Міжконтинентальний вузол
Шрифт:
Коли виїхали на Кунцевську дорогу, Кульков побачив у дзеркальці фари; здригнувся від жаху: попросив шофера пропустити, — засліплюють; їх різко обігнала чорна «Волга» з двома пасажирами; вікна відчинено, ввімкнено радіоприймач, передавали естрадний концерт, видно, їдуть у ресторан «Сосни».
На дачі він зразу ввімкнув світло, вийшов на город через чорний хід, підкрався до паркана, відкинув три листи шиферу, розгріб землю невеличкою сапою, вийняв з тайника цеглину, повернувся до кімнати, обережно відкрив звичайну вогнетривку цеглину, витяг
— От і все, — сказав він, — їдемо до міста. Тільки не на Бронну…
— Ще кудись везти, чи що?! — обурився таксист. — Не можу, я ж сказав!
— Добре, пересадіть мене в місті на інше таксі.
— Це будь-ласка… В мене ж часу обмаль, — подобрішавши, пояснив водій, — нас, знаєте, як шпетять, коли запізнюємося?!
— Здогадуюсь.
Шофер пригальмував біля таксі, що стояло на Кутузовському проспекті.
— Спитайте, чи повезе? — порадив він. — Може, в нього теж перезмінка…
Молодий хлопець, що сидів за кермом, зразу погодився відвезти Кулькова в Шереметьєво, і, звичайно, спитав, чи заплатить пасажир за порожній рейс з аеропорту до центру.
… На Ленінградському проспекті Кульков попросив водія загальмувати біля кабінки телефону-автомата.
— У вас дрібні гроші є? — спитав він таксиста, вдаривши себе по кишенях. — Я… Мені потрібно по дві копійки…
— Багато?
— Три. А раптом автомат проковтне…
— Вам скільки разів треба дзвонити? — роздратовано запитав таксист. — Два чи три? Ковтає не ковтає, мене це не стосується…
— Три, три, господи! — сказав Кульков, усе ще відчуваючи, як його лихоманить. — Ось вам двадцять копійок, а мені дайте шість…
… Дружина вже спала, голос тривожний:
— Де ти, Геночко?! Я чекала тебе довго-довго й задрімала…
— Люба моя, я за містом, довелося спішно виїхати, чепе… Буду завтра вдень. Якщо подзвонить академік, скажи, що я в генерала, зв'яжуся з ним удень, нічого особливого, не лякай його і спи спокійно, моє сонечко…
— Справді нічого страшного не сталося?
— Справді, люба, я тобі сказав би… Цілую, моя радість…
Він став набирати другий номер — Роберта Юрса, два дзвінки по три гудки, сигнал тривоги; початок запасної операції «Ліберті», але йому не дали цього зробити: витягли з кабіни, зразу ж обмацали комірець сорочки, лацкани піджака, манжети, потім завернули руки за спину, він почув страшне, металеве клацання і тільки після цього побачив на зап'ястях наручники.
У таксі, на якому він їхав, його внесли, — ноги раптом немов одібрало, коліна наче
… Той чоловік, що спускався з ним у ліфті, сидів біля водія, він обернувся до Кулькова, затисненого двома кремезними людьми, й посміхнувся:
— А ви кажете, що я вас з кимось сплутав, Гено… Ні з ким я вас не сплутав…
Кульков замотав головою, насилу проковтнув шорсткий клубок, що застряв у горлі, й сказав:
— Це якесь непорозуміння…
Славін зітхнув:
— Поки ми їдемо до нас, подумайте ось про що… Вас затримали за шпигунську діяльність… Це, сподіваюсь, ви зрозуміли? А коли не зрозуміли, то підполковник Гаврилов, — він кивнув на сусіда Кулькова, — пояснить вам, оперуючи статтями Карного кодексу…
— Ознайомтеся з постановою про арешт, яку санкціонував прокурор, — сказав Гаврилов.
— Ні, навіщо ж, — прошепотів Кульков, — я вам вірю.
Славін посміхнувся:
— На дачі ми вас, до речі, теж фотографували, коли ви паспорт з тайника брали… Перед вами стоїть дилема: або ви зараз же розповісте все, що маєте зробити для ЦРУ, — те, що ви вже зробили, ми знаємо; або завтра почнуться допити, й слідчі опрацьовуватимуть епізоди вашої справи, щоб передати до суду… Ви розумієте, що я кажу?
— Не дуже, — відповів Кульков, майже не відкриваючи рота, й повторив: — Сталось якесь непорозуміння…
— Годі вам, — зітхнув Славін. — Не ганьбіть себе. Пеньковський вас правильно вчив: програвати треба з гідністю.
Кульков похитав головою, підборіддя його тремтіло.
— Ні про яке шпигунство не може бути й мови… Після зустрічі з вами у ліфті я зрозумів: далі мовчати не можна… Я вирішив приїхати до вас і все чесно розповісти…
— Ви хотіли приїхати до нас на літаку? Вирішили з Шереметьєво прилетіти? — спитав Славін, не відводячи погляду від Кулькова.
Тільки не поспішай, сказав собі Кульков, намагаючись зібрати докупи клоччя думок, що вирували в голові; треба виграти час; тепер треба навчитися боротись — за кожну хвилину, де там хвилину, за часточку секунди треба боротися; Роберт правду казав: тепер усе залежить від мене; якщо я поводитимусь правильно, не сфальшую, операцію «Ліберті» буде проведено успішно; тут ідеться про твоє життя; ти повинен заспокоїтись, ти мусиш узяти себе в руки, ти сотні разів уявляв собі цю страшну мить, ти був до неї готовий, а зараз раптом дозволив собі отак зразу розклеїтися, не можна…
— Чуєте, у вас нема валідолу? — стиха запитав Кульков, ледве ковтаючи важкий клубок у горлі.
Чоловік, який сидів поруч, узяв його зап'ястя дужими пальцями, професіонально намацав пульс і став лічити удари, дивлячись на освітлену секундну стрілку свого годинника.
— Пульс трохи прискорений, — сказав він Славіну, — але серце працює без перебоїв.
— Дайте йому валідол, — звелів Славін.
Чоловік витяг металевий тюбик, висипав на долоню дві таблетки, поклав одну з них у рот Кулькову, порадивши: