Ім'я рози
Шрифт:
Спроба приховати скоєні злочини нічого б не дала, бо якби сталося ще щось, папські легати подумали б, що проти них снується змова. А отже були лишень два виходи. Або Вільям знаходить вбивцю ще до прибуття посольства (і тут настоятель пильно глянув на нього, немов німо дорікаючи, що він усе ще не розібрався в цілій цій справі), або ж доведеться лояльно попередити представника Папи про ситуацію і попрохати, щоб на час перемовин він поставив абатство під пильний нагляд. А це настоятелю було не до вподоби, бо означало зректися частини своєї влади і віддати своїх власних монахів під оруду французів. Та ризикувати було не можна. І Вільяма, і настоятеля дратувало те, як поверталися справи, але великого вибору не було. Тому вони домовилися, що остаточне рішення приймуть протягом наступного
«Зроблю все, що у моїй змозі, ваша світлосте, — сказав Вільям. — Але з другого боку, насправді я не бачу, як це може поставити під загрозу зустріч. Навіть папський представник зрозуміє, що між ділом рук якогось божевільця чи кровопивця, чи просто заблудлої душі та поважними проблемами, що їх збираються обговорювати праведні мужі, є велика різниця».
«Гадаєте? — спитав настоятель, пильно дивлячись на Вільяма. — Не забувайте, авіньйонці знають, що мають зустрітися з міноритами, а отже з людьми, надміру близькими до братчиків та інших, ще нестямніших шаленців, до небезпечних єретиків, які осквернилися такими злочинами, — і тут настоятель стишив голос, — супроти яких тутешні наші напасті, хай які жахливі, бліднуть, мов туман на сонці».
«Але ж це не одне і те ж! — енергійно вигукнув Вільям. — Не можна тією самою міркою міряти міноритів Перуджійської капітули і банду єретиків, які, хибно зрозумівши євангельську ідею, перетворили боротьбу проти розкоші на цілу вервечку особистих помст і кривавих шаленств…»
«Не так багато років тому кілька миль звідси одна з цих банд, як ви їх звете, вогнем і мечем сплюндрувала землі єпископа Верчеллі та гори новарського краю», — сухо сказав настоятель.
«Ви маєте на увазі фра Дольчина та апостоліків…»
«Лжеапостолів», — поправив його настоятель. І знову я чув згадку про фра Дольчина та лжеапостолів, і знов їх згадували обережним тоном, мало не з острахом.
«Лжеапостолів, — охоче погодився Вільям. — Але ж вони не мають нічого спільного з міноритами…»
«Вони так само, як і мінорити, схилялися перед Йоахимом Калабрійцем, — наполягав абат, — можете спитати про це у вашого побратима Убертина».
«Насмілюсь звернути увагу вашої світлості, що тепер він ваш побратим», — мовив Вільям з усмішкою і легким уклоном, немов вітаючи абата із здобутком, якого сподобився його чин, прийнявши у своє лоно такого славного чоловіка.
«Звісно, звісно, — усміхнувся настоятель. — Ви ж знаєте, з якою братньою турботою наш орден прийняв спіритуалів, коли вони наразилися на гнів Папи. Я говорю не лише про Убертина, але й про багатьох інших, нижчих рангом братів, про яких ми знаємо небагато, хоч, може, варто було б знати про них більше. Бо вже бувало таке, що ми прийняли втікачів, які прийшли до нас, зодягнені у ряси міноритів, а потім я дізнався, що життєвий шлях привів їх на якийсь час надто близько до дольчиніян…»
«Тут теж?» — спитав Вільям.
«І тут теж. Відкрию вам щось, про що насправді знаю дуже мало, в кожному разі замало для того, щоб сформулювати звинувачення. Але якщо ви хочете розібратись у житті цього абатства, вам варто знати про це. Отож я підозрюю — майте на увазі, лише підозрюю, на основі чуток і власних здогадів, — що у житті нашого келаря, який пристав до нас багато років тому з хвилею утікачів-міноритів, був вельми темний період».
«Келар? Ремиґій з Вараґіни — дольчиніянин? Та він здається мені створінням, сумирнішого від якого — в кожному разі менш стурбованого питанням убожества — я зроду не бачив…» — мовив Вільям.
«Насправді я нічого не можу сказати проти нього і користуюся його прислугами, за які ціла наша громада йому вдячна. Але вам я це кажу, щоб ви зрозуміли, як легко знайти пов'язання між братом і братчиком».
