Ім'я рози
Шрифт:
Поринувши у це відчуття невимовної внутрішньої розкоші, я заснув.
Коли трохи пізніше я розплющив очі, нічне світло сильно ослабло — може, насунула хмара. Я мацнув рукою і не відчув коло себе тіла дівчини. Я повернув голову: її не було.
Відсутність об'єкта, який розпалив моє бажання і втамував спрагу, враз примусила мене відчути і марність сього бажання, і підступність спраги. Omne animal triste post coitum [197] . Я усвідомив, що согрішив. Тепер, на відстані довгих літ, далі гірко оплакуючи своє падіння, я не можу забути тої великої радості, яку я відчув того вечора, і я був би несправедливий до Всевишнього, який всі речі сотворив у добрі й красі, якби не визнав, що й у цій приключці двох грішників було щось, naturaliter споріднене з добром і красою. А може, просто я, тепер старець ветхий, гріховно схильний вважати добром
197
Всяке живе створіння сумує після злягання (лат.).Цю фразу приписують Арістотелю або Ґалену.
Я підвівся, тремтячи, бо довго лежав на студеній кам'яній підлозі кухні, і тіло моє задубіло. Майже гарячково я одягнувся. І тут я помітив в кутку пакунок, який покинула дівчина, утікаючи. Я нахилився, щоб роздивитись, що це: то був якийсь згорток, замотаний у ганчірку, поцуплений, схоже, з кухні. Я розгорнув його, але і брак світла, і безформність цього предмета не дали мені відразу зрозуміти, що там всередині. Відтак я зрозумів: посеред згустків крові і клаптів в'ялого, білуватого м'яса перед моїми очима лежало мертве, але все ще трепетливе драглистим життям неживих нутрощів, помережане синюватими прожилками величезне серце.
Темна пелена заслала мені очі, кислувата слина заповнила рот. Я скрикнув і впав, наче той, хто нагло вмер [198] .
Третього дня НІЧ,
де Адсо у сум'ятті душі сповідається Вільямові і розмислює над функцією жінки у плані сотворення, але потім знаходить труп чоловіка
Я прийшов до тями, коли хтось кропив водою моє лице. То був брат Вільям, який, тримаючи у руці каганець, підкладав мені щось під голову.
198
Див.: Данте.Божественна комедія, Пекло, 5, 142.
«Що сталося, Адсо? — спитав він мене. — Ти що, ходиш вночі до кухні цупити тельбухи?»
Коротко кажучи, Вільям прокинувся, з якоїсь причини пішов шукати мене і, не знайшовши, запідозрив, що я пішов шукати пригод у бібліотеці. Підходячи до Вежі з боку кухні, він побачив, як з дверей вислизнула якась тінь і побігла у бік городу (то тікала геть дівчина, яка, мабуть, почула, що хтось надходить). Він хотів дізнатися, хто це, і пішов за нею, але вона (тобто та, хто для нього була тінню) попрямувала до зовнішніх мурів і щезла. Тоді Вільям — дослідивши околиці — пішов до кухні і знайшов там мене, непритомного.
Коли я, все ще переляканий, сказав йому про згорток з серцем, бурмочучи щось про новий злочин, він засміявся: «Адсо, та яка людина може мати таке велике серце? Це серце корови або бика, тут нині ж таки забили якусь скотину! Скажи радше, звідки воно у тебе?»
Тут, пригнічений докорами сумління, очманілий од великого страху, я вибухнув невтішним плачем і попрохав, щоб він уділив мені таїнство сповіді. Він погодився, і я розповів йому все, не приховуючи нічого.
Вислухав мене брат Вільям дуже серйозно, але дещо поблажливо. Коли я закінчив, він споважнів на виду і мовив: «Адсо, ти згрішив, це ясно, згрішив супроти заповіді, яка велить не блудити, і супроти твоїх обов'язків новіція. На твоє виправдання можна сказати, що ти опинився у становищі, коли занапастити себе міг би навіть отець пустині. Про жінку як причину спокуси багато говорить саме Святе письмо. Єкклезіаст каже про жінку, що її бесіда — немов палючий вогонь, а у Приповідках мовиться, що вона полює на цінну душу чоловіка [199] , і навіть найсильніших приводила до згуби. І ще говорить Єкклезіаст: я дізнався, що жінка гіркіша від смерті, що її серце — тенета й петлі, а її руки — пута. А інші називали її посудиною диявола. Це ми з'ясували, любий Адсо, але я не можу повірити, що Бог захотів дати створеному світові таку нікчемну істоту, не обдарувавши її якоюсь чеснотою. І не можу не замислитися над тим фактом, що Він надав їй чимало привілеїв і переваг, серед яких виділяються три. Адже сотворив Він чоловіка у сім мерзеннім світі з болота, а жінку сотворив пізніше, у раю і з шляхетного людського матеріалу. І сотворив її не з ніг чи нутрощів Адамового тіла, а з ребра. По-друге, Господь, бувши всемогутнім, міг би якимсь чудесним чином воплотитися прямо в чоловіка, а натомість Він вирішив замешкати в утробі білоглови, а це знак, що не така вже вона й нікчемна. І після воскресення Він явився саме
199
Прип 6, 26.
