Міжконтинентальний вузол
Шрифт:
— Зараз ви говорили як обчислювач… У вас розум математика… Але ви не математик. І не журналіст. Мабуть, ви з КДБ. Якщо не можете сказати правди — помовчіть, я досить гостро відчуваю брехню…
— Ви маєте рацію, я справді з чека.
— Чому ви одразу не відрекомендувалися? Граєте гру?
— Грав, — виправив його Славін. — Тепер перестав… Вам доведеться виїхати з міста, Георгію Яковичу…
— Не можу. В мене завтра захищається аспірант, тямущий хлопець, тому й багато ворогів, треба прикрити…
— Захист доведеться перенести.
— Що
— Повинні.
— Заарештовуєте, чи що?
— Я забронював вам номер у готелі «Ялта», і це було дуже не просто зробити, — Славін чомусь посміхнувся. — Туди нині буржуй унадився, всі місця продано за місяць наперед… Покатаєтесь на водних лижах..
— Це несерйозно…
— Це серйозно, — відповів Славін. — Ви навіть не уявляєте, як це серйозно.
— З чим пов'язано? — Іванов знову відсунув морозива.
— Я поки що не можу вам відповісти. Я не став оформляти свого прохання про ваш від'їзд офіційно: довелося б запрошувати вас до нас, дзвонити в спецчастину вашого центру… Я вирішив звернутися до вас особисто.
— Стривайте… Ви почали з Кулькова. Потім показали мені анонімку, надруковану на моїй же друкарській машинці. Після цього провели пряму між датою, коли її написали, і часом мого усунення од Криловського. І тут же підкинули ідею про висунення академіка на ключовий пост у ракетній техніці… Як тільки ви посмієте після цього сказати, що Криловський причетний до шпигунства, я вам зразу, не встаючи з місця, дам ляпаса.
— У міліцію заберуть, — відповів Славін. — Протоколами замучать… Не бийте… Тим наче, я сповненим ришнекту до академіка Криловського.
— Слава богу. Тоді лишається один висновок, найбільше пов'язаний з вашим запитанням; чи не давав я ключа Гені від моєї квартири, і висновок однозначний: ви підозрюєте Кулькова?
Славін довго мовчав, а потім, проклинаючи себе за свій. характер, відповів:
— Ми заарештували Кулькова.
— Та я ж сьогодні до нього дзвонив, мені сказали, що він у Берлін вилетів…
— А ви хотіли, щоб вам відповіли, мовляв, сидить Кульков? До нього ж не тільки ви дзвоните… Скажіть, часто бувало, що в п'ятницю, коли ви сідали за пульку, хтось кілька разів підряд дзвонив по телефону й не відповідав?
Іванов нахмурився; мабуть, чомусь зацікавившись запитанням; ну й лобище; Славін пригадав, як Степанов йому похвалявся: «Одного разу в Криму до мене підійшла парочка, простягла листівку, а на листівці вірші — самі склали: «Плечі богатирські, голова Сократа, напиши автограф для нашого брата». А в Дмитра голова малесенька порівняно з головою Іванова, оце справді-таки Сократ…
— Бувало, — відповів Іванов після тривалої паузи. — Але ж ви знаєте наші телефони.
— Знаю. Та коли ви спробуєте пригадати, то, думаю, впевнитесь, що такі дзвінки лунали саме в ті п'ятниці, коли у вас був Кульков, і до телефону підходив він, говорячи
Іванов довго мовчав, а потім ляснув своєю товстою долонею по мармуровому столику так, аж підскочили бокали з морозивом:
— Якщо він написав анонімку, то зробив це саме тоді, коли я закінчив йому дисертацію! Але навіщо?! Поясніть мені, навіщо?!
— Не поясню. Не знаю. Припустити можу: йому потрібно було зайняти ваше місце… Біля Криловського…
— Але ж це ганебно, — якось жалібно сказав Іванов. — Це по-скорпіонячому…
— Нічого подібного, — заперечив Славін. — Скорпіон жалить того, хто його везе через річку, і тоне разом з ним… Кульков же хотів, щоб потонули тільки ви… Георгію Яковичу, я мушу вас попередити: про арешт Кулькова знаєте лише ви!
— А генерал з артистом?
— Генерал знає, артист — ні. Повторюю: попереджати не треба?
— Не треба.
— Ви ні з ким не поділитесь цією новиною? Якщо ви зробите це, то завдасте нашій країні непоправної шкоди…
— Я те раз кажу, я нікому нічого…
Іванов раптом насупився, обірвав себе, завмер, лоб навис над столом, а потім рвучко підвівся:
— Поїхали до мене! Швидше!
В однокімнатній квартирі, яку він наймав, панував артистичний розгардіяш, що таїв у собі якусь аскетичну організованість: письмовий стіл, складений літерою «г», з двох звичайних, розсувних, для їдальні, був ареною роботи; в горі книжок чітко вгадувалася система; купка списаного паперу була закладена різнокольоровими смужками; все, що не потрібне було для стола, тобто для арени його роботи, немовби й не цікавило господаря.
— Зараз, почекайте, де ж це?! — Іванов зупинився посеред кімнати. — Здається, в комірчині, ану допоможіть…
Він відчинив у прихожій двері комірки, задекоровані шпалерами під цегельну кладку, і заходився викидати звідтіля дорогі гірськолижні черевики, спортивний одяг, водні лижі «Росіньйоль», потім витяг два важкі ящики — книжки, що не вміщувалися на полицях, а вже потім дістав три чемодани; останній, плоский, зроблений під крокодилячу шкіру, приніс у кімнату, вивалив з нього на підлогу конспекти, книжки, кілька сорочок, діряві шкарпетки, потерту хутряну шапку і дві пари рукавиць.
— Так от, — немов проти своєї волі, скрипучим голосом сказав Іванов, — цей чемодан мені подарував Гена. Напередодні моєї останньої поїздки на Захід: «Не з фанерним же тобі їхати, сором, думай про престиж»; у поїздку мене споряджав він; ключ від квартири був у нього завжди; подивіться чемодан, — як правило, зустрівши мене в аеропорту, він забирав його в свою машину і ніколи, розумієте, ні-ко-ли, не їхав прямо до мене, неодмінно заїжджав кудись по дорозі: то додому, то на роботу, то до друга… А що, коли він переправляв у цьому чемодані інформацію?! В будь-якому готелі дуже просто ввійти в номер, ми ж зупиняємося в тих, які дешевші, економимо.