Ім'я рози

Эко Умберто

Але марно. Я думав про дівчину. Моя плоть забула насолоду, сильну, гріховну і минущу (а тому нікчемну), яку дало мені тілесне єднання з нею; та моя душа не забула її обличчя і не могла визнати спогад цей ганебним, ба навіть тріпотіла, немовби в обличчі її сяяли всі розкоші світу.

Я невиразно відчував, не визнаючи перед самим собою правдивості своїх почуттів, що убога ся, нечиста і безсоромна істота, яка продавала себе (і хтозна, як вперто і наполегливо) іншим грішникам, ся Євина донька, слабка, як і всі її сестри, яка стільки разів торгувала своїм тілом, все ж була чимось осяйним і чудовним. Мій розум знав, що вона — корінь гріха, а чуттєвий мій апетит сприймав її як вмістилище всякої благодаті. Важко сказати, що я почував. Можна було б написати, що я, далі перебуваючи в тенетах гріха, в кожну мить гріховно жадав побачити її, і навіть стежив за працею робітників сливе для того, аби дивитися, чи з-за рогу якоїсь хатини чи з темряви стайні не вирине та постать, яка мене спокусила. Але то була б неправда або намагання прикрити правду пеленою, щоб послабити її силу і очевидність. Бо правда в тім, що я «бачив» дівчину — бачив її в гілках безлистих дерев, які легко тріпотіли, коли прилітав задубілий горобець, щоб знайти там прихисток; бачив її в очах телиць, які виходили з хліва, чув її у меканні ягнят, які переходили мені дорогу. Немов уся вселенна говорила мені про неї, і я бажав — так, бажав знов побачити її, але був готовий навіть змиритися з тим, що ніколи її не побачу, ніколи більше не з'єднаюся з нею, аби лиш мати змогу насолоджуватися тією радістю, яка пронизувала мене наскрізь того ранку, і відчувати її завжди поруч, навіть коли вона вічно буде далеко. То було так — пригадую я собі зараз, — немов цілий Божий світ, ся книга, написана Божим перстом, яка в кожній речі промовляє нам про безконечну добрість свого

Творця, світ, в якому кожне створіння є наче літопис і дзеркало життя і смерті, в якому найменша троянда є глосою до нашого земного шляху, — немов увесь світоустрій ні про що інше мені не мовив, як про обличчя, яке я ледве розгледів у пашистому затінку кухні. Я віддався на волю цим фантазіям, бо говорив собі (точніше, навіть не говорив, бо в ту мить думки мої годі було перекласти словами): якщо цілій вселенній судилося промовляти мені про всемогутність, благість і мудрість Сотворителя, якщо того ранку цілий світ промовляв мені про дівчину, яка (нехай і грішниця) все ж була однією з глав великої книги сотворення, стихом з величного псалма, що його співає космос, — то ж я казав собі (і тепер кажу): якщо так діється, то се не може не бути частиною великого теофанічного замислу, на якому тримається світ, замислу, укладеного на манір струн цитри, дивогідного співзвуччя і гармонії. Немов сп'янілий, я упивався її присутністю у всіх речах, які бачив, і в них її бажав і, споглядаючи їх, втамовував свою жагу. Та все ж я відчував і біль, бо, навіть ощасливлений незліченними маревами присутності, я водночас важко переживав відсутність. Нелегко мені пояснити сю тайну суперечностей, знамення того, що людський дух вельми крихкий і неспроможний прямо йти стежками божественного розуму, який побудував світ, мов досконалий силогізм; з цього силогізму наш дух вловлює лиш окремі і часто несув'язні твердження, а тому ми так легко стаємо жертвами оман лукавого. Чи було оманою лукавого те, що так зворушило мене того ранку? Нині я вважаю, що таки було, бо я був тоді новіцієм, але, мислю собі, те людське почуття, яке розбурхалось тоді у мені, не було лихим саме у собі, а лиш стосовно мого стану. Бо то було почуття, яке притягує чоловіка до жінки, щоб один з'єднався з другою, як казав апостол народів, і обоє стали плоттю єдиної плоті, і разом породжували нових людських істот і помагали собі навзаєм від юності до старості. Але апостол говорив це тим, хто шукає ліку від хоті, не бажаючи згоріти в ній, та нагадував, що набагато ліпшим є стан чистоти, якому я, чернець, посвятив себе. Тому того ранку я страждав від того, що було недугою для мене, а для інших було, мабуть, благом, найсолодшим благом, тому нині я розумію, що сум'яття моє спричинила не ганебність моїх думок, які самі у собі були чисті й лагідні, а ганебний зв'язок між моїми думками і складеними мною обітами. А отже, я зле чинив, що насолоджувався річчю, благою під одним оглядом і лихою під другим, і хиба моя полягала в тому, що я намагався примирити веління моєї раціональної душі з моїм природним апетитом. Тепер я знаю, що карався я суперечністю між явленим розумовим апетитом, в якому має проявлятися царство волі, і явленим чуттєвим апетитом [208] , підпорядкованим людським пристрастям. Сказано ж бо, actus appetitus sensitivi in quantum habent transmutationem corporalem annexam, passiones dicuntur, non autem actus voluntatis [209] . А у мене прояв апетиту власне і супроводжувався тремтінням цілого тіла, фізичною охотою кричати і метушитися. Ангельський доктор [210] твердить, що пристрасті самі по собі зовсім не лихі, якщо їх вгамовує воля, яку спрямовує раціональна душа. Але того ранку моя раціональна душа дрімала від утоми, і втома ця стримувала гнівливий апетит, що вбачає у доброму і лихому цілі, які треба завоювати, але не жадальний апетит, який бачить у доброму і лихому щось спізнане. На виправдання своєї тодішньої безвідповідальної легковажності скажу нині словами ангельського доктора, що мене безсумнівно заполонила любов, яка є пристрастю і космічним законом, бо й вагота тіл теж є природною любов'ю. І ця пристрасть природним чином спокусила мене, адже appetitus tendit in appetibile realiter consequendum ut sit ibi finis motus [211] . Тому, звичайно, amor facit quod ipsae res quae amantur, amanti aliquo modo uniantur et amor est magis cognitivus quam cognitio [212] . І я справді бачив тепер дівчину краще, ніж бачив її попереднього вечора, і я розумів її intus et in cute [213] , бо у ній я розумів себе, а в собі — її. Тепер я замислююсь — чи те, що я відчував, було дружньою любов'ю, якою подібний любить подібного і прагне лишень його добра, а чи жадальною любов'ю, якою людина прагне власного добра, а той, кому чогось бракує, прагне лиш того, що цей брак може заповнити. І мислю собі, що вночі то була жадальна любов, бо від дівчини я хотів чогось, чого ніколи не мав, але вранці я вже нічого не хотів від неї, прагнув лиш її добра, бажав, щоб вона збулася тієї жорстокої потреби, яка приневолювала її віддаватися за абиякий харч, щоб вона була щаслива, і я не хотів більше просити у неї нічого, а лиш далі думати про неї і бачити її у ягнятах, коровах, деревах, у ясному світлі, яке оповивало радістю монастирське обійстя.