«Ваша великодушність знов несправедлива, якщо так можна сказати, — перебив його Вільям. — Ми говорили про дольчиніян, а не про братчиків. Про братчиків чимало можна сказати — навіть загалом, не розрізняючи, хоч вони дуже різні, - але у кровожерності їх не звинуватиш. Щонайбільше їм можна дорікнути, що вони без великого глузду втілювали на практиці те, що поміркованіше
«Але ж братчики — єретики! — сухо перебив його настоятель. — Вони не просто відстоюють убогість Христа та апостолів; хоч я й не розділяю цього вчення, одначе вважаю, що воно може бути хосенне як противага авіньйонському марнославству. З цього вчення братчики роблять практичний висновок і обґрунтовують ним право на бунт, на пограбування, на розбещення звичаїв».
«Але про яких братчиків ви говорите?»
«Про всіх загалом. Ви ж знаєте, що вони заплямували себе невимовними злочинами, що вони не визнають шлюбу, заперечують пекло, допускаються содомії, сповідують єресь богомилів ordo Bulgarie [130] та ordo Drygonthie [131] …»
130
Болгарського чину (лат.).
131
Драговицького чину (лат.).
«Прошу вас, — сказав Вільям, — не плутайте різних речей! Ви говорите так, ніби між братчиками, патаринами, вальденсами, катарами, в тому числі болгарськими богомилами та драговицькими єретиками, нема ніякої різниці!»
«Різниці нема, — сухо мовив настоятель, — різниці нема, тому що всі вони єретики і ставлять під загрозу сам устрій цивілізованого світу, включно з устроєм імперії, якій ви, схоже, симпатизуєте. Понад сто років тому послідовники Арнальда з Бреші підпалили будинки вельмож і кардиналів — ось до чого призвела ломбардська єресь патаринів. Мені відома не одна жахлива історія про цих єретиків, я читав їх у Цезарія з Айстербаха. У Вероні канонік церкви святого Ґедеона Еверард помітив якось, що чоловік, у якого він мешкав, щоночі разом з дружиною і донькою виходить з дому. Він спитав когось із них, куди вони ходять і що роблять. Ходи з нами і побачиш, відповіли йому, і він пішов з ними і опинився у просторому приміщенні під землею, де зібралися люди обох статей. Усі чекали в тиші, і єресіярх промовляв до них блюзнірчими словами, маючи на мислі розбестити їхнє життя і звичаї. Відтак свічку було погашено, і кожен кинувся на свою сусідку, не зважаючи, законна це дружина чи незаміжня жінка, вдова чи дівиця, пані чи служниця, ані (а це найгірше, і хай Господь дарує мені, що я говорю такі жахливі речі) донька це чи сестра. Еверардо ж, бувши юнаком легковажним і спраглим утіх, видав себе за їх послідовника, присунувся чи то до доньки свого господаря, чи до іншої дівчини і, коли свічку було погашено, згрішив з нею. На жаль, робив він усе це понад рік, і врешті старший сказав, що той юнак так успішно відвідував їхні сходини, що невдовзі зможе навчати неофітів. Тут Еверардо зрозумів, у яку прірву провалився, і зумів вирватися з їхніх тенет, сказавши, що він відвідував дім цей не тому, що його вабить єресь, а тому, що його ваблять дівчата. От вони його й прогнали. Але таким є закон і таким є життя єретиків, всіляких патаринів, катарів, йоахимітів, спіритуалів — усі вони одним миром мировані. Та й не дивно: вони не вірують у воскресення плоті і в пекло як покару для нечестивих і вважають себе цілковито безкарними. Адже ж і називають вони себе catharoi, себто чисті».
«Аббоне, — мовив Вільям, — ви живете на відлюдді у цій чудовій і святій обителі, далекій од мерзот світу. Життя у містах куди складніше, ніж ви собі гадаєте, і навіть помилка та зло, як відомо, мають різні відтінки. Лот був далеко меншим грішником, ніж його співгромадяни, які живили нечисті думки навіть стосовно ангелів, посланців Божих, а зрада Петра була нічим порівняно зі зрадою Юди, і справді, першого було прощено, а другого — ні. Не можна вважати патаринів і катарів тим самим. Патарини — це рух за реформу звичаїв в межах законів святої матері церкви. Вони хотіли лиш зробити спосіб життя церковнослужителів досконалішим».