Маха гола

Ібаньєс Бласко

Але Реновалесову сповідь урвав сміх — іронічний, жорстокий. Графиня рвучко відкинулася назад у кріслі, наче відсовуючись від художника, що нахилявся ближче й ближче до неї.

— Ой, Маріано, таж ви ступаєте на слизьку стежку! Що я бачу, що чую! Ще трохи — і ви освідчитеся мені в коханні… Господи, ну й клопіт з тими чоловіками! Просто неможливо розмовляти з ними по-дружньому, довіритись їм у чомусь — відразу ж переведуть усе на любощі. Якщо вас не спинити, то за хвилину ви скажете, що я ваш ідеал… що ви обожнюєте мене.

Реновалес

відхилився від неї і знову замкнувся в собі. Його прикро вразив цей глузливий сміх, і він тихо сказав:

— А якби й так?.. Якби справді я покохав вас?..

Графиня знову зайшлася сміхом, але якимось силуваним, фальшивим, з різким призвуком, що аж дряпав художникові груди.

— Так я і знала! Довгоочікуване освідчення! За сьогоднішній день це вже третє. Невже з чоловіком не можна розмовляти ні про що інше?..

Вона підхопилась на ноги й шукала очима свій капелюшок, бо забула, куди поклала його.

— Я вже йду, cher ma'ilre. Залишатися тут небезпечно. Намагатимусь приходити раніше й раніше йти, щоб нас із вами не захоплювали сутінки. Це година непевна: людина в цей час здатна на великі дурниці.

Художник став просити Кончу побути ще. Нехай зачекає хоч кілька хвилин, поки прибуде її карета. Він обіцяв поводитися спокійно; не розмовлятиме, якщо їй це неприємно.

Графиня залишилась, але сідати в крісло не схотіла. Пройшлася по студії і зрештою відкрила кришку фісгармонії, яка стояла біля вікна.

— Потішмо себе музикою — це заспокоює… Ви, Маріано, сидіть смирненько в кріслі і не підходьте. Ну ж бо, будьте хорошим хлопцем!

Її пальці лягли на клавіші, ноги натиснули на педалі, і студію затопила чарівна мелодія, — Largo religioso Генделя * — сумна, містична, мрійлива. Музика розтеклася по всьому нефу, що вже поринув у сутінки. Просочувалася крізь килими, шаруділа невидимими крильми в інших двох студіях; здавалося, це гуде в безлюдному соборі орган, торканий невидимими пальцями у таємничу годину смеркання.

Конча розхвилювалася, охоплена поривом чисто жіночої сентиментальності, тієї неглибокої і примхливої чуттєвості, через яку друзі вважали її великою артисткою. Музика зворушувала графиню де Альберка, і вона докладала неабияких зусиль, щоб не заплакати; очі її набігли слізьми, вона сама не знала чому.

Нараз графиня перестала грати і стривожено обернулася. Художник стояв у неї за спиною; вона відчула, як його дихання лоскоче їй шию. Конча хотіла розгніватись, безжально засміятися, як вона вміла, і цим змусити його повернутися на своє місце, але не змогла.

— Маріано, — прошепотіла вона, — ідіть сядьте. Ну, будьте ж добрим і слухняним хлопцем. А то я справді розсерджуся!

Але своєї пози не змінила: сиділа на стільчику, напівобернувшись і спершись ліктем на клавіатуру, й дивилася на темне вікно.

Запала

довга мовчанка. Конча не ворушилася, а Реновалес стояв і дивився на її обличчя, яке в щодалі густіших сутінках здавалося розмитою білою плямою.

На чорному тлі тьмяно світилося матово-синє вікно. Гілля дерев у саду мережало шибки покрученими рухливими лініями, ніби наведеними чорнилом. Було чутно, як поскрипують меблі: у темряві й тиші дерево, порох та всякі речі, як відомо, оживають і дихають.

Художник і графиня були зачаровані таємничістю вечора; здавалося, зі смертю дня згасають і їхні думки. Обоє відчували, що поринають у якийсь невимовно солодкий сон.

По тілу графині пробіг любострасний дрож.

— Маріано, відійдіть від мене, — сказала вона млявим голосом, немовби їй коштувало великих зусиль говорити. — Мені якось дуже приємно… Таке враження, ніби я купаюся… купаюся не тільки тілом, а й душею. Але це негарно, маестро. Світло, увімкніть світло! Негоже так…

Маріано не слухав. Він нахилився і взяв Кончу за руку, холодну й безживну, що ніби зовсім не відчула доторку його пальців. Під напливом раптового почуття художник поцілував ту руку і ледь стримався, щоб не вгородити у неї зуби.

Графиня наче прокинулась і підхопилась на ноги, гордовита, ображена.

— Це хлоп’яцтво, Маріано. Ви зловживаєте моєю довірою.

Але, побачивши, як збентежився Реновалес, знову засміялась своїм безжальним сміхом, у якому, проте, бриніло щось схоже на співчуття.

— Вважайте, маестро, що ваш гріх відпущено. Поцілунок у руку нічого не означає. Це звичайний вияв люб’язності… Я дозволяю таке багатьом.

Байдужість графині прикро вразила маестро, бо він вважав свій поцілунок запорукою того, що ця жінка йому належатиме.

А вона все мацала рукою в темряві й повторювала роздратованим голоском:

— Світло, увімкніть же світлої Де тут вимикач?

Світло спалахнуло, хоча ні Маріано не ворухнувся, ні Конча не знайшла жаданої кнопки. Під стелею студії загорілися три електричні лампи, і сліпучі вінчики білих дротинок вихопили з пітьми позолочені рами, барвисті килими, мерехтливу зброю, розкішні меблі, яскраві фарби на картинах.

Обоє примружилися, засліплені цим раптовим спалахом.

— Добривечір, — почувся від дверей медоточивий голос.

— Хосефіна!..

Графиня кинулася до подруги і палко її обняла, цмокнувши в обидві запалі червонясті щоки.

— Вам, мабуть, було темно? — провадила Хосефіна з посмішкою, яку Реновалес так добре знав.

Конча оглушила її зливою слів. Славетний маестро не захотів увімкнути світло. Йому подобаються сутінки — химери митця! Її карети досі немає, і вони оце якраз говорили про любу Хосефіну. Не вмовкаючи ні на мить, Конча раз у раз цілувала кволу жіночку, трохи відхилялася, щоб краще її роздивитися, і захоплено повторювала: