Маха гола
Шрифт:
Він розгортав пожовклі аркуші і прочитував по кілька рядків із кожного: читав із подивом і простодушним захопленням, ніби ті листи писав не він, а хтось інший. Скільки в них пристрасті! Аж не віриться, що він міг так висловлюватись, так кохати свою Хосефіну!.. Просто неймовірно, що така палка ніжність згасла і в останні роки вони геть збайдужіли одне до одного. Реновалес уже не згадував, які прикрощі отруювали їхнє подружнє життя і знову бачив свою дружину юною і привабливою: вона лагідно всміхалась і дивилася на нього закоханими очима.
Він читав і читав, листа за листом, і ніяк не міг відірватись від них. Захоплювався сам собою, дивувався, що серед буяння плотської жаги прожив молодість
Він так поринув у читання, що геть забув про час. Раптом у ближньому коридорі затупотіли кроки, зашаруділа сукня й озвався доччин голос, а на вулиці пролунав автомобільний гудок: то квапив Реновалеса його зять. Художник злякано здригнувся — він не хотів, щоб дочка спіймала його на гарячому; поквапно витяг із футлярів ордени та стрічки і зачинив шафу.
Академічна церемонія скінчилася для Реновалеса майже провалом. Графині він видався дуже показним — блідий від хвилювання, на грудях — сузір’я коштовних світил, біла маніжка перетнута кількома кольоровими смугами. Серед загальної цікавості він підвівся і, тримаючи в руці зошит, став читати свою промову. Але незабаром у залі знявся гомін, що зрештою майже заглушив його голос. Читав він глухо, з поквапністю школяра, який прагне якомога скоріше відбубоніти урок, не замислюючись, що говорить. Здавалося, він бурмоче монотонну й нудну молитву. Наче й не було довгих тренувань у студії, коли він так домагався виразності звучання і ретельно відпрацьовував ефектні театральні жести! Мабуть, його думки витали десь-інде, далеко, дуже далеко від цієї урочистої церемонії, а його очі не бачили нічого, крім літер. Елегантна публіка розійшлася, задоволена з того, що була зібралася зайвий раз. З промови нового академіка сміялося багато уст за газовими віялами — дами раділи, що хоч так можуть дошкулити своїй любій подрузі графині де Альберка.
— Просто жах, голубонько! Як же нудно він бубонів!
II
Прокинувшись наступного ранку, маестро Реновалес відчув владне бажання подихати свіжим повітрям, опинитися на світлі, на просторі, і вийшов з дому прогулятися. Не спиняючись, пройшов проспектом Кастельяна аж до безлісих пагорбів, які починалися за виставочним палацом.
Учора ввечері він обідав у домі де Альберка, де на честь його вступу до академії влаштували невеличкий бенкет. На ньому були майже всі поважні сеньйори, постійні гості графині. Господиня дому сяяла радістю, наче святкували її власний тріумф. Граф виявляв до славетного маестро знаки глибокої шани, бо ж той щойно зробив найбільший крок до вершин мистецької слави. Відчуваючи глибоку повагу до всіх відзнак, граф замилувано видився на медаль академіка, мабуть, єдину, якої він ніколи не зміг би приєднати до своєї колекції нагород.
Спав Реновалес уночі дуже погано. Шампанське, випите на банкеті в графині, не розвеселило його, — навпаки, він став ще сумніший. Повернувся додому з якимось страхом, наче там на нього чекало щось незвичайне, щось таке, чого він не міг збагнути своїм стривоженим розумом. Скинув святковий костюм, у якому промучився кілька годин, і ліг у постіль, дивуючись, звідки могло взятися те невиразне почуття страху, що турбувало його по дорозі додому. Нічого надзвичайного в себе він не побачив, кімната мала такий самий вигляд, як і вчора або позавчора. Стомлений після академічної
Уже пізно вранці його розбудили кроки слуги, який прибирав у сусідній кімнаті. Побачивши розкидану й зім’яту постіль, відчувши краплі холодного поту на чолі і слабість у всьому тілі, він зрозумів, що спав погано і цілу ніч перевертався з боку на бік.
Голова його була важка, і він ніяк не міг пригадати, що ж йому примарилося. Знав тільки, що сон був сумний, і, може, навіть уві сні він плакав. Пам’ятав, що з темряви, яка клубочилася на межі підсвідомого, знов і знов виринало чиєсь бліде обличчя. То була не Хосефіна; обличчя ніби її, але воно світилося якимось неземним виразом.
Та поки Реновалес умивався, вбирався, поки слуга допомагав йому одягти пальто, в голові йому помалу прояснилося, і, доклавши чималих зусиль, він таки зібрав нічні спогади докупи і вирішив, що то могла бути й вона… Атож, мабуть, таки вона. Тепер йому ясно згадалося, що й уві сні він відчував пахощі, ті самі, які огортали його з учорашнього дня, які полетіли за ним в академію і збивали його, коли він читав промову, а потім потекли за ним на банкет і густим серпанком зависли між ним та Кончею, отож хоч він і дивився на неї, але не бачив її.
Вранішнє повітря освіжило голову художника, а неозорий краєвид, що відкривався з пагорбів за Виставкою, миттю стер із його пам’яті нічні видіння.
Над невеличким плато поблизу іподрому завивав вітер, який зривався з гірських верхів’їв. Реновалес ішов проти вітру, і йому вчувався шум далекого моря. На обрії, над дахами червоних будиночків та верхівками голих, як віники, зимових тополь, чітко виділялося на синьому небі блискуче пасмо Гвадаррамських гір; над засніженими гребенями здіймалися високі вершини, схожі здалеку на велетенські кристали солі. З протилежного боку, в глибокій улоговині, темніло шатро Мадрида; поміж чорними Дахами та шпичастими вежами мерехтів серпанок, у якому далекі будівлі здавалися синіми, як гори на обрії.
Вкрите миршавою рідкою рослинністю, помережане рівчаками з твердими закам’янілими стінками, плато де-не-де яскраво виблискувало під сонцем. Уламки кахлів, битий посуд, консервні бляшанки мерехтіли й мінилися, мов дорогоцінне каміння, розсипане поміж чорними круглими намистинками, які всіювали землю там, де пройшли отари овець.
Реновалес стояв тепер за виставочним палацом і якийсь час дивився на нього. Жовті стіни з червоним цегляним орнаментом угорі ледь виднілися з-поза пагорбів, плаский цинковий дах блищав, мов поверхня спокійного озера, а посередині здіймала в небо своє чорне черево величезна опукла баня, схожа на готовий злетіти аеростат. Від одного крила палацу долинала музика сурм, ритмічна мелодія, яка звучить під цокіт кінських копит, коли скачуть строєм кавалеристи, здіймаючи хмари куряви. Перед якимись дверима палацу поблискували на сопці шаблі та лаковані трикутні капелюхи.
Художник усміхнувся. Збудовано той палац для митців, а оселилися в ньому жандарми. Мистецтво входило туди лише раз у два роки, витісняючи на якийсь час охоронців порядку та їхніх коней. Статуї виставлялися в залах, де пахло ячменем і солдатськими черевиками. Але це тривало недовго; незабаром маневри європейської культури закінчувалися, непроханого гостя виганяли, й у виставочному палаці залишалося тільки справжнє, тільки національне: охоронці даної богом влади зі своїми росінантами *, які щодня з’являлися на вулицях Мадрида, охороняючи священний спокій цієї клоаки.