Мільйон і один день канікул
Шрифт:
Коробков підвівся. Тридцять голів повернулися до нього — чекали, що він скаже. Вовка дивився на білу стіну, а бачив круглий місяцит з обламаним краєм.
— Я був на дні народження в товариша, — поволі мовив Вова, — і проспав. — Він полегшено зітхнув, бо наполовину сказав правду.
— Чому ж тебе не розбудила мама?
Вова ясно побачив, як мама будить його вранці, а він хвицається й кричить: “Сьогодні немає уроків!” От і докричався… Тепер весь клас глузуватиме з нього.
— Вона сама проспала, — сказав він і зашарівся.
Учителька
— Наступного разу, коли йтимеш на день народження, лягай, будь ласка, раніше. Бачиш, що виходить? Ти, мабуть, і уроків не вивчив…
— Вивчив! — зраділо відповів Коробков.
— Гаразд. Прочитай, будь ласка, вірш, — попросила Ганна Семенівна.
Коробков став обличчям до класу, відкашлявся. Що, що, а вірша він знав і тому читатиме голосно. І він почав:
Літо на окружжі,
Всохли квіти всі,
Дивляться байдужо
Трави у росі.
Коробков читав вірша виразно й не збагнув, чому почали усміхатися діти. Почали усміхатися й зашепотіли:
— Осінь… Осінь…
— Ти переплутав. “Осінь на окружжі”, а не літо, — виправила учителька.
— Авжеж, осінь, — згадав Вова. — Я перечитаю, Ганно Семенівно.
Однак, на превеликий подив, Вова знову сказав:
— Літо на окружжі… — і затнувся.
Він повторював у думці: “Осінь… Осінь… на окружжі…” Трохи помовчав, ступив крок уперед:
— Літо на окружжі!..
Клас засміявся.
— Тихо, тихо! — заспокоювала вчителька.
Вова згадав про всемогутній місяцит, одламав у кишені шматочок, поклав до рота. “Я знаю вірша, — повторював собі. — Я прочитаю без літа”.
— Не жуй, Коробков, — повернулася до нього вчителька.
— Я не жую, Ганно Семенівно. Зараз я правильно скажу. Можна останній раз?
Вчителька кивнула, і Коробков кинувся в останній бій:
Осінь на окружжі,
Всохли квіти всі,
І сурмлять байдужо
Голубі слони.
Вова перелякано замовк. Які слони? Він сам не розумів, що говорить.
— Сідай, Коробков, — засмучено мовила вчителька.
Вовка сидів за партою сам не свій. Кущі, літо, осінь, слони — геть усе переплуталося йому в голові. Він навіть не чув дзвінка.
— Ну що, не допоміг твій чарівний місяцит? — спитали друзі, покликавши Коробкова в куток.
— Він не чарівний. Це він мене заплутав!
Вовка розізлився, дістав місяцит, роздавив його підбором, підбіг до вікна й пожбурив униз.
— Все! — він полегшено зітхнув, засунув руку до кишені й дістав цілий місяцит.
Діти зачудовано дивилися. Місяцит був необкусаний, неполаманий. І ті самі слова виблискували на синій фользі: “Я ВСЕ ВМІЮ”.
— Його не позбудешся, — махнув рукою Вовка. — Хочете вірте, хочете ні.
На уроці географії Коробков сказав, що Волга впадає у Тихий океан, і дістав двійку. А коли вчитель диктував домашнє завдання, Вовка помітив, що написав у своєму щоденнику: “Вивчити річки Місяця”. Вовка
І ось тут Вовка востаннє перевірив силу свого місяциту. Він згадав, що коли заплутався у вірші й проковтнув шматочок, то прошепотів зовсім не ті слова. А треба було говорити так: “Я хочу гратись у вірші”.
Вовка сердито зиркнув у щоденник: “Вивчити річки Місяця”, з’їв увесь місяцит і прошепотів:
— Я хочу гратися в географію.
Тільки-но він промовив “р-раз!”, як раптом його парта боком виїхала із загального ряду й рушила до дошки.
— Коробков, ти що? — здивовано запитав учитель.
Вовка мовчав. Він завмер на місці: адже парта сама рухалася. Притихли й діти, уп’явшись очима у Вовку.
— Коробков, зупинися! — грізно попередив учитель і заступив парті шлях.
Але змушений був відступити: Вовка сунув прямо на нього.
Парта з п’ятикласником Коробковим об’їхала навколо столу, а тоді полізла на стіну, де висіла географічна карта. Вона повзла по материках і океанах, і Вовка раптом почав усміхатися: йому здалося, що він видирається на справжні гори, пливе справжніми морями. Парта тихенько сповзла із стіни на підлогу й стала на своє місце.
Підійшов учитель, взяв Вовку за руку:
— Коробков, ходімо до вчительської.
П’ятикласник заплакав. Він плакав не тому, що боявся вчительської кімнати. Він плакав тому, що нічого не розумів у всій цій халепі з віршем, географією та місяцитом.
Ганна Семенівна сиділа у вчительській на дивані і спокійно дивилася на прибулих. Географ пояснив, що сталося. Ганна Семенівна підвелася з канапи.
— Не плач, — мовила вона. — І розкажи, як все було.
— Це Гум-гам винен. І Кри-кри. І я теж… — схлипуючи, говорив Коробков.
— Який Гум-гам? — здивувалася Ганна Семенівна.
Вовка заспокоївся і розповів усе з самісінького початку.
Вчителі мовчали. Мовчав і Вовка.
— Та-ак, — тільки й сказав географ. Усе це скидалося б на вигадку, коли б він сам не бачив, як парта з учнем їхала по стіні. — Ану покажи свій місяцит.
Географ покрутив у руці блакитне кружальце, прочитав таємничі слова на звороті, осміхнувся й повернув місяцит Коробкову.
— Іди, Коробков, додому, — сказала Ганна Семенівна. — Відпочинь і вивчи уроки на завтра.
Коробков зітхнув і вийшов. Ганна Семенівна поскладала до портфеля зошити й повернулася до географа.
— Нічого не розумію. Піду поговорю з дітьми.
В альтанці вчителька застала майже всю компанію: Мишка, Сергія і Зайчика. Вони уминали місяцит.
— Хто з вас Петько Зайчиков? — спитала Ганна Семенівна.