нї в чім і кличучи Бога в поміч, змушені ми для заховання своєї свободи взяти ся до законної оборони, щоб скинути з себе те ярмо і шукати для сього помочи наших сусідів. Отже не на нас спадає вина сеї війни, що вже загораєть ся. Ми були вірні й зістаємо ся вірними великому князю (царю) і против волї нашої беремо ся за зброю".
Швеція, що мала бути союз ником України з Москвою, вже тепер не значила нїчого вона облишила війну і в 1660-х р. формально замирила ся з Польщею і Москбою. Через те щоб мати союзників против Москви ще иньших окрім Кримської орди, Виговський порішив довести до кінця переговори з Польщею, що тягли ся так довго. Лїтом 1658 р. він сю справу вже полагодив через свого післанця Павла Тетерю, полковника переяславського, з післанцем польським Стан. Бєньовским, а 6 (16) вересня (сентября) в Гадячі списано формальний трактат, котрим Україна вертала ся під зверхню вдасть короля, але як осібне автономне тїло—, велике князівство Руське". Хоч з сього трактату властиво не вийшло нїчого, все. таки він і пізнїйші додатки до нього інтересні тим, що показують, чого хотїли для України тодїшнї полїтики українські, Виговський і його товариші: Східня Україна (воєводство Київське, Браславське і Чернигівське) має стати осібною державою, з осібними мінїстрами, скарбом і навіть монетою, подібно як велике князівство Литовське Сойм (власть законодатна) буде спільний з Польщею й Литвою. Головою вел. кн. Руського буде гетьман вибираний всіми станами іменувати гетьманом.
Козацького війська буде ЗО тисяч, і крім того наємного війська в роспорядженню гетьмана 10 тис. Православна віра має бути у всїм зрівняна з католицькою, митрополит і владики матимуть місце в сенаті. Київська академія буде зрівняна в правах з краківською, і ще в котрімсь містї України має бути заснована одна академія.
Трактат укладав ся спішно і богато дечого в нїм ще не було продумано і вияснено. Наздогін потім, на сойм, що мав сей трактат затвердити, післано бажаннє, щоб в велике князівство Руське війшла не тільки східня, а й західня, ціла Україна. Виговський спішив ся з трактатом, щоб дістати поміч від Польщі против Москви.
85. Боротьба з Москвою
Війна почала ся. Виговський попробував вигнати московського воєводу з Київа, але се йому не вдало ся. Московське правительство після сього проголосило Виговського зрадником і наказало вибрати нового гетьмана. Але довідавши ся про трактат Виговського з Польщею, так заМішало ся, що готове було відступити від своєї полїтики: воєводі Трубецкому наказано завести переговори з Виговським, обіцяти йому пробаченнє всього що стало ся і всякі уступки—навіть вивести воєводу з Київа, як би Виговський того домагався. Але Виговський не вірив уже в московську щирість і не хотїв вертати ся. З початком 1659 р. він пішов за Дніпро, аби приборкати своїх противників, що знов підняли голову, як Москва була виступила против Виговського. Коли против нього рушило московське військо, він уступив ся за Дніпро, а московське військо почало підбивати собі сїверську Україну і обложило полковника Гуляницького в Конотопі (див. карту 262). Виговський же діждав ся Татар і з ордою рушив під Конотоп. Московське військо не мало докладних відомостей про його сили, рушило на зустріч тай попало в два огні, між козаків і Татар.
Став ся погром небувалий: знищено цїле військо московське, двох московських воєвод попало в неволю. Трубецкой покинув Конотоп і подав ся скорше з України. Все було тепер в руках Виговського.
