Максим Рильський
Шрифт:
10 июля 1931 г.
Дорогая Мелания Федоровна!
Вот Вам и отпечаток Вашего еще одного внука. Он вышел, как живой; удивительно удачно его сфотографировал фотограф. Послала такую же карточку и Максиманьке. Пока все у нас без перемен. Иногда мне кажется, что у меня уже не хватает сил и энергии пережить все навалившееся на меня горе. Подбадриваю себя, но тяжело морально, а главное – материально. Мы друг другу очень часто пишем, скоро жду свидания. Хотелось бы мне повидать Вас, поговорить с Вами, излить всю тоску, облегчить сердце от всей этой муки, ведь я одна, как палец, нет никого тут у меня, кто бы пожалел меня и подбодрил. Не сердитесь на меня, что я редко пишу, но я так устаю за день, что написать письмо – мне кажется иногда целым подвигом. У Богданчика есть
Катя
«Цілую Ваші руки…» Може, трохи й старомодний вислів, але промовистий. У ньому самовіддана любов мами до батька і побожне ставлення до його матері.
Писала мама і листи батькові до тюрми, які, на жаль, безповоротно втрачено. Якось вже незадовго до звільнення батька написала йому, що почала захоплюватися поезією Ахматової, і двічі підкреслила прізвище поетеси. Батько все зрозумів: Генеральним прокурором республіки тоді була людина на прізвище Ахматов. Мама їздила до Харкова – тодішньої столиці УРСР. З великими труднощами потрапила на прийом до Ахматова, який досить лицемірно зауважив: «Как, известный украинский поэт в заключении? Этого не может быть… Мы разберемся…»
За час, що сидів батько в тюрмі, змінилося три чи чотири слідчі, які вели його справу. При цьому кожний новий говорив про свого попередника приблизно так: «Вашого слідчого викрито. Він виявився прихованим ворогом. Ось тепер уже я…» Однак усі слідчі до одноманітності були схожі один на одного: не маючи жодних доказів, вони вимагали від батька зізнань у нескоєних провинах, у належності до міфічної, вигаданої самими слідчими контрреволюційної організації. У своєму прагненні будь-що добитись зізнань не гребували будь-якими психологічними прийомами, забуваючи про порядність, людяність. Один з них, на прізвище, здається, Андрєєв, знаючи, що батько пристрасний мисливець, допити часто починав словами: «А знаете, Рыльский, третьего дня я ходил на утку…» І починалася досить мальовнича оповідь про вдале полювання з принадним описом лісу або заплави, влучних пострілів, із згадками про рожеві світанки, духмяні пахощі трав – одне слово, про все те, чого в’язень був позбавлений і до чого так прагнула його змучена душа. Ось і таким був психологічний тиск.
Однак «рекордистом» підступності виявився останній слідчий. Він вже знав, що наступного дня батька буде звільнено. Але сьогодні він ще може погратися із підслідним, ніби кіт з мишею, і хтозна, чим закінчиться ця гра… Уже в перші хвилини допиту слідчий звертається до батька із словами: «Ну, что ж, Рыльский… Вы не признаєте себя виновным… Но уже принято решение, поедете на 10 лет на Соловки». Змучений допитами, одноманітними вимогами слідчого, батько відповідає: «Соловки так Соловки». І відразу ж, після незвично короткого допиту, слідчий дає побачення із мамою. Вона його не пізнає: надзвичайно блідий, відсторонений. На попередніх побаченнях вона звикла бачити його уважним слухачем сімейних новин, людиною, яка принаймні прагне удавати бадьорість, схильного до жартів. А сьогодні напружено-мовчазний, пригнічений. Вони обоє перебувають у різних площинах: мама ще під враженням недавньої зустрічі з Ахматовим, окрилена його обіцянкою розібратися, а батько вже знає присуд і боїться страшною новиною її вразити. Ще не встигла мама як слід почастувати батька чимсь принесеним з дому, ще не розпочалася, власне, розмова, коли пострілом лунає команда: «Свидание окончено!» І батька знову ведуть до кабінету слідчого. Людина, яка півгодини тому вимовила страшне слово «Соловки», знову звертається до підслідного: «Хотя, Рыльский, вы и наш классовый враг (розповідаючи про цю сцену, батько завжди підкреслював слова, якими перебив слідчого: «Даже классовый?»), вы еще можете быть нам полезны. А поэтому принято решение вас освободить…» Ось якою була ще одна спроба зламати людину: а що як злякається Соловків і перед побаченням з дружиною розкриється, «розколеться». Це вже не психологічний тиск слідчого Андрєєва, а зразок людської підлості.