«Цього я не знаю, я не бачив чоловіка, що був тут з нею», — мовив я.
«Гаразд, але з багатьох безсумнівних прикмет можна виснувати, хто він. Насамперед, він був старий і бридкий, такому дівчина віддається неохоче, особливо коли вона така вродлива, як ти кажеш, — хоча мені здається, любе моє цуценятко, що будь-який харч здався б тобі апетитним».
«Чому старий і бридкий?»
«Бо дівчина прийшла до нього не з кохання, а заради купки тельбухів. Нема сумніву, що то була дівчина з селища, і вона, мабуть, не вперше віддається якомусь розпусному ченцеві з нужди, отримуючи у винагороду якусь поживу для себе і своєї родини».
«Блудниця!» — жахнувшись, мовив я.
«Убога селянка, Адсо. З братами-сестрами, яких треба прогодувати. Яка, коли є змога, віддалася б з кохання, а не задля вигоди. Що вона й зробила нині. Адже ти казав, що вона назвала тебе молодим і гарним, тому задарма, з кохання до тебе вона дала тобі те, що іншим дала б за коров'яче серце і шматок легенів. І так запишалася цим безкорисливим даром, який вона піднесла тобі, так ним окрилилася, що втекла, не взявши нічого взамін. Саме тому я мислю собі, що той чоловік, з яким вона тебе порівняла, не був ні молодим, ані гарним».
Зізнаюсь, що, попри все своє палке каяття, я відчув, що пояснення це сповнює мене солодкими гордощами, але промовчав і далі слухав учителя.
«Цей бридкий дідуган, очевидно, займається тут чимось таким, що дає йому змогу бувати у селищі й спілкуватися з селищанами. Він, мабуть, знає, як можна привести когось в обитель і вивести його звідси, йому відомо, що в кухні є ці тельбухи (а завтра, ймовірно, почуєш, що двері забули замкнути, тому забіг собака і зжер їх). І насамкінець, йому, очевидно, властиве певне почуття ощадливості і зацікавленість у тому, щоб щоцінніший харч не виносився з кухні, інакше він дав би їй шматок полядвиці або якусь іншу, смачнішу частину. Тепер ти бачиш, що образ нашого невідомця вимальовується дуже чітко і що всі ці прикмети, або акцидантельні ознаки, збігаються в субстанції, яку я не побоюся визначити як нашого келаря, Ремиґія з Вараґіни. А якщо не він, то наш таємничий Сальватор. Який, зрештою, сам з цих країв, тому добре вміє порозумітися з місцевим людом і знає, як умовити дівчину зробити те, що вона б таки зробила, якби не нагодився ти».
«Так воно і є, - мовив я переконано, — але що нам зараз дає те, що ми це знаємо?»
«Нічого. І все, — мовив Вільям. — Ця історія може мати щось спільне зі злочинами, якими ми займаємося, але може й не мати. З другого боку, якщо келар був дольчиніянином, ця історія стає зрозумілою, і навпаки. І, врешті, тепер ми знаємо, що вночі по обителі крутиться всякий люд і вершиться не одна пригода. Хтозна, чи наш келар або Сальватор, які так невимушено вештаються тут у темряві, не знають чого більшого, ніж те, що говорять».
«Але хіба вони зізнаються в цьому?»
«Якщо ми будемо з ними надто м'якосердими, то не зізнаються. Але якщо нам справді треба буде щось дізнатися, ми маємо спосіб розв'язати їм язика. Іншими словами, якщо буде така потреба, келар з Сальватором наші, і Бог простить нам ці крайнощі, як прощає чимало іншого», — сказав він і лукаво зиркнув на мене, а мені не стало духу висловити свої сумніви щодо законності цих його намірів.
«А тепер треба йти спати, до полуношниці залишилась всього година. Але, бідолашний Адсо, я бачу, ти далі схвильований, далі переляканий своїм гріхом… Ніщо так не умиротворяє душу, як гарна молитва у церкві. Я тобі відпустив гріхи, але хто його знає. Піди попрохай підтвердження у Господа». І він дав мені гарного потиличника — чи то як доказ батьківської і чоловічої прихильності, чи то як поблажливу покару. А може (як грішним ділом подумалось мені в ту хвилину), через щось на кшталт добротливих заздрощів людини, спраглої нових, яскравих пережиттів.