Мідний король
Шрифт:
«Страх Шуу». От як це почуття називається. Тепер Розвіяр сидів у човні, зв’язаний, і ні разу не озирнувся в бік «Луски».
Човен вийшов на відкриту воду.
– І-і-і! – вискнув голений, і рептилії в колесі забігали швидше. Розвіяр підняв голову.
Йому доводилося бувати в порту Фер: звідси вони відправлялись із хазяїном Аглем у Мірте. Хазяїн Агль, запопадливий, мов запічна миша, зважив і передбачив усе: і скільки грошей піде на поїздку, і як швидко окупляться витрати, і які подарунки привезти рідним із Літаючого Міста – щоб і всім вистачило,
Не доїжджаючи до порту, човен повернув у скелі й опинився у фіорді з прямовисними стінами. Дивитися на перевізника зі шрамом було неприємно, на скелі – страшно, тому Розвіяр опустив очі й уп’явся на власні коліна.
Брудні, затягані штани світилися дірками. Крізь протерту тканину прозирала засмагла подряпана шкіра. Чому Розвіяр «гекса»? У його дитячих спогадах не було цього слова. Люди, яких він пам’ятає, звали себе інакше: «Пригірці». Так називалося селище, і люди казали про себе: «ми пригірці…»
Він піймав себе на тому, що вперше чує голоси в своїх споминах. Давніше чергувались картинки, але голосів не було. А тепер під хлюпання води й обережний шум вітру у вухах виразно прозвучало: «ми пригірці». – «Ну, пригірці, хто косити?»
Мати його була з чужих земель. Зовсім маленькою її привезено в Пригірці – верхи на двоногій ящірці. Вона не вміла ходити…
Розвіяр згадав обличчя матері, так ніби вона, а не людина зі шрамом, сиділа навпроти на човновій лавці. Очі дивної форми, краплясті. Випнуті надбрівні дуги. Значить, його мати була гекса… А тепер вона стала білкою і досі бігає десь у лісах.
– Цо-ок!
Рептилії зупинились у крихітній бухті. Там чекали двоє, з каптурами, насунутими на обличчя; Розвіяра витягли з човна і, підштовхуючи в спину, повели по камінних східцях, що вели вгору через пролам у скелі.
За годину він був уже на рабському ринку в передмісті Фер. Ще за годину, знов помінявши хазяїна, ішов у загальній вервечці рабів, ведених від узбережжя все далі в гори.
Арві та Лу продешевили. Треба було продавати мене як письменного, думав Розвіяр на ходу, дивлячись у спину хлопця попереду. За письменного дали б більше – звісно, якщо знайти розбірливого й багатого покупця.
Дурні, думав Розвіяр. Колишній хазяїн Агль досі, певно, гризе лікті й проклинає своє розорення. Прокляті контрабандисти могли б підзаробити на праці майстерного переписувача…
І тоді ж із озлобленням подумав: дулю вам. Не став би я працювати на них. Я вільна людина, у мене є пам’ять, і я ще побачу коли-небудь ліси своєї батьківщини.
Вервечка рабів повільно тяглась у гору. Наглядачі поляскували канчуками – без зайвої жорстокості. Так, для порядку.
Розділ другий
Замок цілком був висічений у скелі. Незрозуміло, хто й коли проробив цей титанічний труд; де-де на стінах збереглися відбитки величезних зубів. Наглядач Роджі казав, що це скельні черв’яки; тільки великий маг
Тут усе було камінне. Меблі. Посуд. Серця людей, які служать тутешньому володарю, були, схоже, теж із каменю. Удень сонце нагрівало замок так, що на поруччі зовнішніх галерей вільні найманці смажили собі яєчню. У глибині замку, у дальніх покоях, освітлених смолоскипами, було мерзло й холодно, і зі стелі крапала вода.
Розвіяру пощастило: його на ніч замикали в Східній темниці. Це було велике приміщення з єдиними вузькими й низькими дверима, з величезним проламом у стіні навпроти – щось на кшталт вікна, що виходило на схід. Під проламом розлягалась безодня, далеко внизу дзюрчав струмок. Скеля поросла мохом, стіни й підлога Східної темниці більше ніж наполовину були запнуті глибоким і м’яким зеленим килимом. Струмок, що починався десь нагорі, постачав рабів свіжою водою і дозволяв умиватись.
Тут не бувало парких ночей. Розвіяр лежав на моховитому покриві й скільки завгодно міг думати про своє; за день до його появи в замку – разом з п’ятьма іншими рабами – у Східній темниці сталась бійка. Когось скинули вниз.
У першу свою ніч у замку Розвіяр опинився серед мовчазних, пригнічених, дуже потайних людей. Пізніше він дізнався, що, недорахувавшись напередодні раба, старший наглядач розлютився, звелів суворо покарати винних і невинних, а двох призвідників бійки покарали аж до на-півсмерті. Відтоді мешканцям темниці заборонено розмовляти один з одним від сходу й до заходу сонця. Утім, Розвіяра цілком улаштовував такий порядок.
Він лежав у тиші, слухаючи шурхіт струмка. Якщо зажмуритись – можна уявити, що валяєшся на галявині серед лісу. Утекти зі Східної темниці неможливо, але Розвіяр тікав щовечора, просто заплющивши очі.
Уранці, перед світом, і ввечері, у пітьмі, на стінах де-не-де можна було розрізнити літери. Колись тут сиділа письменна людина; звали його Укі-Проводир, він видряпав на камені своє ім’я й десяток непристойних слів – мабуть, усе, що знав. Він же – а може, інший раб – намалював, як умів, голу жінку з маленькою головою й широчезними, як корма в галери, стегнами. Крім цих надписів і малюнка, в темниці була ще одна, дуже дивна, позначка на стіні. Розвіяр довго до неї приглядався, перш ніж зрозумів: це теж слово. Колись, переписуючи книги чужою мовою, він навчився розуміти іншу мову, хоч і не знав, як вона звучить.
Слово, вишкрябане на замшілій стіні, значило «пам’ять».
– Гей, книжнику!
Владний голос із-за прочинених дверцят. Розвіяр піднявся, відчуваючи, як терпнуть м’язи. Ба навіть більше: після першого дня роботи він взагалі поворушитися не міг…
Просто за дверима був коридор для варти – темний і куди задушливіший, ніж сама темниця. Тут горіла свічка. Розвіяр замружився.
– Сідай, – сказав наглядач Роджі.
– Спати хочу…
– Ну от іще, будеш тут мені комизитись! Давай-но про корабель жінок.