208

Апетит, за Арістотелем, це стремління кожного живого створіння до своєї мети. Схоластики відрізняють природний апетит і явлений, або викликаний, апетит. Останній є розумовим, якщо змагає до цілі, пізнаної розумом, і чуттєвим, якщо змагає до цілі, пізнаної чуттями.

209

Вияви чуттєвого апетиту, оскільки вони ведуть до тілесного Преображення, називають пристрастями, а не чинами волі (лат.).

210

Doctor angelicus — так називали Тому Аквінського.

211

Апетит тяжіє до того, щоб реально здобути те, до чого він звернений, щоб це поклало край сум'яттю (лат.).

212

Любов робить так, щоб люблячий і люблений якимсь способом з'єдналися, і любов краще пізнає, ніж саме пізнання (лат.).

213

І всередині, і зовні (лат.).

Тепер я знаю, що причиною любові є добро, а що таке добро, визначає знання, і любити можна лише те, про що знаєш, що воно благе, і дівчину я спізнав як добро для гнівливого апетиту, але як зло для волі. Але тоді я перебував у полоні багатьох вельми суперечливих порухів душі, бо те, що я відчував, подібне було до найсвятішої любові, як її описують учителі церкви: воно породжувало у мені екстазу, у якій закоханий і коханий прагнуть того самого (і в ту мить якесь таємниче осяяння дало мені певність, що дівчина, де б вона не була, прагне того самого, що й я), і я відчував ревнощі, але не те лихе почуття, яке засудив Павло у першому посланні до коринтян, бо воно є principium contentionis [214] і не допускає consortium [215] з коханим, а те, про яке говорить Діонізій у «Божественних іменах», називаючи ревнивим навіть Бога propter multum amorem quem habet ad existentia [216] (я теж любив дівчину просто тому, що вона жила на світі, і відчував радість, а не заздрощі, що вона існує). Я ревнував у тому сенсі, в якому ангельський доктор зве ревнощі motus in amatum [217] ; то були приязні ревнощі, які спонукають поборювати все те, що шкодить коханому (і в ту мить я не мріяв про інше, ніж звільнити дівчину з-під влади того, хто купує її тіло, опоганюючи своїми згубними пристрастями).

