Мідний король
Шрифт:
Яйця вогнянки треба зберігати у вогні… На повітрі вони остигають.
– Охороня-ати! – верескнув Розвіяр, коли ще дві або три стріли вдарили в камінь поряд із головою. Вартівники били завісою, не бачачи цілі.
Личинка повисла над ним, розгорнувши крила. Постріли припинились. Розвіяр сидів, забившись у щілину, мов комаха.
Попереду три дні й три ночі.
Сонце спустилося за гори, коли з’явився гінець із замку:
– Звелено взяти живим.
– Живим сам бери, – відповів незнайомий сварливий
– Іди, повтори це володарю! Звелено живим, у замок, тепер!
– Мені самому життя миле!
– Зажди, – утрутився начальник варти. – Гей, хлопче, подай голос. Чуєш?
– Чу-ю, – хрипко вимовив Розвіяр.
Дуже хотілося пити. Неподалік шумів струмочок. Личинка сиділа на камені над його головою – бридка, гаряча, димна. На Розвіяра летіли іскри, пропалювали стару сорочку, жалили шкіру.
– Вийдеш – не зачепимо.
Розвіяр мовчав.
– Гей, бовдуре. Що робитимеш? Три дні й три ночі минуть… Що з тобою стане, ти подумав?
– Не погрожуй, – сказав Розвіяр. – Нацькую.
– Ах, то ти так…
Зробилося тихо.
– Наказ чули? – знудьгованим голосом спитав гінець.
Начальник варти вилаявся.
– Слухай, хлопче. Нам життя дороге. І тобі дороге. Чуєш – володар тебе для чогось бачити хоче… живим. Лови свою вдачу, малий. Ти не нацькуєш – ми не стрілятимемо.
– Вистрілите.
– То ти глухий, чи що! Наказано тебе не вбивати!
– Зажди, – сказав Розвіяр. На хвильку задумався. Прокашлявся. – Ти, тварюко. Хто мене вб’є – того вбий одразу. Ясно?
Годі було дожидати відповіді від личинки. Однак Розвіяр був певен, що наказ вона зрозуміла і виконати цілком спроможна; усі, хто його чув, поділяли певність.
Повагавшись іще, Розвіяр випростався. В ущелині лежав присмерк, а верхівки гір іще ловили сонячне проміння. На стежці, знайомій до кожного камінця, тісно було від вартівників, стрільців і мечоносців.
– Поряд, – сказав Розвіяр личинці.
Личинка підсунулася ближче; по її крилах бігали спалахи й тіні, як по вугіллю в багатті. Він ненавидів її й боявся, бридкої, смертельно небезпечної тварюки. І тільки завдяки їй був ще живий – хай ненадовго.
– Гаразд, ведіть.
І відходячи, устиг востаннє подивитись на ущелину з її зубцями й провалами, з розмаяними стрічками водоспадів.
Уперше в житті Розвіяр опинився у верхніх ярусах палацу. Тут горіли смолоскипи, шелестів вітер в ажурних балконних решітках, струменіли джерельця, падаючи в чисті камінні чаші. Розвіяр ішов повз них, слухаючи плюскіт води, умираючи від спраги – і не зважаючись спинитися, тому що поряд, обвіваючи жаром, рухалася личинка.
Вартівники зі зведеними арбалетами ступали позаду. Шкірою в дірках сорочки Розвіяр відчував усі стріли, спрямовані в спину. Невідомо, чий наказ утримував стрільців певніше – володаря, який звелів брати живим збунтованого раба, чи самого Розвіяра: «Хто мене вб’є – того вбий одразу».
– Стій.
Розвіяр зупинився.
Низькі
– Веліли впустити. Самого. З тварюкою.
– Як?! Та бути такого…
– Наказ! – гаркнув чоловік, що заступив собою двері. – Наказ володаря!
І обернувся до Розвіяра:
– Ти подумай, щеня… Є різниця, як умирати. Іди!
Розвіяр увійшов, і разом із ним увійшла личинка вогнянки.
Тут було прохолодно. Кімната, висічена в скелі, розміщувалась високо над ущелиною. Другі двері, набагато більші тих, що в них увійшов Розвіяр, вели на балкон, обвитий зеленню. У центрі кімнати була водойма, на поверхні недвижної води віддзеркалювалися свічки.
Розвіяр побачив воду й мало не заплакав. Хотів потягнутись рукою, зачерпнути, – але підняв очі й обмер. Навпроти, у дерев’яному кріслі з поруччям, сидів той, кому належав замок, люди й сам Розвіяр.
Володар був не дуже молодий, але ще й не старий. Чорне з сивиною волосся оперізувало вид, сягаючи пліч. Тонкий ніс був колись зламаний. Губи розтинав давній шрам. Очі дивились без ніякого виразу; ніколи в житті Розвіяр не бачив такого непевного – і такого проникливого погляду.
Він стояв нерухомо хвилину й дві. Вогнянка сиділа заблизько, на Розвіярі почала жевріти холоша; він не витримав і відступився, порушивши недвижність і тишу.
– Ти хочеш пити?
Розвіяр не сподівався цього питання. Кивнув – точніше, смикнув головою.
– Пий, – рука з перснем указала на воду.
Розвіяр підійшов. Упав на коліна, зачерпнув воду жменями. Довго пив, здригаючись від холоду, переводячи дихання, злизуючи кожну краплю.
– Навіщо ти розбив шкаралупу?
Розвіяр підняв голову. Бліде обличчя володаря осяяне було вогнями свіч – і мерехтливим, нерівним світлом палючої вогнянки.
– Вони б мене вбили.
– А тепер – ти думаєш вижити?
Розвіяр скосив очі на вогнянку. Та сиділа, склавши на спині крила, усипані сажею, наче пилком.
Він може вбити володаря. Зараз. Володар знає це; він дозволив Розвіяру ввійти самому, з вогнянкою. Ні: він наказав йому ввійти самому. До кімнати, де, крім володаря, нікого нема.
– Хочеш убити мене?
Розвіяр піднявся з колін. Довго дивився в очі володарю; ця людина звикла командувати смертю, як їздовим щуром у колесі. Вона багато разів була поруч – і завжди підкорялась.
– Я тільки хочу жити, – повільно сказав Розвіяр.
– Ти, раб, розбив шкаралупу яйця… Присвоїв крихту моєї влади. Ти гадаєш, я це подарую?
Здавалося, володарю подобалось гратися зі смертю. Здавалося, провокуючи хлопчиська, він зазнавав насолоди.
– Мені не потрібна влада… ніяка. Я тільки хочу жити, – промовив Розвіяр, не спускаючи очей. – Я… обміняю цю личинку на моє життя. Хай навіть не свободу.
– Ти торгуєшся, – володареві губи вперше здригнулись, окресливши усміх. – Зі мною.
– Так, володарю. Тому що… я ж можу наказати їй.