Міжконтинентальний вузол

Семенов Юлиан Семенович

— Будь ласка, постарайтесь мене зрозуміти… Якщо ви погодитеся з моєю версією, що я їхав до вас добровільно віддати себе в руки наших славних органів, моє становище дасть мені змогу — в цьому разі — принести нашій справі максимальну користь…

— Нашій справі, — замислено повторив Славін. — Ось що я вам скажу, Геннадію Олександровичу: хочете бодай чимось спокутувати свою провину, — говоріть. Якщо маєте намір торгуватися, — не вийде. При всьому моєму певному ставленні до Пеньковського мушу повторити:

він програвав з гідністю…

— І жодним словом не обмовився про мене, про Гену…

Це вже дещо, подумав Славін; утнув добряче, отже, оговтався.

— Чому ви впевнені в цьому?

— Якби не так, то ви давно мене знайшли б.

— Резонно, — погодився Славін. — Ще кави?

— Так, якщо це вас не обтяжить.

— Коли у вас вихід на черговий зв'язок?

— Ви ж сказали, що вам і це відомо…

Славін кивнув:

— Ми сфотографували текст, який ви заклали в «Націоналі», зберігши при цьому слід вашого пальця.

Кульков знову відчув у горлі твердий клубок і ледве проковтнув його.

— Але ж ви розумієте, я можу написати те, що нам вигідно, а можу взагалі нічого не писати. А вам же треба взяти на гарячому ту людину, яка забиратиме інформацію…

— Резонно, — знову погодився Славін. — Дуже добре мислите. Ваші пропозиції?

— Я їх уже вніс.

— А я вам відповів: говорити з вами я згоден, торгуватися — не мій фах. Якщо вважаєте за потрібне якось спокутувати свою вину, — валяйте. Не хочете — ваша справа. Головне завдання ми виконали, перекрили витік інформації, справу закінчено.

— Згоден, — сказав Кульков. — Правильно. Але я готовий запропонувати вам свою допомогу в грі проти ЦРУ.

— Давайте сформулюємо ситуацію інакше, Геннадію Олександровичу: якщо керівництво дозволить мені залучити вас до операції, я продумаю можливість вашого використання… Але, признаюсь, я не дуже впевнений, що мені це дозволять… Ви занадто заплямували себе… І діяли цілком свідомо багато років… Називатимемо речі своїми іменами: спочатку ви зрадили цю країну, нас… Тепер ви пропонуєте зрадити тих, на кого працювали.

— Ми ж не на зборах, — облизнувши пошерхлим язиком пересохлі губи, сказав Кульков. — Я пропоную викрити тих, хто шантажем примусив мене схибити з того шляху, на якому я стояв.

— Закон гарантує вам тільки одне: слідство і суд ретельно розберуться в усьому, що було до цієї ночі. Але ні слідство, ні суд не пройдуть мимо того, що може статися після сьогоднішнього ранку… Давайте пропозиції, я готовий слухати…

— Можна глянути в запитальник, найостанніший, який ви розшифрували? — спитав Кульков.

— Ви маєте на увазі той, що ви взяли у тайнику вчора вночі?

— Я забув, о котрій годині… Я згадаю, коли ви покажете мені розшифрований текст…

— Ви нічого не забули, — сказав Славін. — Ви пам'ятаєте час з точністю до хвилини… Ви хочете перевірити, чи справді ми знаємо

все, чи беремо вас на бога.

— Ви маєте право думати так, як вважаєте за доцільне… Я сказав те, що хотів сказати неодмінно…

Славін вийшов з-за столу, відкрив сейф, вмонтований у стіну, попорпався в папках, витяг одну, синього кольору, поклав її на стіл, погортав сторінки, вийняв два аркуші, скріплені пластмасовою червоненькою скріпкою, і подав Кулькову:

— Це?

Обличчя Кулькова знову потекло, коли він перебіг сторінку; знають усе! Читали всі запити з Ленглі! Оце так жах! Але ж вони не читали моєї відповіді! А тільки це може бути доказом! У цьому мій порятунок!

— Так, — сказав нарешті Кульков. — Це.

— От бачите, — зітхнув Славін і, поклавши руку на папку, мовив: — Тут ціла брошура: «Що ЦРУ хоче знати, — особливо під час женевських переговорів, — про ракетний потенціал Рад».

— Але у вас немає другої такої брошури. З такою ж разючою назвою: «Що ЦРУ дізналось, — під час женевських переговорів по роззброєнню, — про ракетний потенціал Рад».

— Чому ж? — Славін знизав плечима. — Є.

Він знову підвівся, підійшов до сейфа, вийняв звідти невеличкий конверт, повернувся й поклав на стіл:

— Ознайомтесь.

Кульков витяг з конверта запальничку «П'єр Карден»; обличчя потекло ще зриміше; замість щік — капшуки, під очима — западини, як у старого, що вийняв на ніч з рота міст, жодного зуба, шамкотлива порожнеча.

— Та ви сміливіше, Геннадію Олександровичу, сміливіше, — підштовхнув його Славін своєю несподіваною посмішкою, трохи навіть хлоп'ячою. — Ви ж знаєте, як поводитися з цією камерою… Ми проявили всі сімдесят два кадри, ось вам лупа, читайте, ваша робота, ви ж документи клацали, не я…

— У вас немає сигарети?

«Відчувши шок, зразу ж просіть у них сигарету», — згадав він слова Роберта, який інструктував його з операції «Ліберті», коли вони зустрілися в Цюріху, в барі на Бангофштрасе; «це точна ознака того, що ви похитнулися, вони це з'їдять, а вже після цього починайте поетапно цідити інформацію, зберігаючи головний козир на самий кінець».

— Давно курите? — спитав Славін.

— Після того, як зустрів Олега Володимировича.

— Дивно… Я опитував ваших шкільних та інститутських знайомих, вони казали інше.

— Та скільки ж років минуло, могли забути…

— Гуляєва пам'ятаєте?

— Хто це?

— Ігор Гуляєв…

— Я його не знаю.

— А він вас знає. Сидів за партою позаду вас. На вечорі у вашій чоловічій школі він потанцював з Лідою Кирєєвою. Ви до неї залицялися, так? Ви штовхнули Гуляєва із сходів через цей танець… Бідолаха зламав ногу… Він запевняє, що ви в дев'ятому класі вже курили… Сигарети марки «Ароматні», двадцять копійок пачка…