214

Джерело незлагоди (лат.).

215

Поєднання (лат.).

216

Через ту велику любов, яку Він живить до сущого (лат.).

217

Порив

до коханого (лат.).

Тепер я знаю, як каже ангельський доктор, що любов може шкодити тому, хто любить, коли вона надмірна. І моя любов була надмірною. Я лиш пробую пояснити, що відчував тоді, зовсім не намагаючись виправдати свої почуття. Я оповідаю про грішне палахкотіння своєї молодості. Воно було злом, але заради істини мушу сказати, що тоді я відчував його як небачене благо. Це має послужити наукою для тих, хто, як я, потрапить у сіті спокуси. Нині я, старець ветхий, знаю тисячі способів уникнути цих спокус (і замислююсь над тим, чи варто цим пишатися, адже спокуси полуденного біса вже не турбують мене; зате я підвладний іншим спокусам, тому питаю себе, чи те, що я роблю зараз, не є гріховною поблажливістю до земної пристрасті згадування, немудрим намаганням не піддатися плинові часу й уникнути смерті).

Тоді ж мене ледве врятував якийсь чудовний зблиск інтуїції. Дівчина являлася мені у природі і в людських ділах, які мене оточували. Тому, завдяки щасливому здогадові душі, я занурився у широке споглядання цих речей. Я спостерігав за працею чередників, які виводили волів зі стайні, свинарів, які несли поживу свиням, чабанів, які гукали собак, щоб зігнати докупи овець, стежив за селянами, які несли полбу і просо до млина і виходили з нього з мішками доброго млива. Я поринув у споглядання природи, намагаючись забути свої думки, силкуючись дивитись на всю твар так, як вона поставала передо мною, щоб радісно забутись у цьому видовищі.

Яким чудовним воно було, це видовище природи, ще не торкнутої людськими, часто-густо лиходійними мудрощами!

Я бачив ягня, яке було так назване на підтвердження його чистоти і доброти. Адже слово agnus [218] походить від того, що ця тварина agnoscit, себто впізнає свою матір, впізнає її голос посеред отари, а мати його, посеред стількох подібних до нього ягнят, які подібно мекають, завжди знаходить свого сина, щоб погодувати його. Я побачив вівцю, назва якої, ovis, походить від ab oblatione [219] , бо з давніх-давен її використовували для жертвоприношень; вівця ж, як відомо, тільки-но западе зима, звикла жадібно шукати траву, і до того, як пасовиська вразить мороз, вона наїдається досхочу. Отари охороняли собаки, звані canis, що виводиться від canor [220] , адже гавкають вони вельми голосно. Бувши твариною, досконалішою від інших, обдарованою вищим даром проникливості, собака легко впізнає свого господаря; він навчений полювати на диких звірів у лісах, охороняти отари від вовків, захищати дім і дітей свого господаря, й іноді, виконуючи цю свою повинність, він гине. Царя Ґараманта відвела на батьківщину з ворожого полону зграя з двохсот собак, які пробилися крізь ворожі лави; Ясонів собака Лікій після смерті хазяїна відмовився від їжі і врешті помер від виснаження; пес царя Лізимаха кинувся на вогнище, щоб згоріти разом з тілом свого господаря. Собака має здатність зцілювати рани, облизавши їх своїм язиком, а язик його цуценят зцілює виразки кишечника. Природа його така, що собака може двічі споживати ту саму їжу, виблювавши її. Розсудливість його є символом досконалості духа, а чудотворна сила його язика є символом очищення від гріхів, отриманого через сповідь і покаяння. А що собака з'їдає те, що виблював, то се рівно ж є знаком того, що після сповіді ми повертаємось до давніх гріхів, і мораль ся мала для мене великий хосен того ранку, напоумляючи моє серце, поки я захоплено споглядав чудеса природи.

218

Ягня, агнець (лат.).Тут і далі цитати з Ісидора Севільського (див. Глосарій).

219

Для приношення (лат.).

220

Звуки, шум, галас (лат.).

Тим часом ноги привели мене до стаєнь, звідки волопаси виводили ватагу волів. Й одразу вони постали переді мною такими, якими були і є — символами приязні і доброти, бо кожен віл при роботі озирається, шукаючи свого товариша по запрягу, чи не відійшов він часом кудись, і кличе його, лагідно мукаючи. Воли звикли самі слухняно повертатися до стайні, коли дощить, а знайшовши прихисток біля ясел, весь час витягують голову, щоб визирнути надвір — чи не пройшла негода, надто бо прагнуть повернутися до праці. Разом з волами в ту мить зі стаєнь виходили телята обох статей, а назва їх, vitellus, береться від viriditas [221] , а може, й від virgo [222] , бо в цім віці вони ще свіжі, молоді й цнотливі, і негоже я чиню, мовив я сам до себе, що у їхніх граціозних порухах шукаю образ дівчини, яка втратила свою цноту. Ось про що я розмисляв, замирившись зі світом і з самим собою, спостерігаючи за веселим метушінням тієї ранкової пори. І думка про дівчину покинула мене, а радше я зробив зусилля — і той жар, який я відчував до неї, преобразився у відчуття внутрішньої радості й побожного сумиру.

221

Свіжість, бадьорість, міцність (лат.).

222

Дівчина, діва, дівиця (лат.).

Я сказав собі — світ благий і гідний зачудування. Благота Божа являється нам навіть у найстрахітливіших тваринах, як пояснює Гонорій з Отена. Адже існують змії, такі великі, що пожирають цілих оленів і перепливають океан, існує звір, що зветься кенокрока, який має тіло віслюка, роги гірського козла, груди і пащу лева, копита коня, але роздвоєні, як у вола, вуста, розріз яких доходить до самих вух, майже людський голос, а замість зубів — тверду кістку. Є ще звір мантихора, з людським обличчям, трьома рядами зубів, тілом лева, хвостом скорпіона, сіро-зеленими очима, сама вона кольору крові, а голос її подібний до шипіння змій, і жадібна вона до людського м'яса. Бувають ще потвори, які мають по вісім пальців на ногах, вовчу морду, гострі пазурі, овечу шкіру і гавкають, наче собаки; старіючи, вони не сивіють, а чорніють, і живуть набагато довше від нас. А є створіння, які мають очі на плечах, а замість ніздрів — два отвори в грудях, бо бракує їм голови, а ще інші створіння, що мешкають на берегах Гангу, живуть лише запахом певного овоча, а відійшовши від нього, помирають. Та навіть всі ці розмаїті огидні бестії співають хвалу Творцеві та його мудрості, як і собака, віл, вівця, ягня і рись. І тоді я сказав собі словами Вінсента з Бове: яка велич сокрита навіть у найменших красощах сього світу, як утішно окові розуму споглядати уважно не лише способи, числа і порядки речей, подиву гідним чином установлені для цілої вселенної, але й спливання часу, який снується безнастанно у послідовностях і падіннях, несучи у собі знамення смерті того, що народилося. Зізнаюсь, хоч який я грішник, хоч душа моя ще недавно була в'язнем плоті, але тоді мене охопила духовна ніжність до Творця і закономірностей сього світу і я з радісним благоговінням подивляв велич і сталість сотворення.

* * *

У такому гарному настроєнні духа й застав мене мій учитель, коли ноги мої майже без мого відома, обійшовши навколо сливе цілу обитель, принесли мене туди, де ми розійшлися були дві години тому. Вільям був уже там, і те, що він мені сказав, відвернуло мене від моїх розважань і знов скерувало мій ум на похмурі тайнощі абатства.

Вільям виглядав дуже задоволеним. В руці він тримав Венанціїв аркуш, який він нарешті розшифрував. Ми пішли до нього в келію, подалі від нескромних вух, і він переклав мені те, що там прочитав. Ось що говорив грецький текст після фрази зодіакальною абеткою (secretum finis Africae manus supra idolum age primum et septimum de quatuor):

Страхітлива трутизна, яка дає очищення…

Найкраща зброя, щоб знищити ворога…

Використовуй простих людей, нікчемних і потворних, черпай утіху з їх вад… Вони не мають померти… Не в домівках людей знатних і могутніх, а в сільських поселеннях, після щедрої трапези та узливань… Опецькуваті тіла, потворні обличчя.

Ґвалтують дівиць і лежать з блудницями, без зла і страху.

Інша істина, інший образ істини…

Шанигідні смоківниці.

Безсоромний камінь котиться рівниною… На очах.

Треба обманювати й обманом заганяти в пастку, говорити протилежне, ніж думаєш, говорити одне, а мати на увазі інше.

Цикади співатимуть їм із землі.

Оце й усе. Як на мене, це мало що давало, майже нічого. Схоже на маячню причинного — так я й сказав Вільямові.

«Може бути. І мій переклад робить це ще безглуздішим, ніж воно є насправді. Бо греку я знаю досить приблизно. І все ж, навіть якщо припустити, що Венанцій був божевільний або що божевільним був автор книги, це не пояснює, чому стільки людей — і не всі з них божевільні — докладали таких зусиль, спочатку щоб сховати цю книгу, а відтак — щоб знайти її…»