Маха гола
Шрифт:
Коли він ображено замовкав, графиня сама заводила розмову про кохання, про вічну пристрасть, яка поєднує високоінтелектуальні натури, пристрасть, що ґрунтується на гармонії думок; і правила ці небезпечні теревені, аж поки маестро підбадьорювався і знов переходив у наступ, пропонуючи своє кохання і дістаючи у відповідь ту саму доброзичливу й водночас іронічну посмішку — немов графиня дивилась на нього як на велику нерозумну дитину.
Отак і жив маестро між надією і розпачем, то підбадьорюючись, то занепадаючи духом, але ніяк не міг визволитись від цієї жінки, що наче заворожила його. З винахідливістю закоханого школяра він шукав зустрічей віч-на-віч, вигадував приводи, щоб з’явитися до графині в незвичний час, коли
Непевна надія зустрітися з графинею в Монклоа, провести з нею цілих півдня, не маючи перед очима отого гурту нестерпних сеньйорів, що крутились навколо неї зі своєю слинявою закоханістю, не давала йому заснути всю ніч і весь наступний ранок, наче й справді його чекало любовне побачення. Чи ж вона прийде? Чи не була її обіцянка миттєвою примхою, яку вона відразу й забула?.. Він послав записку колишньому міністрові, з якого писав портрет, щоб той не приходив сьогодні до студії, і відразу після другого сніданку взяв візника, звелівши, щоб той поганяв щодуху, щоб летів, а не їхав…
Він наче боявся спізнитись, хоча добре знав, що її доведеться чекати ще не одну годину, якщо взагалі вона з’явиться; але художника охопила шалена і безглузда нетерплячка. Невідь-чому він раптом повірив, що чим раніше він буде в призначеному місці, тим скоріше приїде туди графиня.
Митець зійшов на майдані в Монклоа, перед невеликим палацом. Візник поїхав назад до Мадрида широкою алеєю, яка збігала на пагорб і губилася за аркою безлистого гілля.
Реновалес став прогулюватися сам-один по майдану. На синьому клаптику неба, на який накочувалися хвилі хмар, яскраво сяяло сонце. Там, куди не досягали його промені, було холодно. З гілля скапували краплі, по стовбурах стікали темні прозорі цівки, а внизу, під деревами, дзюркотіли струмочки — стояла відлига і все навкруг сочилося водою. Здавалося, ліс плаче від приємного лоскоту під пестливими променями сонця, яке зривало з дерев останні клапті білого покривала.
У величній тиші, посеред якої опинився Реновалес, мовчки нуртували могутні сили полишеної на саму себе Природи. Під поривами вітру сосни, здавалося, бриніли, мов струни велетенської арфи. Майдан був затоплений крижаною тінню дерев. Угорі, над фронтоном маленького палацу, літало кілька голубів — вони кружляли спіраллю навколо старої щогли для прапора та почорнілих від негоди класичних бюстів, прагнучи піднятися над верхівками сосон і погрітися в сонячному промінні. Стомившись літати, птахи лопотіли крильми й сідали на іржаві поручні залізних балконів, прикрашаючи стару будівлю тремтливим білим візерунком, гірляндою з шурхотливого пір’я. Посеред майдану пускав угору струмінь води мармуровий лебідь з круто вигнутою до неба шиєю — від дзюркотливого фонтану, здавалося, віє по затінених місцях крижаним холодом.
Реновалес прогулювався туди-сюди. Там, куди не проникали сонячні промені, під його ногами хрускотіла льодова кірка. Він сперся на чавунну балюстраду, що півколом охоплювала майдан. Поміж переплетеним чорним гіллям, на якому вже повитикалися перші бруньки, митець побачив гірське пасмо, що замикало обрій? то були Гвадаррамські гори, снігові примари, які зливалися з кучугурами хмар. Трохи ближче чітко вирізнялися гори Пардо з темними, покритими сосновим бором вершинами, а ліворуч простягалися гребені Каса де Кампо, на схилах яких уже зеленіла, відливаючи жовтавим полиском, перша весняна травичка.
