Магічний ніж
Шрифт:
І Серафіна разом зі своїми товаришками долонями й ногами відбивала ритм та напружувала горлянку, видаючи дике виття, котре, мов пазурі, рвало повітря на шматки. А Віл наче скам'янілий сидів у центрі цього первісного танка, відчуваючи, як по його спині бігають мурашки.
Тоді Серафіна Пеккала повернулася до хлопця, взяла його поранену руку до своїх долонь і знову заспівала, і її високий чистий голос сочився таким напруженням, що вона аж здригалася, а очі палали невгасимим вогнем. Але Ніл опанував себе та сидів не ворушачись. Заклинання тривало.
О крове! Слухайся мене! Поворотись, Стань озером, а не бурхливою рікою, Стикнувшись із повітрям, зупинись, Збудуй-но мур міцний, засмагнувши без гною, Мов гребля, вирости ти на шляху струмка. О крове, твоє небо — черепа склепіння, Розплющене око буде сонечком твоїм, Повітря ж у легенях буде вітром. Замкнули ми твій світ. Залишся тут!Віл майже відчув, як усі атоми його тіла реагують на ці накази, тож йому залишалося тільки приєднатися до них, спонукаючи свою кров прислухатися до цих слів та підкоритися.
Серафіна Пеккала випустила його руку та повернулася до залізного казана, що кипів над вогнем. Від нього ідіймалася гірка пара, а рідина в ньому несамовито булькотіла.
Відьма заспівала:
Дубова кора й шовк павутиння, Мох і водорість морська, Стисніться й переплетіться, Тримайтесь міцно, загойте рану, Замкніть ворота-двері крові, Зміцніть затор і висушіть ріку.З цими словами вона взяла в руку свій власний ніж та розщепила паросток вільхи по всій довжині. Розріз забілів у світлі місяця. Серафіна намазала рідиною з казана розколину та з'єднала половинки деревця, і Віл побачив, що ніяких слідів тріщини на його корі не залишилося.
Тут він почув, як Ліра різко видихнула, повернувся та побачив, що інша відьма напруженими руками утримує зайця, котрий щосили вигинався, намагаючись утекти. Тварина тріпотіла, пручалася, шаленими очима оглядала світ, але руки відьми
Блиснув ніж Серафіни. Віл відчув, як його голова запаморочилася, та побачив, що Ліра стримує надзвичайно збудженого Пантелеймона, котрий зі співчуття сам набув вигляду зайця. Справжній заєць тим часом завмер, його круглі очі почали тьмяніти, груди піднялися й опустилися, а нутрощі заблищали в місячному промінні.
Але Серафіна взяла в руку казан, налила трохи відвару в зяючу рану та закрила її пальцями. Потім вона почала погладжувати шерсть, і невдовзі рани вже не було.
Відьма, що тримала тварину, ослабила хватку та обережно опустила «пацієнта» на землю. Той обтрусився, повернувся, щоб лизнути собі бік, смикнув вухами та скубнув травинку, наче довкола нікого не було. Тут він, здавалося, усвідомив, що стоїть посеред кола людей, стрілою кинувся в темряву, живий і здоровий, як раніше.
Ліра погладила Пантелеймона, глянула на Віла та побачила, що він розуміє сенс цієї вистави: зілля було готове. Він простягнув руку, і Серафіна нанесла паруючу суміш на кровоточиві обрубки пальців. Під час цієї процедури хлопець відвів погляд і декілька разів різко вдихнув, але руку не відсунув.
Щойно рідина цілком покрила відкриту рану, відьма притиснула до руки розварені трави та перев'язала її смуга шовку. Заклинання було накладено.
Усю решту ночі Віл міцно спав. У горах було прохолодно, і відьми прикрили його листям, до того ж його зігрівало тіло Ліри, котра згорнулася поруч із ним. Уранці Серафіна знову обробила рану, і хлопець з виразу її обличчя спробував здогадатися, чи загоюється його рука, але, очевидно, відьми добре вміли володіти собою — її обличчя було спокійним і безпристрасним.
Після сніданку Серафіна повідомила, що вночі відьми порадилися й вирішили, що позаяк вони прибули до цього світу, щоб відшукати Ліру та охороняти її, то вони допоможуть дівчинці в її новому завданні, а саме супроводять Віла до його батька.
Отже, вони вирушили, і більшу частину шляху все було тихо-мирно. Для початку Ліра звернулася до алетіометра і дізналася, що вони мають іти в напрямку далеких гір, ледь видних за великою затокою. Вони ніколи ще не підіймалися так високо в гори над містом, а тому й гадки не мали про обриси берега, а ті гори раніше були сховані за горизонтом. Але коли ліс рідшав або вони проходили поруч з урвищем, їм ставало видно порожнє синє море та високі голубі гори, що десь біля них знаходилася мета їхньої подорожі. Судячи з усього шлях мав бути довгим.
Вони майже не розмовляли. Ліра була зайнята спостереженням за життям лісу — від дятлів і білок до зелених трав'яних змійок, спини яких були прикрашені правильними ромбами, — а Віл витрачав усю свою силу на те, щоб просто рухатися. Ліра з Пантелеймоном постійно про нього говорили.
— Ми могли би по-простому спитати алетіометр, — сказав Пантелеймон. Вони підкрадалися стежкою до оленяти, яке мирно скубло зелень, бо Лірі закортіло дізнатися, як близько можна до нього підійти. — Ми не давали обіцянки ніколи ним не користатися. Крім того, ми могли б дізнатися все, що йому треба знати. Ми зробили б ці для нього, а не для себе.
— Не кажи дурниць, — відповіла Ліра. — Ми вчинили б те саме для себе, адже він не просив нас цього робити. Пантелеймон, ти надто любиш пхати носа у чужі справи!
— Ось як? Зазвичай ніс повсюди сунеш саме ти, а я лише попереджаю тебе, що цього робити не слід. Пам'ятаєш вітальню у Джордані? Я тоді не хотів туди заходити.
— А як ти гадаєш, якби ми цього не зробили, сталися б всі ці події чи ні?
— Звичайно, ні. Адже Ректор отруїв би лорда Ізраеля, і це був би кінець усьому.