Маха гола
Шрифт:
Реновалес мотався, наче служник, розносив тарілки та келихи знайомим дамам, що сиділи далеко від столів. Сеньйора де Альберка поводилась, як господиня дому, і ганяла художника в усі кінці з безперервними дорученнями.
Під час одного такого рейду художник здибався з Сольдевільєю, своїм улюбленим учнем, якого давно не бачив. Хлопець здавався сумним, хоча знаходив якусь розраду в тому, що його жилет — з гаптованого квітами чорного оксамиту і з золотими ґудзиками — викликав справжній «фурор» серед молоді.
Реновалесові захотілося втішити свого улюбленця. Бідолашний хлопчина! Уперше маестро дав зрозуміти, що знає його
— Я хотів би для своєї дочки іншої пари, та, на жаль, не судилося. Працювати, Сольдевілья! Вище голову! Ми повинні віддавати всю свою любов самому тільки мистецтву!
І повернувся до графині, задоволений, що так великодушно втішив сердешного хлопця.
Опівдні свято закінчилося. Молодята з’явилися знову, вже в дорожніх костюмах: він — у лисячій шубі (незважаючи на спеку), у шкіряному шоломі й високих гетрах; вона — в довгому плащі і в тюрбані з густих вуалей — ніби одаліска, яка втекла з гарему.
Біля дверей на них чекав новісінький автомобіль з потужним мотором, що його жених придбав саме для весільної подорожі. Заночують воші за кілька сотень кілометрів звідси, в центрі Старої Кастілії, в маєтку, який дістався Лопесові де Coca в спадок від батьків і в якому він ще не був жодного разу.
«Модерний шлюб» — як висловився Котонер; подружня інтимність прямо в дорозі, за тактовною спиною шофера. Завтра вони вирушать у мандри по Європі. Заїдуть аж до Берліна, а може, й далі.
Лопес де Coca міцно потиснув усім руки з виразом капітана, що вирушає в кругосвітню подорож, і пішов оглянути перед дорогою автомобіль. Міліта дала себе обняти, і на її вуалях залишилися краплини материних сліз.
— До побачення! Нехай щастить тобі, доню!..
Так закінчилося весілля.
І Реновалес та його дружина залишилися самі. Без дочки вони відчули себе ще самотнішими, а прірва між ними стала ще глибшою. Ходили сумні, похмурі й дивились одне на одного як чужі. Раніше, коли в домі дзвенів Мілітин голос, вони, розмовляючи з дочкою, іноді перекидалися словом і між собою. А тепер їхнє життя стало схоже на життя скутих одним ланцюгом каторжників, що ненавидять одне одного, але змушені день і ніч бути разом.
В пошуках порятунку від цієї самотності, яка сповнювала їх страхом, вони просили молодих оселитися з ними. Будинок великий, місця вистачило б на всіх. Але Міліта висловилася проти, лагідно, однак рішуче, і чоловік підтримав її. Вони повинні жити біля його каретника й гаража. Та й чи дозволив би йому тесть розмістити в цьому домі зібрану ним велику колекцію бичачих голів і закривавлених костюмів славетних тореадорів, дорогоцінні експонати, які викликають цікавість і захват не тільки у його друзів, а й у багатьох чужоземців?..
Коли художник і Хосефіна залишилися самі, їм здалося, що за один місяць вони постаріли на багато років; їхній будинок раптом став схожий на занедбаний стародавній храм — зовсім порожній, наповнений лункою тишею. Реновалес хотів, щоб Котонер перебрався до них, але богемник рішуче відмовився. Він приходитиме в їхній дім їсти, проводитиме з ними більшу частину дня. Реновалеси — його єдина родина, але він хоче зберегти свободу; в нього багато друзів, йому щодня доводиться в когось бувати — а жити якось інакше він просто не може.
Як настали по-справжньому теплі дні, маестро умовив дружину поїхати в те місце, куди вони вибирались щоліта: то був безлюдний і мало кому відомий куточок андалузького
Отож художник з дружиною вибралися до моря, але прожили там не більше місяця. Маестро встиг намалювати лише дві картини. Хосефіна почувала себе погано. Біля моря їй спершу навіть покращало. Вона пожвавішала і цілими годинами сиділа на піску, засмагаючи на сонці і дивлячись на море безвиразними очима хворої, що знудьгувалася за теплом. Чоловік малював поряд, завжди оточений купкою якихось обшарпанців. Хосефіна повеселішала, вона іноді співала, а то й усміхалася до маестро, ніби прощала йому й бажала про все забути. Але несподівано знову засумувала і відчула велику слабість у тілі. Сонячний пляж і приємне життя на свіжому повітрі раптом стали пригнічувати її, вона відчула ту огиду, яку хворі подеколи відчувають до світла й шуму і ховаються від усього цього під ковдрою. Хосефіна занудьгувала за своєю сумною мадридською домівкою. Там їй краще, там її оточують бодай спогади, і вона почуває себе впевненіше, не так боїться гнітючого страху, що невідступно скрадається за нею. А ще — їй хочеться побачитися з дочкою. Реновалес мусив давати зятеві телеграму. Годі вже їздити по Європі — мати хоче бачити Міліту.
Реновалес і Хосефіна повернулися до Мадрида в кінці вересня, а невдовзі прибули й молодята, задоволені своєю мандрівкою, а що дужче тим, що опинилися в знайомому середовищі. Лопес де Coca зазнав гіркого розчарування, познайомившись з людьми, які були від нього багатші і засліплювали його своїми розкішними екіпажами й автомобілями. Його дружина прагнула обертатися в колі своїх подруг: нехай захоплюються її багатством та високим становищем у світському товаристві. Міліту прикро вразило, що в тих країнах, де вони мандрували, нею ніхто не цікавився, усім було до неї байдужісінько.
Побачивши дочку, Хосефіна, здавалося, ожила. Міліта навідувала їх часто, приїжджаючи пополудні і хизуючись своєю елегантністю, яка ще більше впадала в очі серед літа, коли весь вищий світ Мадрида роз’їхався по курортах. Міліта забирала матір і катала її на автомобілі, виїжджаючи за місто і здіймаючи хмари куряви на дорогах. Траплялося, що й Хосефіна зусиллям волі долала свою кволість і виряджалася до дочки — та мешкала в будинку, що виходив фасадом на вулицю Олосага. Мати милувалася там модерним комфортом, яким була оточена тепер Міліта.
Маестро вочевидь нудився. Ще напоєний світлом і яскравими барвами середземноморського узбережжя, він нічого не міг робити у цю пору в Мадриді, та й замовлень на портрети не було. До того ж Реновалесові бракувало товариства Котонера: той вирядився в одне глухе кастільське містечко, відоме своїми історичними пам’ятками, і в кумедною пихою тішився там почестями, що їх виявляли йому як генію, жив у палаці прелата і нищив своєю нездарною реставрацією розписи в соборі.
Самотність розбудила в Реновалесові сум за графинею де Альберка. Та й вона не давала йому забути про себе, щодня надсилаючи листа за листом. Писала йому в село на андалузькому узбережжі, а потім у Мадрид: розпитувала, як він тепер живе, цікавилась найнезначнішими подробицями, а про себе розповідала стільки, що в кожному конверті надходила ціла повість.