Маха гола
Шрифт:
Для нього починалося нове життя.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
І
Лише на початку наступної зими повернувся Реновалес до Мадрида. Смерть дружини приголомшила його, і здавалося, він ніяк не міг повірити, що це сталося, що тепер він сам собі господар. Всяке бажання працювати в нього пропало, і він цілими днями бездумно лежав у студії на дивані, ніби снив наяву. Котонер пояснив собі цей стан друга, як мовчазне, глибоко затаєне горе. Але старого художника сердило, що тільки-но померла Хосефіна, як графиня стала вчащати до Реновалеса — провідувати славетного маестро та «свою любу» Міліту.
— Поїдь куди-небудь, — порадив другові старий богемник. — Ти тепер вільний, і тобі однаково, де жити: тут чи десь-інде. Тривала мандрівка
І Реновалес подався в мандри, радіючи, немов студент, який уперше вирвався з-під батьківської опіки. Самотній, багатий, ні від кого не залежний, він вважав себе найщасливішою людиною в світі. Його дочка була заміжня, мала тепер свою окрему сім’ю. Він тішився приємною незалежністю, його ніщо не турбувало, в нього не було ніяких обов’язків, крім солодкого обов’язку прочитувати безліч невимовно ніжних листів Кончі, що летіли йому назустріч у його мандрах. Яке це щастя — свобода!..
Він трохи пожив у Голландії, уперше побував у музеях цієї країни. Потім, почуваючи себе вільним, як птах, скорився раптовій забаганці і вирушив до Італії, де кілька місяців тішився безтурботним життям: нічого не робив, гостював по студіях різних художників і отримував почесті, належні знаменитому маестро, там, де колись долав життєві злигодні, убогий і нікому не відомий. Після Італії поїхав до Парижа, а потім здався на умовляння графині, що кликала його в Біарріц, де проводила з чоловіком літо.
Кончині листи ставали чимраз наполегливішими: їхня розлука надто затяглася, і вона не дочекається, коли вони знов будуть разом. Час йому повертатися — досить уже мандрувати світом. Вона страшенно нудьгує, бо кохає його й не може без нього жити. А для більшої переконливості ще й посилалася на свого чоловіка; сліпий, як завжди, граф де Альберка сам наполягав, щоб дружина запросила митця пожити якийсь час у їхньому домі, в Біарріці. Бідолашний маестро, ставши вдівцем, мабуть, дуже сумує, і добрий вельможа щиро прагнув утішити художника в його самотності. Тут він розважиться; вони стануть для нього новою родиною.
Отож більшу половину літа й усю осінь Маріано прожив у цьому затишному будинку, де почував себе, як дома. Вгадуючи в Реновалесові справжнього господаря, слуги ставилися до нього з пошаною. Знудьгувавшися за коханцем, графиня віддавалася любощам з таким шалом, що художник змушений був стримувати її, умовляв не забувати про обережність. Благородний граф де Альберка оточив гостя приязню й співчуттям. Сердешний славетний друг! Яке це горе — втратити кохану дружину! І в палкого любителя орденів з’являвся на обличчі вираз щирого жаху, коли він пробував уявити й себе вдівцем, без своєї любої дружини, яка так його ощасливила.
На початку зими Реновалес повернувся в Мадрид. Знов опинившись у своєму домі, він не відчув ані найменшого хвилювання. Тепер, коли в тиші лунали лиш його кроки, то студії, зали й кімнати здавалися йому якимись надто просторими, холодними і лункими. Нічого не змінилося, ніби він не був тут лиш кілька днів, а не цілий рік. Друг Котонер приходив у дім і наглядав за роботою воротаря, воротаревої жінки та старого служника, який прибирав у студіях — єдиних слуг, що зосталися в Реновалеса. Не видно було пороху на речах і. не відчувалося затхлості, якою завжди просякнуте повітря в помешканнях, що тривалий час стоять замкнені. Все було чисте, блискуче, немовби життя не уривалося в цьому домі й на мить. Вливаючись потоками у вікна, сонце й повітря розвіяли атмосферу хвороби, що панувала в домі, коли Реновалес вирушив у свою подорож, атмосферу, в якій йому вчувалося шарудіння невидимого плаща смерті.
