Мідний король
Шрифт:
В один із днів наприкінці зими, коли над горами набрякло небо і звідкись із півдня потягнуло вологим вітром, Розвіяр явився до сотника Брана й сказав, що хоче собі Джаль в одноосібне користування.
– Ти її купуєш? – здивувався Бран. – У володаря? Та чи захоче продати? І чим заплатиш? Та й чи не дивно, адже ти сам, здається, усе ще раб?
Він підсміювався, але незлостиво. Розвіяр був одним із його улюбленців.
– Слухайся мудрої людини, розумако. Баба – не алмаз, в оправу не вправиш і на руку не надінеш. Я одружився з молодощів, отак як ти, мед з неї злизував, молоком умивав. І що? Варто
Розвіяр, стиснувши зуби, пішов на верхні галереї, де пустували по зимі гнізда чиркунів. Зняв черес, знаменитий шкіряний пас зі сталевими бляхами, який він виграв «у штурхани» у довгого Кривулі. Кинув на камінь.
– Мідний королю…
Він ще не розумів зв’язку між замовлянням і своїм життям, але вже не сумнівався, що такий зв’язок існує. Він не дістав хліба на галері – зате дістав пам’ять. У камінному мішку він прохав за життя та свободу – і дістав принаймні перше.
А тепер він хотів собі Джаль. Він так її хотів, хоч вий, хоч по підлозі качайся.
– Мідний королю! Візьми, що ціную. Подай, що потребую!
Він зробив усе, як велів старий Маяк, але пояс не зникнув. І досі лежав на камені, широкий, важкий. Чому, що Розвіяр зробив не так?!
– Мідний королю, Мідний королю…
Нічого не змінилось. Розвіяр повільно підняв пояс, надів, затягнув. Примхливий Мідний король не вважав жертву гідною; Розвіяр цілком міг обійтись і без пояса – а значить, Король не потребував такого приносу.
А що Розвіяр має дорогого?
Відтоді як він став їсти досхочу, жоден кусень хліба не мав такої вартості, як той, на галері. У нього було не так багато свічок, але і потемки не доводилося пропадати. І не знайшлося нічого гідного, щоб запропонувати Мідному королеві в обмін на примарну послугу.
У ту ніч наступила весна.
Потік, що біг по дну ущелини, ревів так, що в нижніх ярусах замку важко було розмовляти. Водоспади на протилежнім боці розколини зі стрічечок перетворились на повноводі білі полотнища. Джаль прала білизну в ночвах із теплою водою, на ній була жовта сукня до щиколоток.
Розвіяр підійшов і спинився за її спиною. Вона відчула погляд, озирнулася, здригнулась і підлесливо, винувато всміхнулась.
Він знав – так вона усміхалась усім вартівникам. Слуги й наглядачі не мали на неї права. Тільки вартівники і тільки після вечірнього дзвону – один удар міді об мідь значив закінчення денних клопотів і настання ночі.
До вечірнього дзвону лишалося ще понад годину. Купа випраної і викрученої білизни лежала в порожніх ночвах, і кілька брудних сорочок – на пласкому камені біля ніг Джаль.
– Хочеш – утечемо? – спитав Розвіяр.
Вона відступила, спіткнулась об корито й мало не впала.
– Я також раб, як і ти. Уночі перейдемо через гори. Хочеш?
Джаль озирнулась – чи хто не чує. Знов подивилась на Розвіяра; у неї задрижали губи.
– Ти… не кажи так. Не бреши.
– Я не брешу.
– Не можна перейти через гори! Тільки дорогою, а там патрулі…
– Я бігаю швидше. Навіть з людиною на плечах. З тобою. Прийдемо у Фер, у мене є що продати. Сядемо на корабель, я наймуся веслярем
Джаль знов озирнулася:
– Якщо хтось почує, що ти кажеш…
– Ніхто не чує. Шумить вода.
– А коли впіймають?!
– Не впіймають. Кажи: згодна?
Вона притиснула до грудей невикручену сорочку. Великі краплі мильної води покотилися по сукні.
– Ні… я боюся. Я боюся, я не можу.
Увечері Розвіяра викликав сотник Бран.
– Беру людей, іду на перевал. Патруль в улоговині бачив цих тварюк, звіруїнів, і їхні баби з ними. Якщо баби – значить, клан знявся з місця, тут би їх і накрити, коли через перевал підуть. Тебе ставлю в нічну зміну, по півночі заступиш на середню галерею, там старий Тис розвідний. Дивись мені обома, зрозумів?
– По півночі, – слухняно повторив Розвіяр.
З ударом вечірнього дзвону він переступив поріг «птахівні», куди так довго не смів навернути очей. Старша служниця поставила руки в боки:
– Ти до кого?
– До Джаль.
– Щось молодий на вигляд, чи не з молодшої десятки?
– Дійсний вартівник.
– Значить, ранній, – сказала служниця задумливо. – Гаразд, іди, я Джаль позначку поставлю на сьогодні… Рахувати умієш? Праворуч, треті двері після десятих.
Розвіяр вийшов на балкон, білий і чистий, загороджений від прірви невисоким камінним бар’єром. Зупинився, озирнувся, поглянув униз. Гмикнув, неквапом пішов уздовж стіни; до дверей Джаль був прибитий пучок висхлої трави. Оберіг? Знак?
Він увійшов не постукавши.
Вікон не було. Горіла свічка в кутку, відбивалась у маленькому залізному дзеркалі. На низенькому дзиґлику спиною до дверей сиділа Джаль, розпущене волосся лежало в неї на спині.
Вона не озирнулась. Мабуть, перше не розгледіла його – вартівник увійшов, звичайна річ. Розвіяр причинив двері (у кімнаті стало темно), підійшов, зупинився в дівчини поза спиною і побачив у дзеркалі два обличчя – своє і Джаль.
Вона його впізнала. Він себе – ні.
Він давно вже не дивився в дзеркало. Як багато хто з вартівників, не тратив часу на гоління, а натирав підборіддя і щоки шапинкою «безбородого гриба», що без зусиль виводив щетину. Тепер перед ним була незнайома людина, з витягнутим блідим обличчям, гострим підборіддям, дуже темними очима дивної форми. Переламаний ніс випинався вперед білим хрящиком, обличчя було доросле й хиже, цілком незворушне. Поряд віддзеркалювалася Джаль, від її дихання здригалося полум’я свічки. Чого вона злякалась?
– Чого ти злякалась?
Вона понурила очі, спустивши вії, мов фіранку:
– Драстуй… ти прийшов на всю ніч?
– Я прийшов тебе забрати.
– Ні, – вона похитала головою. – Не можна…
– Можна. Варти нема в замку, тільки нічна зміна. Я стою по півночі на середній галереї, туди спуститися з вашого балкона – навіть миша зможе. Підеш зі мною?
Вона дивилася благально:
– Навіщо… Я вже звикла… Піймають – уб’ють… Я боюся!
Він усівся на матрац. Вона гадала, що це кінець розмови, й звикло потяглася до зав’язок сукні на горловині. Розпустила їх, повела плечима; сукня зіслизнула, оголюючи плечі та груди.