Магічний ніж
Шрифт:
Однак Руті Скаді нічого було соромитися, і вона зустріла їхню увагу сміливим поглядом.
— Отже, ви ангели, — промовила вона, — або Сторожі, або ж «бен елім». Дозвольте поцікавитися, куди ви прямуєте?
— Ми летимо на заклик, — була відповідь.
Рута не зрозуміла, хто з них заговорив — це міг бути будь-хто з них чи всі вони разом.
— Чий заклик? — спитала вона.
— Людини.
— Лорда Ізраеля?
— Можливо.
— А чому ви летите туди?
— Бо бажаємо цього, — відповіли їй.
— Тоді супроводьте мене туди, де він знаходиться, — наказала відьма.
Руті Скаді було чотириста шістнадцять років, і в неї була вся
Але вони й не чекали нічого іншого — вона була та кою молоденькою!
Вони відразу вдарили по повітрю крилами й понесли ся вперед, і Рута Скаді кинулася слідом за ними, мов хвиля, осідлавши те зворушення, що його спричинили в небі змахи їхніх крил.
Вони полетіли крізь ніч. Небокрай поступово повертався над ними, і нарешті зірки зблідли та зникли у світлі зорі, що розгоралася над горизонтом. Показався крап сонця, і світ вибухнув блиском. Тепер вони летіли голубим небом, простромлюючи свіже та вологе ясне повітря.
У світлі дня ангелів було видно гірше, хоча вони однаково б здалися будь-кому дуже й дуже незвичайними істотами. Те світло, завдяки котрому Рута Скаді їх бачила, не було світлом сонця, що наразі сходило над горизонтом джерело цього світіння знаходилося десь в іншому місці.
Вони без утоми летіли далі й далі, і відьмі залишалося тільки триматися за ними. Вона відчувала бурхливу радість — авжеж, ці безсмертні сутності виконують її накази! Раділа її плоть і кров, раділа груба кора сосни, притиснута до її шкіри, радість вирувала в її серці та органах чуття, захватом був просякнутий навіть голод, яки її вона відчувала — не кажучи про її солодкоголосого деймона-птаха, землю під нею та кожну земну тварину й рос лину. Вона відчувала радість від того, що її тіло складається з тієї самої матерії, що й тіла усіх дітей землі, і що коли вона помре, її плоть годуватиме інші життя так, як вони годують її. І, звичайно, вона раділа з того, що знову побачить лорда Ізраеля.
Минув день, і настала ніч, а ангели далі летіли вперед. Якоїсь миті якість повітря раптом змінилася — воно не стало ні кращим, ні гіршим, воно просто було іншим, і Рута Скаді зрозуміла, що вони перейшли з одного світу до іншого. Як це могло статися, вона не розуміла.
— Ангели! — вигукнула вона, відчувши зміну. — Як ви залишили світ, у якому я вас зустріла? Де знаходиться межа?
— У повітрі існують невидимі місця, — надійшла відповідь, — котрі являють собою ворота до інших світів. Ми їх бачимо, а ви — ні.
Рута Скаді не бачила невидимі ворота, але в цьому й не було потреби: відьми орієнтуються у просторі краще від птахів. Почувши відповідь ангелів, вона зосередила увагу на трьох зубцюватих скелях під собою та достеменно запам'ятала, які вони на вигляд. Відтепер у разі потреби вона могла відшукати це місце — що б там не казали ангели.
Вони полетіли далі, і через деякий час вона почула ангельський голос:
— Лорд Ізраель нині в цьому світі, він будує тут фортецю…
Наразі вони летіли повільніше, мов орли, кружляючи над землею. Рута Скаді подивилася,
Під цією колосальною фортецею в пітьмі світанку горіли вогнища та диміли печі, і Рута Скаді навіть із відстані в багато миль чула удари молотів і скрегіт великих млинів, котрі щось перемелювали. Вона також бачила, що звідусюди до фортеці наближуються ангели — і не лише ангели, а й якісь машини: летючі кораблі зі сталевими крилами, що линули небом, мов альбатроси, скляні хатинки під мигтючими бабчиними крилами, дирижаблі, що дзижчали, наче джмелі. Й усе це прямувало до фортеці, що її лорд Ізраель будував у горах на самісінькому краю світу.
— А лорд Ізраель тут? — спитала вона.
— Так, він тут, — відповіли ангели.
— Тоді летімо на зустріч із ним. А ви будете моєю почесною вартою.
Ангели слухняно розправили крила й полетіли до забарвленої сонцем у золото фортеці, і услід за ними, охоплена нетерпінням, летіла відьма.
7
«Роллс-Ройс»
Ліра прокинулася досить рано. Ранок був тихим і теплим, і здавалося, наче в місті, крім цього теплого літа, ніколи не було іншої погоди. Дівчинка вислизнула з ліжка, спустилася на перший поверх і, почувши з боку моря дитячі голоси, вийшла подивитися, що там відбувається.
Три хлопці й дівчинка перетинали залиту сонцем гавань на двох катамаранах — очевидно, вони змагалися, хто перший дістанеться до причалу. Побачивши Ліру, вони на мить уповільнили хід, але потім перегони знову захопили їх. Переможці врізалися у кам'яні сходинки і такою силою, що один із них упав у воду. Хлопець спробував залізти на друге судно й також перевернув його, і вони всі разом почали плескатися у воді — так, ніби страх попередньої ночі ніколи не охоплював їх. Ліра вирішила, що вони молодші від більшості тих дітей, котрі стояли біля башти, і приєдналася до них у воді. Пантелеймон у вигляді сріблястої рибки кружляв навколо неї. Їй завжди було легко спілкуватися з іншими дітьми, і невдовзі всі четверо зібралися довкола неї, сидячи в калюжах на теплому камені. На гарячому сонці їхні сорочки висихали буквально на очах. Бідолашний Пантелеймон змушений був набути вигляду жаби та зачаїтися у прохолодній вогкій кишені.
— А що ви збираєтеся робити з тією кішкою?
— А чи насправді вона відводить невдачу?
— Звідки ви?
— А твій друг боїться примар?
— Віл нічого не боїться, — відповіла Ліра. — Утім, я теж. А чому ви боїтесь кішок?
— Ти нічого не знаєш про кішок? — недовірливо промовив найстарший із дітей. — У кішок усередині живе диявол, отак. Слід убивати кожну кішку, котру зустрічаєш, інакше вона вкусить тебе та запустить в тебе диявола. А куди ти поділа того великого плямистого кота?