Мільйон і один день канікул
Шрифт:
— А чому ти вирішив, що він грубіян? — спитав Максим, міркуючи про цю дивовижну історію.
— Він вжив грубе слово “цибуля”! — упевнено промовив Гум-гам. — І дуже грубим голосом.
Максим засміявся. Вони сиділи в альтанці, сховані від усього світу зеленою виткою стіною. Там, за цією надійною стіною, ходили з магазину до магазину покупці, стежила за автомобільним порядком міліція і любитель свіжої цибулі обурено зривав із свого капелюха соковите пір’я.
— Ти образив того чоловіка, — серйозно мовив Максим. — Коли хтось говорить “цибуля”, “морква”
Гум-гам важко зітхнув:
— Не розумію… Раніше я завжди тільки вигравав, і от, будь ласка: щось зі мною скоїлось… Нічого я не розумію… Може, я порушив заборону? Може, на мене гнівається Автук?
І зразу ж для Максима пропав увесь звичний світ за зеленою стіною альтанки і виник інший — світ спокійного блакитного простору з мандрівними кулями будинків, з самотнім дідусем на хмарині, яка летить невідомо куди, з вічним вранішнім сонцем.
— У вас ще не настало “завтра”? — спитав Максим.
— Ні, не настало. — Гум-гам похитав головою. — Я гадаю, воно ніколи не настане.
— Не настане, — замислено повторив Максим.
Гум-гам озирнувся довкола себе, пошепки додав:
— Я дізнався… Я дізнався, хто зупинив час…
— Хто? — Максим від хвилювання аж підскочив.
— Його звали Чомук…
— Чомук, — слідом за другом вимовив Максим.
— Можливо, я неправильно вимовляю. Певно, його звали Чо-мук… Мені розповів Кри-кри, а він старший за мене, він пам’ятає, як це було… Одного разу Чо-мук узяв та й розібрав на частини свого автомата. Я, здається, казав тобі, що на день народження нам усім дарували Автук. І в Чо-мука був свій Автук. Але він хотів знати, що в Автука всередині, отож і поламав його.
— От молодець!.. А що виявилося всередині? — схвильовано запитав Максим.
— Тс-с! — Гум-гам приклав пальця до губів. — Це страшна таємниця…
— Таємниця?
— Страшна таємниця, — повторив Гум-гам. — Бо ніхто цього не бачив.
— А-а, — розчаровано мовив Максим.
— Ти нічого не збагнув, Максиме! — обурився Гум-гам, побачивши похмуре обличчя друга. — Ти не збагнув найголовнішого: чому ця таємниця — страшна.
— Ну! — нетерпляче мовив Максим.
— Слухай! Він, той нещасний Чо-мук, коли розгвинтив свою машину, перестав з нами гратися і не виходив з дому. А згодом він підійшов якось до вікна, побачив Кри-кри і попросив у нього парасоль.
— Навіщо парасоль?
— Він спустився з тим парасолем на землю, щоб полювати на диких звірів.
— На диких звірів? Чудово! Він смілива людина, отой ваш Чо-мук! — впевнено сказав Максим.
— Просто він не міг жити без Автука так, як жив досі, — пояснив Гум-гам. — Адже в нього більше нічого не було. Ніяких речей, навіть харчів.
— І що ж тут страшного?
— Це було вранці… — вів далі Гум-гам. — Звичайно, вранці! Спершу всі діти дуже здивувалися, як безмежно довго тягнеться ранок, і чекали, коли ж нарешті зайде сонце. Але воно все світило, все сліпило нас. І зараз
— Час? — догадався Максим.
— Атож, час, — зітхнув Гум-гам. — Він зупинився.
— А де твої батьки? Де всі дорослі? — спитав Максим.
— Вони роблять те, що й робили… коли зупинився час. Снідають, читають газету, розмовляють по телефону і ніяк не можуть закінчити свої ранкові справи.
— Треба знайти Чо-мука! — рішуче мовив Максим.
— Авжеж, знайдеш його… — гірко сказав Гум-гам. — Ніхто навіть не знає, де та страшна земля.
— Ти казав, що твій Автук усе знає. Все вміє і все знає.
— Його не можна питати! — нагадав Гум-гам.
— А ти питав його хоч про що-небудь?
— Ні.
— Чого ж ти боїшся? — дорікнув Максим другові. — Ти ж не боягуз.
Гум-гам несподівано поблакитнів, підвівся з лави.
— Я не боягуз! — насупившись, промовив він. — Ти знаєш, як я пробивався крізь космос, щоб знайти тебе. Ти знаєш, що я підхопив тебе, коли ти летів до землі…
— Знаю! — твердо мовив Максим. — Знаю про тебе все, і ти знаєш про мене все… Але, — тут Максим зітхнув, — я ще ніколи не бачив твого Автука… А я так хотів би погратися з Автуком!
— Від друга я нічого не приховую, — трохи здивовано проказав Гум-гам. — Хочеш погратися з Автуком — будь ласка. Тільки за правилами…
— Я нібито ж умію гратися і не програю… — нагадав Максим.
— Так, ти вмієш гратися, — погодився Гум-гам. — Я із задоволенням покажу тобі Автука. Фіть — і ти вдома!..
— Я вже звик подорожувати туди і назад, — весело проказав Максим.
— Ось він! — з гордістю мовив Максим.
У цій кімнаті був тільки Автук — аж до самісіньської стелі, з виблискуючого скла чи з металу, з безліччю кнопок. Максим і подумати не міг, що всемогутній Автук, який лиш один на все повітряне місто, один на всю КРАЇНУ БЕЗ ЧОМУ може відповісти ТОМУ ЩО, — цей мудрий Автук усього-на-всього машина. Хоча й величезна, таємнича, але… машина.
Максим був розгубився. Він, звичайно, схитрував, сказавши, що гратиметься з Автуком. Він вирішив спитати Автука про найважливіше для Гум-гама — про зниклий час. Він був готовий навіть поборотися з Автуком, якщо той на нього нападе. Але боротися з машиною було безглуздо.
Про всяк випадок Максим мляво промовив:
— Привіт, Автук…
Той, ясна річ, кнопкою не клацнув у відповідь.
Невже цей Автук зірвав з нього летючий бант?
Мабуть, бант злетів сам, тим-то Максим і став падати вниз.
— Чого б тобі хотілося, Максиме? — урочисто промовив Гум-гам. — Автук може зробити що завгодно. Я дарую тобі будь-який подарунок.
Максим несподівано для себе попросив:
— Портфель.
— Бррр… — поморщився Гум-гам. — Ну гаразд, нехай буде портфель — прошу!
Він натиснув на кнопки, і Автук приємно засвітився зсередини, пустивши на стіни й на стелю синіх зайчиків. Розчинилися блискучі дверцята, і Гум-гам подав гостеві новенького портфеля.
— Тримай!
— Дякую. — Максим здивовано розглядав подарунок.