Це був наче новий будинок, зовні подібний до колишнього, але весь просякнутий свіжістю і лункий, ніби зовсім порожній. Ніщо не нагадало Реновалесові про небіжчицю — ні в його студії, ні в інших кімнатах. А в спальню він просто не схотів заходити — не спитав навіть, у кого від неї ключ. Спати ліг у колишній доччиній кімнаті, на її дівочому ліжку, з приємністю думаючи, що відтепер житиме у цьому схожому на розкішний палац будинку життям тверезим і скромним. Поснідав у їдальні, сидячи скраєчку столу, пригнічений пишнотою цієї зали, що здавалася йому тепер величезною й непотрібною. Неуважно подивився на крісло біля каміна, в якому часто сиділа небіжчиця. Крісло ніби чекало, щоб прийняти в свої обійми те малесеньке, як у пташеняти, тільце. Але художник не відчув ніякого хвилювання. Не міг навіть чітко уявити Хосефіниного обличчя. Воно в неї так часто змінювалося!.. Найвиразніше згадувалося йому останнє — ота
Ніщо в домі не нагадувало йому про неї. Вона пішла звідси навіки і не лишила по собі жодного сліду — ні на стінах, об які вона так часто спиралася, знесилена, ні на підлозі, до якої ледь торкалася своїми маленькими ніжками. Усе зникло, розвіялось. У Реновалесовій душі лишилося від довгих років їхнього шлюбу тільки прикре й болісне почуття, неприємний спогад, який спонукав його ще нестямніше віддаватися радощам свого нового життя.
Його перші дні, прожиті в порожньому домі, були днями гострих і досі не звіданих насолод. Після другого сніданку він лягав на дивані в студії і спостерігав за блакитними колечками диму, що піднімалися від його сигари. Повна воля! Сам-один на світі! Усе його життя належить тільки йому — життя без турбот, без страху. Він може робити що йому заманеться, іти куди завгодно, і ніякі очі не стежитимуть за ним, нічий гірко скривлений рот не тривожитиме своїми докорами його блаженного спокою. І ці двері студії, на які він завжди поглядав зі страхом, уже ніколи не впустять ворога. Він може зачинити їх і відгородитися від світу; може відчинити і впустити до студії галасливу і строкату юрму, усіх, кого забажає: безліч голих красунь, що позуватимуть йому для грандіозної вакханалії; чорнооких загадкових баядерок з оголеними животами, які танцюватимуть на килимах студії у млосному забутті; він утілить тепер у життя всі свої розвихрені фантазії і бажання, усе те, чим досі тішився тільки в уяві, про що палко мріяв, коли страждав у рабстві… І ніхто, ніхто не стане йому на заваді!
Проте щасливе відчуття свободи чомусь не надихало Реновалеса на працю, а, навпаки, тримало його в стані солодкої бездіяльності; він тішився, що може робити тепер усе, що захоче, але, хоч як дивно, нічого робити йому не хотілося. Колись він шаленів від люті, нарікаючи на свої кайдани. Думав, які створив би шедеври, коли б йому воля! Яку скандальну славу здобув би своїми сміливими пошуками! Аби тільки порвати ланцюг, що приковує його до жалюгідної міщаночки, яка хоче пристосувати мистецтво до своїх нікчемних запитів, переробити його на свій смак, — щоб воно стало «бездоганним» і сповненим пустої пихи, як її світські візити, — впорядкувати його, як упорядковують домашні витрати!..
Та ось міщаночки не стало на світі, а митець поринув у якусь приємну дрімоту; він дивився на незакінчені картини, початі ще рік тому, на покинуту палітру, як дивиться боязкий закоханий на предмет своїх мрій, і говорив собі з награною самовпевненістю: «Нікуди воно від мене не дінеться. Почну завтра».
Наставало завтра, минало півдня, Реновалес з’їдав другий сніданок, а все ніяк не міг узятися за пензель. Читав іноземні газети та журнали з мистецтва, з професійним інтересом стежив, що виставляють і над чим працюють відомі європейські живописці. Іноді його навідував хтось із колег, художників-невдах, і тоді він розводився про зухвалість творчої молоді, про її непоштивий наступ на авторитети; в його словах відчувався черствий егоїзм уславленого митця, який починає старіти і гадає, що з ним закінчується епоха геніїв, що ніхто не прийде йому на зміну. Потім його розбирала сита дрімота, як це завжди траплялося з Котонером, і він відчував приємну млявість у тілі, ліниву втіху від солодкого неробства. У нього досить багатства, щоб жити, не знаючи горя. Дочка, єдина спадкоємиця, отримає по його смерті навіть більше, ніж сподівається. Він добре попрацював і має повне право відпочити. Живопис, як і всі інші мистецтва, — це тільки красива брехня, а наївні люди, щоб досягти на цій ниві успіху, хвилюються й метушаться, мов очманілі, і навіть починають люто ненавидіти один одного. Яка дурість! Чи ж не краще завжди зберігати безтурботність і спокій, втішатися невибагливими людськими радощами, відчувати, що ти живеш? Чого він досягне, написавши ще кілька картин, які потім виставить у одному з величезних палаців, заповнених понівеченими за довгі століття полотнами, на яких, можливо, не збереглося жодного мазка, покладеного їхніми авторами? Чи ж не однаковісінько для людства, яке кожен десяток століть спостерігає великі переселення народів і не раз бачило, як розсипаються на порох величні монументи, витесані з мармуру або граніту, що такий собі Реновалес створить кілька гарних іграшок із полотна та фарб, які може спалити один недокурок сигарети або знищити сильний протяг за кілька років чи вода, що крапля за краплею просочуватиметься крізь стіну?..