Маха гола
Шрифт:
«О, якби вона вмерла!..»
Йому згадалися якісь прочитані книжки, де інші, вигадані люди також бажали чужої смерті, щоб мати змогу вільно задовольняти свої вподобання і пристрасті.
Зненацька він ніби прокинувся від жаского сну, вирвався з обіймів кошмару і відчув глибоке хвилювання. Сердешна Хосефіна!.. Він жахнувся своїх думок; його охопило похмуре бажання розпекти своє сумління, щоб воно розжарилося, мов залізо в горні, яке шкварчить і сипле іскрами від найлегшого доторку. Не ніжність спонукала його знов пожаліти дружину, зовсім ні, він і тепер злився на неї. Але раптом подумав про роки злигоднів, що їх вони пережили разом; про те, як вона без жодної скарги, без жодного слова протесту пішла на великі жертви,
Але марно силкувався Реновалес знищити в собі ту думку. Жорстоке і страхітливе бажання, що прокинулося на дні свідомості, тепер опиралося, не хотіло відступати, сховатися й розчинитися в покручених борозенках мозку, звідки виповзло. Марно картав художник себе за ницість, ганьбив за жорстоку думку, прагнув розчавити її, стерти навіки. Здавалося, в ньому зродилась інша людина, позбавлена всякої совісті, нечутлива й черства до жалості та каяття, і це його друге «я» не хотіло нічого слухати; владне і незалежне, воно наспівувало й наспівувало йому у вуха так весело, ніби обіцяло невимовну втіху.
«Якби вона вмерла… Чуєш, маестро?.. От якби вона вмерла!»
ЧАСТИНА ДРУГА
І
Коли настала весна, Лопес де Coca — «безстрашний спортсмен», як називав його Котонер, — став щодня приходити пополудні в дім Реновалеса.
На вулиці, за штахетною огорожею, залишався стояти його автомобіль з мотором на сорок кінських сил. Цей величезний лімузин, покритий зеленим лаком, Лопес де Coca придбав нещодавно і надзвичайно пишався ним. Поки він ішов садом до будинку художника, шофер ще довго вибирав місце, де б поставити машину: то проїжджав трохи вперед, то давав задній хід.
В синьому дорожньому костюмі, у кашкеті з блискучим дашком, Лопес де Coca заходив у студію, де працював Реновалес; дивлячись рішучим поглядом капітана, що вирушає у кругосвітню подорож, він казав:
— Добривечір, доне Маріано… Я прийшов по дам.
І спускалася сходами Міліта в білому капелюшку з довгою синьою вуаллю, у довгому, аж до п’ят, сірому пальті. За нею з’являлася мати в такому самому вбранні, маленька й непомітна поруч із цією стрункою високою дівчиною, що пашіла квітучим здоров’ям.
Реновалес ставився до цих прогулянок дуже схвально. Віднедавна Хосефіна скаржилась на біль у ногах; подеколи почувала себе такою кволою, що днями не підводилася з крісла. Оскільки всякий інший рух завдавав їй болю, вона радо каталася в автомобілі, в якому можна було сидіти й не ворушитись і водночас долати великі відстані; заїжджати далеко від Мадрида і при цьому не докладати ніяких зусиль, ніби й не виходячи з дому.
— Веселої вам прогулянки, — казав художник, у душі радий, що залишається сам-один і якийсь час не відчуватиме на собі ворожих поглядів дружини. — Доручаю їх вам, Рафаеліто. Щоб ніяких безумств, гаразд?
На обличчі Рафаеліто з’являвся вираз обурення — навіщо йому це казати? На нього можна цілком звіритися.
— А ви з нами не поїдете, доне Маріано? Облиште свої пензлі хоч на часинку. Ми прокатаємось тільки до Пардо.
