Мільйон і один день канікул
Шрифт:
— Я! — Зайчик зіскочив з лави.
— Скажи, Петьку, що ти робив сьогодні вночі?
— Як що? Спав, — відповів Зайчик.
— Цілу ніч спав?
— Цілу ніч і цілий ранок. Правда ж, Мишку? Ти мене розбудив.
— А ти, Мишку, задоволений синім каменем? — звернулася вчителька до Мишка. — Хоч ні, це одержував, здається, не ти, а Максим.
— Хто це вам сказав про камінь? — насторожився Мишко.
— Один хлопчик.
— Учень чи хто?
— Учень.
— Приснилося все це вашому учневі, — похмуро відповів Мишко.
Коли Ганна Семенівна попрощалася
— Учителька… Я зразу побачив: очі суворі, в руці портфель. І я збрехав, бо хтось проговорився про нашу гру.
— Негарно вийшло, — Мишко дуже засмутився. — Набрехали не кому-небудь, а вчительці.
— Авжеж негарно, — підтвердив Петько. — Гайда до школи — про все довідаємося.
Біля шкільного ґанку гомонять діти. Ніхто не хоче йти додому. Тридцять свідків з п’ятого “А”, перебиваючи одне одного, розповідають про парту Коробкова. Навіть семикласники не розходяться, їм дуже подобається, як Коробков складав коло дошки вірші.
— Гей, малечо! — гукнув один семикласник, побачивши трьох друзів. — У вас немає зайвого місяциту? Привіт Гум-гамові!
— Зрадник той Коробков! Базіка! — говорили діти, повернувшись до альтанки. — Та й ми роззяви: не догледіли… Тепер усі знають. Ех, немає Гум-гама, він би придумав, що робити. Сказав би тільки: “Р-раз!”
І знову хлопчики пересвідчилися в могутності космічного мандрівника: в ту саму мить перед ними з’явилися Гум-гам і Максим. Щоправда, Сергій, Мишко й Зайчик не знали, що їхні друзі тільки-но врятувалися від небезпеки. А тут ще й нова неприємність: зрадництво Коробкова!
Ви пам’ятаєте, як розгнівався Гум-гам? Він дуже похмуро провіщав, що буде далі. Батьки, довідавшись про нічне свято, заборонять ігрунам виходити з дому. Школярі, як тільки Гум-гам з’явиться в дворі, почнуть ставити дурні запитання, від яких у нього тріщить голова.
— Де моя драбина? — похмуро спитав Гум-гам. — Я, здається, подарував її тобі, Максиме?..
— Не йди! — закричали в один голос діти.
— Ми відберемо у Коробкова місяцит! — запропонував Зайчик.
— Тепер не тільки Вовка, — нагадав Максим, — про наші ігри знає вся школа. І всі просять місяциту.
Гум-гам раптом усміхнуився, ляснув у долоні.
— Я залишаюся. Великий Фантазер, як завжди, врятував усіх: вигадав чудову гру. Ми зіграємо в школу і почастуємо всіх учнів місяцитом. Розумієте мене?
— Ні-і-і, — відгукнулися діти.
— На цьому місяциті, — вів далі Гум-гам, — будуть написані зовсім інші слова: “Я ВСЕ ЗНАЮ”. А для школярів дуже важливо все знати. Тепер вони все знатимуть і забудуть про нас.
Гум-гам приклацував пальцями, очі в нього блищали від задоволення: він уявляв уже, що станеться в школі.
— А Коробков теж одержить новий місяцит? — спитав Максим.
Гум-гам спохмурнів:
— На його місяциті написано: “Я ВСЕ ВМІЮ”, а це зовсім інша річ. Він хотів обдурити мене. Одначе Гум-гама не так просто обдурити. Вовка Коробков ще попомучиться зі своїм місяцитом.
Бідний
Вова затуляв слова долонею, підглядав за ними одним оком, бив по книжці лінійкою. Але знову виходило казна-що.
“Все пропало, — похмуро подумав Вова. — Завтра знов усі сміятимуться. “Мед літає за бджолами” — так і скажу… А що це я жую?”
Він виплюнув на долоню липку грудочку й аж підскочив на стільці: місяцит! Невже він непомітно для себе їв оцей гидкий місяцит, який так його заплутав?!
— Тьху, набрид! — досадливо промовив Вова й відчув у роті новий шматочок.
Цього разу Вова побіг до кухні, виплюнув місяцит у відро. Він підозріливо позирав на свою руку. “Що це вона дістає з кишені й непомітно кладе до рота? Може, прив’язати її до стільця?” — подумав Коробков.
— Мамо, а де в нас мотузка? — гукнув Вовка і мало не подавився: у роті в нього була ціла плитка. Мабуть, місяцит вискакував з кишені сам, коли хоч на мить розтулявся рот.
І Вова вирішив мовчати, що б там не сталося. Зараз він покаже тому місяциту-причепі!
Першу місяцитку він потовк молотком на порошок, висипав у раковину і розчинив у гарячій воді. Але в кишені лежала нова плитка, і Вова злорадно вхопив її. Він нищив місяцит, як тільки міг: ламав, різав ножем, стриг ножицями, молотив праскою, плавив на сковорідці, викидав у сміттєпровід, шпурляв з балкона, годував місяцитом собаку, закопував у садку, розбивав цеглиною, кидав у вогнище, підкладав під тролейбусне колесо, кидав з мосту в річку…
Воюючи з місяцитом, Коробков спершу вийшов на подвір’я, затим гасав вулицею і дуже стомився. Повернувшись додому, він ліг у ліжко.
Вранці його розбудила перелякана мама:
— Що з тобою, Вово? Ти увесь замурзаний. А подушка, ковдра — ти тільки поглянь!
Вова показав кінчик язика, замугикав. Він боявся роззявити рота.
— Ти захворів? Що ти робив уночі?
— Їв місяцит! — не витримав Вова.
Тепер він навмисне роззявив рота, щоб мама бачила, як у нього влітає місяцит. Але місяцит не з’являвся. Може, він боявся мами? Вова закрив рота.
— Ти вже великий, — докірливо мовила мама. — Нишком їдять шоколад тільки нерозумні діти. Ти навіть не подумав, що мені доведеться прати.
— Матусю, я не винен… — пожалівся Вова й став пояснювати, що вона неправильно його зрозуміла, що він, Вова, уже не маленький і що місяцит зовсім не простий шоколад.
— Яка ж бо ти ще дитина, — похитала головою мама. — Умивайся та снідай, а то запізнишся на урок.
Вова Коробков прийшов до школи дуже похмурий. Він знав: якщо його викличуть до дошки, він знову почне верзти всякі дурниці. У нього в кишені спокійно лежав місяцит: “ Я ВСЕ ВМІЮ”, який він так і не зміг знищити.