Маха гола
Шрифт:
Але це неможливо. Мовчанка між ними запала назавжди. Він приречений вічно носити своє каяття в собі, гнутись під його нестерпним тягарем. Хосефіна покинула цей світ, охоплена гнівом і розпачем; вона забула про його кохання і ніколи не знатиме, що воно знову розквітло по її смерті.
Неможливо оглянутися назад; Хосефіна не існує й уже ніколи не існуватиме. Хоч би як він страждав, хоч би як ніжно кликав її безсонними ночами, хоч би й благально дивився на її портрети, нічого цього вона не знатиме. А коли зрештою помре й він, глуха прірва між ними тільки поглибшає. Слова, які він так і не зміг їй сказати, згаснуть разом із ним, обоє вони зотліють у землі, чужісінькі одне одному, і його жахлива помилка розтягнеться на всю вічність, бо вже ніколи вони
Митець аж закипів гнівом від усвідомлення свого безсилля, Чому доля така невблаганна? Чому так жорстоко й немилосердно глузує вона з людей: зводить їх докупи, а потім розлучає навіки — навіки! — і не дає їм змоги обмінятися бодай одним словом, бодай поглядом прощення?..
Брехня й омана завжди витають довкола людини, вони огортають її наче хмарою, коли вона простує своїм, шляхом крізь порожнечу життя. Брехня й оця могила з її епітафією; тут немає його дружини, у цій ямі лише людські останки, і ніхто не зміг би впізнати, чиї вони.
У розпачі митець підняв голову і втупився в чистий осяйний простір. Пхе, небо! Ще одна брехня, тільки й усього. Ота прозора голубінь, змережана золотими променями та примхливими візерунками білих хмарин — це всього-на-всього тонесенька плівка, ілюзія нашого зору. А за цією оманливою павутиною, що обснувала землю, розпростерлося справжнє небо, неосяжний простір, затоплений чорною непроглядною темрявою, де сяють вогненні краплі безлічі світів, ці лампади вічності, у світлі яких живуть інші рої ефемерних мислячих атомів, що теж, мабуть, тішать себе вигадками про безсмертя душі.
Усе це омана, і смерть безжально її розвіює, перехоплюючи людину на вимощеному ілюзіями шляху і скидаючи її в провалля з тією самою байдужістю, з якою він зараз чавить ногами вервечки мурашок, що сновигають у всіяній кістками траві.
Реновалес відчув, що треба звідси тікати. Чого він тут це бачив, у цьому тоскному й безлюдному куточку? Він піде й більш ніколи сюди не повернеться. Але йому схотілося вирвати тут якусь квіточку або хоча б травинку, щоб узяти із собою на спомин. Ні, Хосефіни тут, звичайно, нема, це він знає напевне; але його охопило бажання, яке відчуває кожен закоханий: мати при собі якусь дрібничку, що її торкалась кохана жінка.
У ногах могили густо росли польові квіти, але він вирвав кілька ще нерозпуклих під самим хрестом. Адже вони, можливо, дістають корінням обличчя мертвої і в цих пелюстках є щось від її очей, від її уст.
І Реновалес повернувся додому — сумний, розчарований, без жодної думки у голові й зі смертю в душі.
Але щойно митець переступив поріг своєї оселі, як кохана небіжчиця вийшла йому назустріч; він побачив її зовсім поруч, вона всміхалася йому з портретів, стояла на повен зріст на великих картинах. Реновалес відчув, як його овіяло духом спогадів — невловні пахощі минулого струміли скрізь. Там, за містом, на цвинтарному пагорбі, залишилася жалюгідна оболонка його дружини, тлінна кора. Він туди більше не піде. Навіщо? Адже Хосефіна тут, навколо нього. Те, що лишилось від неї на цьому світі, зберігається в стінах дому, як зберігається запах парфумів у розбитому флаконі… А втім, вона навіть не в домі, а в ньому самому, як оті мандрівні душі з казок, що оселяються в чужому тілі. Недарма прожили вони стільки років разом, поєднані спершу коханням, а потім — звичкою. Їхні тіла спліталися в обіймах, притуляючись одне до одного, разом провалювались у сон. Небіжчиця забрала з собою в могилу частку художникового життя, і він постійно відчував, як йому бракує цього тіла, що було поєднане з його тілом, а тепер розтануло в небутті.
