Мідний король

Дяченко Марина и Сергей

– Дарма, – сказав володар. – Відведи до потоку, накажи личинці вбити його, тіло скинь.

Розвіяр радше відчув, ніж побачив, як завмерли вкриті шерстю боки. Напівлюдина перестала дихати.

– Накажи личинці стрибнути в потік. Тоді піднімися до мене. – Не дожидаючись відповіді, володар розвернувся й попрямував назад у замок. Розвіяр смикнув за мотузку; чотириногий пішов за ним несподівано покірно. Від його лап залишалися в куряві круглі невидані сліди.

Вони поминули комори, кам’яниці, де зазвичай розвантажувались каравани.

Ніхто не смів іти слідом. Спустились по вузькій стежці – точніше, Розвіяр спустився, вогнянка просто злетіла, а звіруїн зійшов поряд зі стежкою, і диву гідне було, як легко він ступає по крутому сипкому схилу.

Спинилися над потоком. Стриміли з води чорні скелі, мов нерівні зуби, вода вирувала між ними й падала в глибокий казан, поверхня якого була вкрита клаптями піни. Чотириногий дивився на цю піну, наче надіючись прочитати в її мереживному малюнку дещо дуже важливе. Личинка, байдужна, усілась на камінь за декілька кроків.

Розвіяр озирнувся на замок. Звідси, знизу, було видно тільки верхівки веж.

Ревіла вода. Чи розчує вогнянка наказ? Їй однаково, у неї нема вух, вона виконує волю, а не слова…

Чотириногий ледь повернув голову. Розвіяр побачив його вухо, прикрите злиплими пацьорками волосся, запалу щоку й кінчик гострого носа. Він мовчав і не віддавав наказу; ішов час, володар чекав. Білі клапті піни кружляли над камінням у потоці.

Розвіяр мовчав. Вогнянка сиділа, склавши крила.

Чотириногий круто розвернувся – немовбито зважившись. Поглянув Розвіяру в очі й одразу ж понурив погляд, мов обпікшись.

Поглянув ще раз – перелякано, не вірячи. Скосився на вогнянку – і знову на Розвіяра.

Ревіла вода.

Звіруїн відкрив рота, схопив повітря, так що сіпнулись голі плечі. Зірвавшись із місця, напівлюдина одним стрибком перескочила на найближчий чорний камінь; Розвіяр бачив, як роз’їжджаються на мокрому його лапи. Звіруїн стрибнув ще, і ще, зірвався, і Розвіяр уже вирішив був, що це кінець, але чотириногий видерся на скелю, розмахуючи мокрим хвостом, ловлячи рівновагу. Іще стрибок; звіруїн перебрався через потік по верхівках мокрого каміння, здійснивши те, чого не могла б зробити жодна людина, та, мабуть, і не кожний чотириногий.

Він вискочив на протилежний берег потоку – туди, де круто заламувалась угору стіна ущелини. І рвонув угору по неходжених стежках, і озирнувся тільки один раз – через плече.

Вогнянка сиділа байдужа. Розвіяр ковтнув; влади його залишалось три дні й дві ночі, аж раптом рана відкрилась, і по рукаву на землю знов полилася кров.

– Іди у воду, – наказав Розвіяр вогнянці.

І уже по дорозі назад, на гору, знепритомнів.

* * *

– Ти впорався, маленький гекса, – сказав володар.

Розвіяр стояв перед ним похитуючись. Він пролежав хворий весь тиждень; кілька разів його навідував сотник Бран, випитував деталі нічного бою, держався осторонено й холодно. Потім, лежачи вночі без сну,

Розвіяр зметикував: сотнику Брану, який служив у замку багато років, виховував охоронців та воїнів, ніколи не довіряли розбити шкаралупу вогнянчиного яйця. Крім того, знищення ворога за допомогою слухняного чудовиська здавалося сотнику знущанням над вояцьким мистецтвом.

– Ти впорався, хоча і не бездоганно, – сказав володар. – Можеш сісти.

Розвіяр спустився на дерев’яний дзиґлик. Його не тримали ноги: називаючи себе здоровим, він переоцінив свої сили.

– Ти маєш право дістати нагороду, – повідомив володар. – Кажи, чого ти хочеш.

– Мені нічого не треба, – сказав Розвіяр. – У мене все є.

Володар скептично підібрав позначені шрамом губи. Розвіяр не зводив очей – дивився прямо.

– Що, – негучно почав володар, – вона не захотіла з тобою тікати?

Розвіяра струсонуло. Володар осміхнувся:

– І ти вирішив, що, коли вона така ж, як усі, – чому б не скористатися нею, як усі вартівники користуються всіма жінками від вечірнього дзвону й до ранкового. Авжеж, адже вона не залишалася на самоті в жодну з ночей, поки ти валявся поранений.

Розвіяр нервово ковтнув.

– Ти питав, чому я довіряю тобі… Тому що я бачу тебе наскрізь, маленький гекса.

– Ви маг? – вирвалось у Розвіяра.

– Ні. На жаль. Але цей замок побудував маг, і маг береже його.

– Хто це? – Розвіяр не міг утриматись. – Де він?

– Ходімо. – Володар піднявся. – Якщо ти в змозі перебирати ногами – я покажу тобі. Тут недалеко.

* * *

Дерев’яна платформа, підвішена на чотирьох линвах, спускалася все глибше в колодязь. Володар тримав ліхтар, угору повзли камінні стіни зі слідами зубів скельних черв’яків.

– Черв’яків було багато… Перше сім, тоді він прикликав ще одного, їх стало вісім. Скельні черв’яки завжди голодні, і найвище мистецтво мага – змусити їх вигризати стіни, вікна, дверні отвори, а не поглинати весь камінь, до якого зможуть дотягнутись. Але крім черв’яків тут працювали люди – мулярі, різьбарі, скульптори. Ти ще не бачив і третини всіх приміщень замку… А тепер ми спускаємось до кореня. Так він називав цю шахту. Якщо почнеш задихатися – скажи.

Платформа похитнулась. Розвіяр ледве втримався на ногах; володар підхопив його під лікоть.

Повіяло затхлим вітром. Платформа вповільнила хід. Просто перед Розвіяром виповз звідкись ізнизу і зупинився чорний отвір у стіні.

– Ми підемо туди? – Розвіяр через силу ковтнув.

Володар повернув укрите шрамами обличчя:

– Ти боїшся?

– Так, – сказав Розвіяр.

Володар помовчав.

– Тоді ми повернемося. Я хотів, щоб ти його побачив… Але якщо тобі тяжко – повернемося.

Розвіяр дихав ротом. Громадище замку, громадище скелі давили йому на вуха. Колодязь висів над головою, підземні вітри гули в ньому потойбічним, нелюдським басом.