Мідний король
Шрифт:
Розвіяр спитав якось у Роджі, нащо потрібні яйця вогнянки. Той велів замовкнути й ніколи про це не говорити. Потім, озирнувшись, повідомив крізь зуби: якщо Розвіяр випадково подряпає шкаралупу – він, Роджі, засмутиться. Йому, звісно, начхати, скинуть Розвіяра в яму з гнилим м’ясом чи просто підвісять на гак, але історії про жінок Роджі подобаються, тому Розвіяр має бути обережним – і німим, наче морська змія.
Розвіяр був обережний і німий, але думки його залишалися вільними від нагляду. Під час роботи, на перепочинку, в темниці він уявляв собі вогнянку так і сяк. Він подумки готував яєчню з її яєць і обігрівав ними
Він не знав, де й за яких обставин дізнається відповіді на свої питання. І нітрохи не тямив, коли це станеться.
Утомлюючись удень, він не одразу засинав уночі. Раби, причаївшись у темряві, крадькома порушували заборону на розмови; інколи базік викривали наглядачі, шмагали канчуками, але розмови поверталися знов. Розвіяр дізнався багато про товаришів у нещасті: когось продали в рабство за борги. Якогось матроса підібрали вночі п’яним на вулицях порту Фер, і вранці він протверезів уже в рабському каравані. Половина рабів не пам’ятала, хто вони й звідки: їх обпоїли «солодким молоком». Хто почастував їх напоєм, де це було – вони уявлення не мали, як не знали й власних імен та історій. Слухати їх було особливо моторошно.
«Пам’ять» – було видряпано на стіні серед лайок і малюнків.
Ближче до півночі розмови затихали. Розвіяр, смертельно втомлений, засинав пізніше за всіх. Щоб відволіктись, він заходжався подумки читати уявлювані книжки – вони допомагали заснути.
Усі історії про жінок він пропускав – набридло переказувати їх Роджі. Зате чудово діяли докладні описи чужих земель, обрядів, тварин і рослин, розповіді про невідомих істот; Розвіяр читав про крилаті повозки, кожну з яких несуть чотири крилами, про вдачу донних драконів, про личинок вогняних звірюк, що живуть усередині чорного яйця: «Якщо виймеш його з вогню, не держи довго на повітрі, тому що остигне й не буде пуття; а якщо обступлять вороги – витягни яйце з вогню і розбий шкаралупу. Розколоти її випадково не можна – шкаралупа міцна, треба захотіти. Коли трісне шкаралупа – вийде вогняний звір на волю і стане служити тобі три дні й три ночі, скоряючись словам і бажанням. Його не вражає ні стріла, ні клинок, з твоєї волі уб’є й одного ворога, і сотню. А за мить перед тим, як спливуть три дні й три ночі, звели йому кинутись у воду – тоді він згине. Запізнишся – лихо тобі. Стережись і пам’ятай: тільки три ночі й три дні…»
Розвіяр сів на підстилці з моху. Спали його товариші, світили зорі крізь пролам у стіні. Дзюрчала вода; Розвіяр щосили тріснув себе по лобі. У дверях, у віконці для варти, показалося бліде сонне обличчя.
– Канчука захотів? Спати!
Розвіяр ліг. Його проймало холодом. Як він раніше не здогадався, як?!
Вогнянка живе в гарячому гнізді. Її яйця носять у замок, зберігають у вогняній пічці… Про піч розповідав, здається, Роджі… Усі знають, що яйця дуже цінні, але чи підозрює хто-небудь – чим? «Вийде вогняний звір на волю і стане служити тобі три дні й три ночі, скоряючись словам і бажанням».
Не бувало такого, щоб хтось із носіїв випадково розбив яйце. «Розколоти її випадково не можна – шкаралупа міцна, треба захотіти». А ніхто не хоче – бояться покарання. І ніхто не знає, яку владу щодня носять раби на плечах! «Його не вражає ні стріла, ні клинок, з твоєї волі уб’є й одного ворога, і сотню».
Тим
Ціна свободи. Влада. Хай на три дні й три ночі; Розвіярові тільки б вирватися. Він повіється в гори і там зачаїться, а пізніше вистежить караван на Фер і пристане потихеньку, а там піде в море, хоч за юнгу, хоч за матроса. Треба тільки правильно вибрати час…
Він лежав на спині, усміхаючись у морок, і бачив, як несуться по полю руді й легкі, мов іскри, білки.
Удосвіта, коли раби по черзі умивалися зі струмка, Розвіяр, що не склепив очей за всю ніч, певно знав: цей день змінить його долю. Вервечкою вийшли зі Східної темниці, дістали сніданок у руки, і тут Роджі сказав, що носильників сьогодні треба тільки троє.
– Ти, – він тицяв ґулястим пальцем у груди черговому рабу, – ти…
Розвіяр обмер.
– І ти, – останнім Роджі вибрав високого хлопця на прізвисько Ніс, – ви, троє, беріть коромисла. А ти, книжнику, підеш розвантажувати вози з крупою, учора прийшов караван.
Розвіяр стояв приголомшений. Свобода була на відстані простягнутої руки – і вислизнула. На свій сором, він відчував боязливу полегкість: не доведеться битись та вбивати. Усе буде як завжди.
– Роджі, – сказав Ніс дуже тихо. – Я вчора ногу підвернув…
І підсмикнув холошу, показуючи опухлу щиколотку.
– Шуу, – виплюнув наглядач. – Більше нічого не підвернув? Іди на підоймі коловорот крутити, бо я тобі підверну, не встанеш! Ти, Жирний, з коловорота переходиш на розвантаження…
Погляд наглядача, звичайно понурий, переметнувся на Розвіяра.
– Бери коромисло, книжнику. Подряпаєш шкаралупу – шкуру злуплю.
Носильники розібрали коромисла. Розвіяру дісталась дуже зручна палка, ледь вигнута, відшліфована сотнями рук. Рушили по стежці вгору – десять поворотів, одинадцять тисяч кроків.
Він обігнав двох інших. Потім відстав і пошкандибав у хвості. Не треба квапитись; нехай вони візьмуть вантаж і підуть уперед.
Заспокоївши віддих, зусиллям волі перестав рахувати кроки. Треба зосередитись. Треба вирішити, як і коли розбивати яйце. Чи знають наглядачі таємницю личинок? Що коли збунтованого раба одразу ж пристрілять – здалеку? Чи зможе захистити його личинка вогнянки?
Вантажники обережно викочували яйця з гнізда, в’язали мотузками, навішували на коромисла. У диму, у тріскоті іскор, вони самі здавалися чудовиськами – від куряви їхня шкіра зробилась чорно-сірою. «Утомилася, старенька, це останні яйця, завтра вже не буде», – Розвіяр сам чув, як один вантажник сказав це другому. Рахівник із табличкою робив позначки, бурмочучи під ніс, перевіряючи цифри – унизу, де прийомка, стоїть інший рахівник, і щодня по закінченні робіт вони звіряються, щоб упевнитись: не зникло жодного яйця.
Скрипіли блоки, дзвеніли ланцюги, сичали носильники, коли іскра попадала в дірку на рукавичці. Розвіяр чекав, дивлячись на далекі верховини гір: у ранковому сонці вони здавались ошатними й навіть гостинними. На мить пригадалось – і загасло у пам’яті – літаюче місто Мірте.
Як наяву, Розвіяр побачив митника, як він вимовляє, наче випльовує, слово «гекса». І велить викинути Розвіяра за борт, мов погану ганчірку. А Розвіяр у відповідь розбирає чорну шкаралупу, і вогнянка заступається за нього.