Реновалес зачинився в своєму будинку, мовчазний і такий похмурий, що слуга став боятись. його. Коли з’являтиметься сеньйор Котонер, велено казати йому, що пана немає вдома. Якщо приходитимуть листи від графині, то нехай слуга кидає їх у старовинну вазу в передпокої, куди раніше складали візитні картки. Якщо прибуде вона сама, нехай зачинить перед нею
І заходився малювати, сам-один, без натури; не відступав від полотна до смеркання. Заходячи надвечір у студію, слуга бачив, що сніданок стоїть на столі неторканий. Надолужував Реновалес прогаяне аж уночі, коли в порожній їдальні мовчки й жадібно від’їдався за цілий день. Але він навіть не помічав, що їсть, бо дивився кудись у простір.
Трохи ображений незвичним наказом, що забороняв йому доступ у студію, Котонер приходив пізно ввечері і марно намагався зацікавити товариша новинами із зовнішнього світу. Старий друг помічав, що очі в маестро блищать якимсь хворобливим блиском і бігають, мов у божевільного.
— Як там твоя картина?..
Реновалес у відповідь невиразно махав рукою. Він покаже її трохи згодом.
Коли Котонер починав розмову про графиню де Альберка, Маріано, здавалося, й не слухав його. Старий художник розповідав, як стривожилася ця дама, як вразила її поведінка маестро. Вона покликала богемника до себе і стала розпитувати про Маріано та нарікати із сльозами на очах, що той до неї не приходить. Графиня вже двічі приїздила до Реновалеса, але не змогла увійти до будинку. Графиня лаяла і слугу, й оту таємничу картину. Принаймні міг би їй написати, відповісти бодай на один лист — графиня й гадки не мала, що вони лежать забуті й нерозпечатані в купі пожовклих паперів.
Митець вислухав усе це, байдуже знизуючи плечима, ніби йшлося про події на якійсь далекій планеті.
— Ходімо, провідаймо Міліту, — сказав він. — Сьогодні ввечері вона не йде в театр.
Бажання бачити дочку й розмовляти з нею було єдине, що пов’язувало тепер Реновалеса із зовнішнім світом. Здавалося, він став любити її якось по-новому. Вона вийшла з лона його Хосефіни, була плоть від її плоті. Щоправда, силою та здоров’ям дочка вдалася в нього й анітрохи не була схожа на матір, але ж уродилась жінкою, і вже тому її образ завжди поєднувався в батьковій уяві з образам коханої небіжчиці.
Він слухав свою Міліту, радісно всміхаючись, потішений, що дочка турбується станом його здоров’я.
— Ти, бува, не захворів, татуню? Ти дуже змарнів. І погляд твій мені не подобається… Забагато працюєш.
Але художник хвацько випинав груди і недбало махав рукою. Нехай дочка не турбується. Ніколи ще він не почував себе так чудово. І з уважною зацікавленістю доброго батька слухав оповідь про маленькі прикрощі доччиного життя. Чоловік днює і ночує з друзями: вона нудиться і знаходить розвагу лише у візитах та ще іноді вибирається до крамниць. А потім завжди одна й та сама скарга, яку батько вгадував з її перших слів. Лопес де Coca ставиться до неї як егоїст і скнара. Він тринькає гроші лише на себе, для власної втіхи і намагається заощаджувати на витратах своєї дружини. Незважаючи на все це, вона його таки любить: зрештою, Рафаель не заводить коханок, не дозволяє собі навіть легкого флірту — стала б вона терпіти! Але гроші знаходить тільки для своїх коней та автомобілів, і вона має навіть підозру, що знедавна він приохотився до картярства, а бідолашна дружина мусить ходити в обносках і мало не з плачем просити в чоловіка грошей щоразу, коли їй приносять рахунок за якусь дрібничку на тисячу або дві песет.
Батько вислуховував ці нарікання з поблажливою усмішкою. Він був ладен кинути їй до ніг усе, що наскладав за довгі роки праці. Головне, що Міліта кохає свого чоловіка — тож нехай живе щасливо! її турботи викликали в художника зневажливу посмішку. Гроші! Донька Хосефіни сумує через такі дрібниці, тоді як у нього в домі сила-силенна цих папірців, — брудних, заяложених, нікчемних, — заради яких він стільки трудився, а тепер геть збайдужів до них!.. Коли після таких побачень митець збирався додолу, здоровенна донька рвучко хапала батька в обійми й осипала градом лунких поцілунків, крутячи його в своїх руках, мов малу дитину. В цей спосіб вона висловлювала бурхливу радість.