Під ногами в художника розстелялися поля Монклоа, садочки, розбиті на старовинний лад, деревця розсадника, який тягся понад берегом річки. По дорогах, що зміїлися внизу, котили розкішні карети — віддзеркалене на їхніх лакованих стінках сонце здавалося вогненним клубком. Луки, листя дерев — усе
Реновалес ледь чи й дивився на краєвид; сьогодні він нічого навколо себе не помічав. Голова його була заклопотана зовсім іншим. Побачив, як алеєю наближається елегантний берлин, і відступив від балюстради, щоб вийти назустріч. Це вона! Але берлин проминув його, не спиняючись, і велично й неквапно покотив далі, а за віконцем екіпажа він побачив закутану в хутра стару сеньйору із запалими очима й проваленим ротом — голова її аж тряслася від старості влад із погойдуванням карети. Берлин проїхав до невеличкої церкви, що стояла біля палацу, і художник знову лишився сам.
Ох, мабуть, вона не приїде! Серце почало підказувати, що він чекає даремно.
По майдану забігали якісь дівчатка в розлізлих черевичках; гладеньке волоссячко спадало їм на шиї й блищало масляним полиском. Реновалес не помітив, звідки вони взялися. Мабуть, то були діти сторожа палацу.
Алеєю ішов доглядач парку з рушницею за плечима і мисливським рогом на поясі. Ще далі з’явився чоловік, весь у чорному, схожий на лакея; обабіч нього йшли два величезні пси, два датські доги, сірі із синім полиском; вони ступали з гідністю, стримані й поважні, але горді, що мають такий грізний вигляд. Карети ніде не було видно. О господи!..
Маестро сів на кам’яну лавочку і зрештою витяг невеличкий альбом, який завжди носив із собою. Він став малювати дівчаток, що гасали довкола фонтана. Це був спосіб згаяти час, щоб чекання не здавалося таким довгим. Одну за одною намалював він усіх дівчаток; потім став спостерігати, як вони збираються групками, але незабаром діти зникли за палацом і побігли вниз до Глибокого Каналу. Реновалес, не маючи чим розважитись, підвівся з лави і кілька разів пройшовся туди-сюди, притупуючи ногами. Вони в нього дуже змерзли; холод і даремне чекання геть зіпсували йому настрій. Походивши, він сів на іншу лаву, неподалік від лакея в чорному. Собаки нерухомо сиділи на задніх лапах біля його ніг. Велично спочивали, мов якісь поважні особи; їхні сірі очі світились розумним блиском, мружачись і поглядаючи на сеньйора, що пильно на них дивився і водив олівцем у розгорнутому зошиті, покладеному на коліно. Художник намалював собак у кількох різних позах і так захопився цією роботою, що зрештою забув навіть, чого, власне, сюди прийшов. Ох і гарні ж звірюги! Реновалес любив тварин, в яких краса поєднувалась із силою. Якби жив сам і міг робити все, що заманеться, то перетворив би свій дім на звіринець.
Лакей з собаками нарешті пішов геть, і художник знов залишився сам. Неквапною ходою пройшли кілька парочок — вони звертали за палац і зникали в садочках на схилі гори. Потім — гурт семінаристів у розмаяних рясах, що лишали за собою той специфічний запах здорової, цнотливої і брудної плоті, який чути по казармах та монастирях… А графині нема й нема!..
Художник знову сперся ліктями на балюстраду. Почекає ще з півгодини, не більше. День хилився до вечора; сонце ще було височенько, але краєвид раз у раз ніби огортався тінню. Хмари, що скупчилися в оборах на видноколі, зрештою вирвалися на волю і тепер мчали небесними луками, схожі на якихось казкових звірів, штовхаючись і випереджаючи одна одну в шаленій гонитві, немовби хотіли проглинути вогняну кулю, що повільно ковзала вниз по чистому клаптику синього склепіння.