Магічний ніж
Шрифт:
Рута Скаді озирнулася та побачила, що до візків наближається другий вершник — це справді була жінка. Діти побігли їй назустріч.
— Але скажіть мені, чого ви шукаєте, — продовжував Джоакім Лоренц. — Я хотів би почути відповідь. Я знаю, просто так ви не прийшли б сюди.
— Ми шукаємо дитину, — сказала Серафіна Пеккала, — дівчинку з нашого світу. Її звати Ліра Белаква, також її називають Лірою Красномовною. Але ми й гадки не маємо, у якому куточку цього світу вона може бути. Ви не бачили самотню дивну дівчинку?
— Ні. Але днями я бачив ангелів, що летіли до полюса.
— Ангелів?
— Повітрям пересувалися цілі їх загони, вони були озброєні та сяяли на сонці. Останні
Джоакім Лоренц прикрив рукою очі та оглянув кинуті в паніці візки й заціпенілих мандрівників. Вершниця вже спішилася та наразі заспокоювала дітей.
Серафіна побачила, куди він дивиться, та спитала:
— Якщо ми залишимося з вами на ніч і пильнуватимемо вас від примар, чи розповісте ви трохи більше про цей світ та про ангелів, котрих ви бачили?
— Звичайно, чом би й ні? Ходімо зі мною.
Відьми допомогли перетягнути візки через міст — подалі від дерев, з-під яких з'явилися примари. Скам'янілих дорослих залишили на своїх місцях — хоча відьмам боляче було дивитися, як діти чіпляються за матерів, котрі вже не відповідають їм, або смикають за рукав батька, що нічого не каже та відсутніми очами дивиться в нікуди. Діти молодшого віку ніяк не могли зрозуміти, чому вони мають розлучитися з батьками; старші, досвідченіші діти, деякі з котрих уже втратили батьків у минулому, просто похмуро мовчали. Серафіна несла хлопчика, що дві години тому впав у воду, а тепер плакав за батьком, над плечима відьми простягаючи ручки до мовчазної постаті, котра й досі нерухомо стояла в річці. На неприкриту одягом шкіру Серафіни капали гарячі дитячі сльози.
Одягнена у грубі полотняні штани вершниця, що сиділа на коні по-чоловічому, не сказала відьмам ані слова. Вона, час від часу кидаючи короткі накази й геть ігноруючи дитячі сльози, з похмурим обличчям перс водила дітей у новий табір. Вечірнє сонце забарвило повітря золотавим кольором, у якому все довкола здавалося красивішим і величнішим, ніж насправді, а обличчя дітей, чоловіка та жінки мали такий вигляд, ніби всі вони були прекрасними, потужними безсмертними істотами.
Пізніше, коли вуглини багаття вже червоніли в колі попелястих каменів, а великі пагорбки спокійно лежали, освітлені місяцем, Джоакім Лоренц розповів Серафіні та Руті Скаді історію цього світу.
За його словами, колись він був повним радості. Міста були великими та пишними, а поля — доглянути ми та родючими. Голубими океанами туди-сюди снува-ли торговельні кораблі, а рибалки витягали з води сіті, повні тріски й тунця, окуня й кефалі. Ліси рясніли дичиною, а діти ніколи не голодували. На вулицях і площах великих міст можна було побачити послів із Бразилії та Беніну, Ірландії та Кореї впереміш із продавцями тютюну, комедіантами з Бергамо та провісниками долі. Вночі під увінчаними трояндами колонадами чи в освітлених ліхтарями садках зустрічалися закохані в масках, а в повітрі висів густий аромат жасмину та дзвеніли струни мандарон.
Відьми із широко розкритими очима слухали казку про світ, такий схожий на їхній і водночас зовсім інший.
— Але потім усе змінилося, — розповідав далі Джоакім Лоренц. — Триста років тому все повернуло на гірше. Дехто вважає, що звинувачувати слід Гільдію Філософів з Торе делі Анжелі — Башти Ангелів, що була розташована в місті, з якого ми сьогодні виїхали. Інші кажуть, що це Божа кара за якийсь великий гріх, хоча згоди щодо того, яким може бути цей гріх, ніхто так і не дійшов. Хай там як, невідомо звідки з'явилися ці примари, і з того часу вони не дають нам ані миті спокою. Ви вже бачили, що вони
— А хто такі ті філософи? — спитала Серафіна. — І де знаходиться та башта, про яку ви згадували?
— У місті, яке ми залишили, — Ситагазі. Місті сорок. Ви знаєте, чому його так називають? Бо сороки цуплять усе підряд, а тепер ми всі чинимо так само. Ми нічого не створюємо і вже декілька століть нічого не будуємо — усе, на що ми здатні, так це красти речі з інших світів. Так, ми знаємо про існування інших світів. Ті алхіміки з Тоределі Анжелі відкрили все, що нам треба було про це знати. Вони винайшли заклинання, котре, так би мовити, дозволяє тобі пройти крізь двері, яких перед тобою немає, й опинитися в іншому світі. Дехто з них стверджує, що це не заклинання, а ключ, здатний відкрити навіть те, на чому немає замка. Хто знає? Хай там як, але ця річ привела до нашого світу примар. Як я розумію, алхіміки й досі нею користуються: вони проникають до інших світів, крадуть там, що знайдуть, і приносять ці речі сюди. Звичайно, вони полюбляють брати золото та коштовні камені, але не нехтують й іншими речами — скажімо, ідеями, мішками кукурудзи та олівцями. Вони, ця Гільдія Злодіїв, являють собою джерело нашого багатства, — гірко додав Джоакім.
— А чому примари не завдають шкоди дітям? — запитала Рута Скаді.
— Це є найбільшою загадкою. У дитячій невинності є якась сила, що відштовхує примар. Але це ще не все. Діти просто їх не бачать, хоча ми й не розуміємо, чому це так, — ніколи не розуміли. Проте, як ви можете здогадатися, дітей, що їх примари зробили сиротами, забравши їхніх батьків, у нас чимало. Вони збираються в юрби та блукають країною: іноді наймаються до дорослих і шукають їжу та інші припаси в місцевостях, де панують примари, іноді ж вони просто нишпорять округою, роблячи, що їм заманеться.
Ось таким є наш світ. Проте нам удавалося жити всупереч цьому прокляттю. Вони справжні паразити: не вбивають свою жертву, хоча й висмоктують із неї більшу частину життя. Але все перебувало у стані приблизної рівноваги — до останнього часу, до великого шторму. О, який це був шторм! Усе виглядало так, ніби весь світ ламається й розпадається на шматки. На пам'яті нашого народу таких штормів ще ніколи не було. А потім з'явився туман, що стояв декілька днів й огорнув, наскільки я знаю, весь світ, і подорожувати стало неможливо. А коли туман розвіявся, міста були повними примар — їх там були тисячі. Отже, ми втекли в гори або вийшли в море, але цього разу це не допомогло. Та ви самі все бачили. Тепер ваша черга. Розкажіть мені про свій світ, а також чому ви залишили його та прийшли до цього.
Серафіна відверто розповіла Джоакіму Лоренцу все, що знала. Було видно, що він — людина честі, і вона не бачила потреби приховувати від нього щось. Він уважно вислухав розповідь, іноді здивовано похитуючи головою, а коли Серафіна закінчила, він сказав:
— Я розповів вам про можливості наших алхіміків, про їх здатність відкривати шлях до інших світів. Так от, дехто вважає, що іноді вони з неуважності залишають двері відчиненими. Мене не здивувало б, якби я почув, що прибульці з інших світів час від часу знаходять ці проходи. Зрештою, ми знаємо, що цими вікнами часто проходять ангели.