Художник просив вибачення: в нього багато роботи. Та й він чудово знає, що таке їзда в автомобілі, ганяти так швидко йому зовсім не до вподоби. Він не любить поглинати простір з майже заплющеними очима, нічого навколо не бачачи, бо все розпливається від стрімкого руху, ховається за хмарами куряви та піску. Йому куди приємніше дивитись на краєвид спокійно, без поквапу, мовчки
— До побачення, тату.
Міліта піднімала вуаль і цмокала батька своїми чуттєвими устами, показуючи в усмішці рівні гарненькі зуби. Після цього поцілунку був другий — церемонний, холодний; вони обмінювалися ним цілком байдуже, за давньою звичкою, тільки тепер Хосефіна кривила рот і намагалась уникнути найлегшого доторку до чоловікових губів.
Усі троє виходили. Мати спиралася на руку Рафаеліто і мляво пересувала ноги, ніби їй було дуже важко волочити своє хирляве тіло. На її блідому як смерть обличчі не було помітно й сліду хоча б слабенького рум’янцю.
Залишаючись сам у студії, Реновалес радів, як хлопчисько, що вирвався на волю. Працював весело й легко, голосно співав, з приємністю слухаючи, як відлунює його голос у нефах студій. Коли в такий час приходив Котонер, Маріано часто дивував його, з безсоромною легковажністю заводячи якусь непристойну пісеньку, з тих, що навчився у Римі, і портретист, найсвятіших пап весело підтягував другові, посміхаючись, мов старий фавн *, а в кінці вітав ці сороміцькі пустощі оплесками.
Угорець Теклі, що не раз складав їм компанію, повернувся на батьківщину з копією «Фрейлін». Прощаючись, він кілька разів розчулено притуляв до свого серця руку Реновалеса, захоплено називав його maestrone [21] . Портрета графині де Альберка в студії вже не було. Оправлений у розкішну раму, він висів тепер у салопі чарівної дами, милуючи зір її численних поклонників.
Не раз пополудні, коли дами виходили зі студії і глухе шарудіння автомобільних коліс та пронизливі гудки віддалялися, маестро та його старий друг розмовляли про Лопеса де Сосу. Непоганий хлопець; правда, трохи навіжений, але порядний і щирий — ось якої думки були Реновалес та його друг. Юнак пишався своїми вусами, що робили його трохи схожим на німецького кайзера, а сідаючи, завжди стежив, щоб його руки були на виду. Клав їх собі на коліна — нехай усі бачать, які вони в нього великі й сильні. З простодушною гордістю землекопа хлопець виставляв на загальний огляд свої набряклі вени та міцні пальці. Він тільки й розмовляв що про атлетичні розваги, і гак хизувався перед двома художниками, немов належав до зовсім іншої породи людей: хвалився своїми подвигами у фехтуванні, перемогами на дуелях, розповідав, що легко піднімає важезні гирі і може скочити на коня, навіть не черкнувши об сідло. Не раз, коли двоє художників захоплено говорили про якогось великого митця, Лопес де Coca несподівано втручався до розмови і повідомляв, що такий-то автомобіліст переміг у перегонах і виграв якийсь кубок. Він знав напам’ять імена всіх європейських чемпіонів, що вкрили себе лаврами безсмертя, бігаючи, стрибаючи, полюючи на голубів, гамселячи один одного кулаками або підкидаючи пудові гирі.
21
Великий майстер (італ.).
Якось пополудні юнак зайшов у студію до Реновалеса дуже схвильований. Сяючи, він показав художникові телеграму.
— Доне Маріано, тепер у мене буде «мерседес». Ось повідомлення, що мені його надіслали.
Художник подивився на хлопця, нічого не розуміючи. Про кого це він говорить, і чому в того чоловіка жіноче ім’я? Елегантний Рафаеліто поблажливо усміхнувся.
— «Мерседес» — найкраща марка автомобіля. Краща навіть за «папьярд», це ж усьому світу відомо! Машина німецького виробництва, коштує шістдесят тисяч франків. Іншої такої ні у кого в Мадриді не буде.