Але він не вмів скористати з такої користної хвилї, не вигнав московських залог з українських
Військо вчинило раду й на ній окричало, що не хочуть піддавати ся Польщі, не хочуть воювати з Москвою. Поголоски, що Виговський підняв ся проти Москви на те тільки, аби піддати назад Україну польським панам, знищили ціле повстаннє. Против Виговського підняло ся на радї таке роздраженнє, шо мусїв іти геть, аби не вбили. Окричали гетьманом Юрася і післали до Виговського, щоб віддав йому гетьманські клейноди. Виговський, бачучи таке завзяте, віддав клейноди й уступив. Тодї старшина, однодумці Виговського, побачивши, з яким завзятем виступає військо против Польщі, поміркувала, що з Гадяцькою унїєю тепер, видко, нічого не зробиш—треба вертати ся під зверхнісгь московську. Але хотіла все таки використати хвилю, щоб виторгувати від Москви, аби не мішала ся на будуще в українські справи. Тому намовила Юрася, аби прийнявши гетьманську булаву, не спішив зачинати з Москвою.
Ставши з військом над Дніпром, під Ржищевим, чекали, що скаже Москва. Коли Трубецкой прислав до них заклик, аби вернули ся під зверхність московську на давніх правах і вільностях, Юрась за радою старшини післав Петра Дорошенка, щоб передав Трубецкому їх умови, на яких вони згодні піддати ся Москві на ново. Там вони домагали ся, щоб на будуче на Українї московських воєвод не було нїде окрім тільки Київа, і щоб московське військо, яке буде присилатися на Україну, було під властю гетьмана. Щоб московське правительство поза гетьманом не мало зносин нї з ким з війська, анї не приймало листів, і щоб взагалі власть гетьманська нї в чім не обмежувала ся московськими мішаннями. Щоб гетьману вільно було мати зносини з чужими державами, московське ж правительство, ведучи переговори з чужими державами в українських справах, брало до тих перегорів українських депутатів. Щоб українське духовенство зістало ся під властю константинопольського патріарха, як сього бажало, вибираючи митрополита Діонисия Балабана і т. й.
Трубецкой промовчав, що від московського правительства прислані йому статї зовсім иньшого змісту, а закликав гетьмана з старшиною, щоб їхали до нього, аби умовити са в тих справах. Коли ж вони, послухавши, справді приїхали до Переяслава, — виявило ся, на шо їх туди манили. Трубецкой сказав, що переговорювати сянема чого, треба наперед скликати раду. Раду ж він скликав з лівобічних полків, ворожо настроєних для старшини, і крім того привів ще з собою московське військо, а московські прислужники своїх козаків. Рада була така, що перед нею Хмельниченковій старшині анї думати було виступати з якими не будь домаганнями против Москви, і на се рахував Трубецкой. Він обявив тут нові статї, прислані з Москви. До старих „статей Богдана Хмельницького", себто до тих рішень, які були дані московським правительством на козацькі бажання по прилученню до Москви, тепер пороблені додатки й зміни.
Гетьмаьу наказано посилати військо, куди цар звелить і без волі московського правительста нікуди не посилати; гетьмана заборонено переміняти без царського указу; московських прихильників заборонено карати без слідства московського; людей близьких до Виговського велено не пускати до ради анї давати їм урядів ніяких під карою смерти; воєводи московські крім Київа мати бути заведені також в Переяславі, Нїжинї, Чернигові, Браславі, Умани.
Сї додатки стісняли й зменьшали ще гірше українську автономію. Але Хмельниченко з своєю старшиною, спинивши ся в руках Трубецкого й маючи перед собою ворожу настроєну раду і військо московське, не насмілили ся протестувати. Москва помішала всї їх рахунки і вони покорили ся, присягли—і затаїли гнїві злість, що Москва так їх обдурила. Але не глянули в справу глубше, не поміркували, в чім причина їх слабости, а московської побіди—в їх відчуженню від народу, в тім, шо свою політику вони будували, як старий Хмельницький, на заграничних союзах, а не на свідомій помочи і участи свого народу. Се зістало ся закрите перед очима їх, і вони кидали ся далї, від Москви до Польщі, коли стрічали ся з хитрою і своєкористною московською полїтикою обрахованою на погибіль країнської свободи, і від Польщі до Москви, коли народ підіймав ся против них, боячи ся польського пановання. І від кождого такого їх хитання спадали нові біди на українську людність, зростала її неохота до дальшої боротьби, до старшини й її політики, і все затісняв ся коло України зелізний обруч польсько-московського панування.