Ім'я рози
Шрифт:
Ми вирушили до церкви, вийшовши нашим звичним шляхом, який я подолав поспіхом, заплющивши очі, бо всі ці кістяки надто очевидно нагадували мені в ту ніч, що й я теж — порох, і показували, якими нерозважливими були гордощі моєї плоті.
Увійшовши в наву, ми побачили якусь тінь перед головним вівтарем. Я думав, що то все ще Убертин. А натомість то був Алінард, який не відразу нас упізнав. Він сказав, що йому не спиться, тому він вирішив провести ніч у молитві за того зниклого молодого ченця (він навіть не пам'ятав його імені). Він молився за його душу, якщо той помер, і за його тіло, якщо той лежав десь недужий і самотній.
Коли ми виходили з трансепту, Вільям замислився, чи нема у словах старого якоїсь правди.
«Але, — зауважив я, — це б означало, що загибель цих трьох людей — якщо припустити, що Беренґарій теж мертвий — влаштував якийсь диявольський ум, керуючись Апокаліпсою. Натомість ми знаємо, що смерть Адельма була самохітною…»
«Справді, - мовив Вільям, — але той самий диявольський або ж хворий ум міг скористатися смертю Адельма, щоб заподіяти смерть двом іншим у тому ж символічному ключі. А якби це було так, Беренґарія вже знайшли б у річці або в джерелі. Але в абатстві нема річок, ані джерел — принаймні таких, де хтось міг би втопитися сам або з чиєюсь допомогою…»
«Є лише лазні», — майже ненароком зауважив я.
«Адсо! — мовив Вільям. — А знаєш, це ідея! Лазні!»
«Але там, мабуть, вже шукали…»
«Я бачив, як нині вранці слуги зазирали туди — вони відчинили двері будинку лазні і глянули навколо, не шукаючи докладно, вони не знали, що треба шукати щось добре сховане, а сподівалися, що труп лежатиме на видноті, як труп Венанція в глиняному глеку… Ходімо подивимось, однаково ще темно, і мені здається, що наш каганець світить ще цілком охоче».
Так ми й зробили. Ми без труднощів відчинили двері будівлі лазні, позаду лічниці.
Там стояли шаплики для купелі, відокремлені один від одного широкими заслонами, вже не пам'ятаю, скільки їх було. Ченці вживали їх для своєї гігієни у день, приписаний правилом, а Северин використовував їх для лікувальних цілей, адже ніщо так не заспокоює тіло і розум, як купіль. Груба в кутку давала змогу легко нагрівати воду. Ми спостерегли, що вона повна свіжого попелу, а перед нею стоїть великий казан, перевернутий догори дном. Воду можна було взяти з кринички в кутку.
Ми зазирнули у перші шаплики, вони були порожні. Лише останній, затягнутий шторою, був повний, а поряд з ним безформною купкою лежав одяг. На перше око поверхня води у світлі каганця здалась нам спокійною: але піднісши каганець вище, ми побачили на дні бездиханне наге людське тіло. Ми повільно витягли його: то був Беренґарій. У нього, сказав Вільям, справді обличчя потопельника. Воно все набрякло водою. Біле і м'яке безволосе тіло було схоже на жіноче, якби не непристойно виставлений напоказ в'ялий чоловічий орган. Я почервонів, а відтак здригнувся. І перехрестився, а тим часом Вільям благословляв труп.
ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ
Четвертого дня ХВАЛИТНИ,
де Вільям із Северином оглядають Беренґаріїв
Не зупинятимусь на розповіді про те, як ми давали знати настоятелеві, як ще до канонічного часу прокинулася ціла обитель, про вигуки жаху, про переляк і біль, які видно було на обличчі кожного, про те, як новина розійшлася між усім тутешнім людом, а челядь хрестилася, замовляючи вроки. Не знаю, чи відправили того ранку перше богослужіння як належить і хто на ньому був. Я пішов за Вільямом та Северином, які веліли загорнути Беренґарієве тіло у ряднину, перенести в лічницю і покласти на стіл.
Коли відійшли абат з братією, зілляр з моїм учителем з холоднокровністю медиків довго розглядали труп.
«Він помер від утоплення, — мовив Северин, — тут нема жодного сумніву. Лице набрякло, живіт надутий…»
«Але його не втопили, — зауважив Вільям, — інакше він би чинив убійникові опір, і навколо ванни були б сліди розхлюпаної води. А натомість тут повний лад, чистота, немов Беренґарій нагрів собі води, налив її у шаплик і з власної волі ліг у неї».
«Нічого дивного, — сказав Северин. — Беренґарія часто хапали корчі, і я сам не раз казав йому, що тепла купіль — добрий засіб для того, щоб заспокоїти збуджене тіло і дух. І він не раз просив у мене дозволу піти до лазні. Мабуть, так само він зробив і цієї ночі…»
«Минулої ночі, - зауважив Вільям, — бо це тіло — ти ж бачиш — лежало у воді принаймні день…»
«Може, й минулої ночі», — погодився Северин. Вільям розповів йому дещо про події попередньої ночі. Він не сказав, що ми потай побували у скрипторії, але, приховавши різні обставини, пояснив, що ми йшли назирці за якоюсь таємничою постаттю, яка перехопила нам книгу. Северин зрозумів, що Вільям розповів йому лиш частину правди, але ні про що не спитав. Він зауважив, що якщо тим таємничим крадієм був Беренґарій, то, перехвилювавшись, він міг потім шукати заспокоєння у покріпній купелі. Беренґарій, спостеріг він, від природи був дуже вразливий, іноді якісь прикрощі або емоції спричиняли в нього тремтіння і холодний піт, тоді він витріщав очі і валився на землю, випускаючи білувату піну.
«Хай там як, — мовив Вільям, — але перед тим, як прийти сюди, він, певно, побував деінде, бо книги, яку він викрав, у лазні я не бачив».
«Так і є, - підтвердив я з деякими гордощами, — я підняв його одяг, що лежав поруч з шапликом, і не побачив навіть сліду якогось об'ємного предмета».
«Молодець, — усміхнувся мені Вільям. — А отже, він побував десь в іншому місці, а потім, припустімо, прагнучи заспокоїти своє збудження, а може, й сховатися від нас, пробрався в лазню і заліз у воду. Северине, як ти вважаєш — могло так бути, що хворість, якою він страждав, спричинила в нього непритомність, через яку він втопився?»
«Цілком могло бути, — з сумнівом відповів Северин. — З другого боку, якщо це сталося дві ночі тому, то навіть якби навколо була розхлюпана вода, вона б могла уже висохнути. Тому не можна виключати, що його втопили».
«Ні, - мовив Вільям. — Ти бачив коли, щоб силоміць утоплений роздягався перед тим, як його мали втопити?» Северин похитав головою, немов аргумент цей не надто вагомий. Він уже кілька хвилин розглядав руки трупа: «Дивись-но, яка цікава річ…» — сказав він.
«Що таке?»