Наступного дня батько повернувся на Бульйонську.
Через деякий час батько поїхав до Харкова. Треба було налагоджувати стосунки з видавництвами, дістати на перший випадок якусь перекладацьку роботу. У Харкові зворушливою увагою та піклуванням оточив батька Остап Вишня. За його допомогою батько дістав грошову допомогу, потрапив до одного із перших письменницьких будинків творчості, що саме тоді відкрився у селі Лука над Сулою на Полтавщині.
Одне слово: знову починалося життя. І хіба навіть подумати могли тоді друзі, що минуть роки, і вже батькові доведеться клопотатися про звільнення Павла Михайловича, а потім з такою ж любов’ю та шанобою опікувати його?!
Грудень 1985 р. Ірпінь
Болюче свідчення
…Я звернувся до голови Комітету державної безпеки УРСР Миколи Михайловича Голушка з листом. Просив допомогти з’ясувати дату арешту і строк перебування М. Т. Рильського в ув’язненні, у чому конкретно його намагалися звинуватити, нарешті, чи не зберігаються разом із слідчою справою (прилучені до неї) творчі праці або інші матеріали поета. Крім того, мені було відомо, що у другій половині 50-х років Максим Тадейович на прохання органів державної безпеки написав ряд відгуків про діячів української культури (переважно письменників), які у 30-ті роки зазнали безпідставних репресій. Відгуки ці потрібні були для посмертної реабілітації репресованих. Такі свідчення можуть зацікавити дослідників історії нашої культури, тому в листі порушувалось клопотання про передачу копій відгуків-характеристик музею поета.
Мушу сказати, що до мого прохання голова Комітету поставився із надзвичайною увагою. Минуло кілька днів, і пролунав дзвінок: Микола Михайлович повідомив, що лист розглянуто, дано розпорядження про розшук зазначених у ньому матеріалів. Буквально за кілька днів зателефонував знову, запросив до себе, щоб ознайомити з віднайденими матеріалами.
Очевидно, не варто говорити про мій стан, про хвилювання, яке охопило мене, коли я взяв з рук голови Комітету коричневу картонну теку слідчої справи № 272, яка, незважаючи на всі складності і перипетії нашого життя, майже 60 років зберігалася в архіві.
Справа відкривається ордером на арешт, який датовано 19 березня 1931 року. Досить показова деталь – це день народження Максима Тадейовича. Протоколів допитів у справі немає. Натомість підшито власноручно написані Максимом Тадейовичем «Автобіографія», список «Мої знайомі», а далі йдуть «Додаткові свідчення Максима Тадейовича Рильського» від 30 березня, 1, 4, 8, 9 (цього дня в’язень свідчення писав двічі), 17 і 28 квітня. Звичайні аркуші пожовклого від часу паперу, густо списані з обох боків до болю знайомим почерком. Гортаючи сторінки, бачу, що «свідчення» – це відповіді на запитання слідчих. При цьому видно, що останні у різний час ставили одні й ті ж запитання, намагаючись, очевидно, у такий спосіб «впіймати» підслідного на якихось суперечностях.
На свідченні від 9 квітня після підпису батька помічаю напис: «Допитав ст. уп. КОС ДПУ» і підпис, на жаль, нерозбірливий. Завершує справу постанова про звільнення М. Т. Рильського з-під арешту, ухвалена 19 серпня 1931 року.
Я закриваю теку, і тут Микола Михайлович мене приємно вражає, повідомляючи, що Комітет вирішив передати всі оригінальні матеріали справи, тобто автографи Максима Тадейовича, нашому музею. І за кілька днів у Голосіїв, до колишньої оселі поета, було доставлено пакет із супровідним листом за № 10/3—3071 від 28 листопада 1989 року такого змісту:
«На Ваше прохання ретельно вивчено архівні матеріали, які могли б містити відомості про особу Рильського Максима Тадейовича.
Повідомляємо, що Максим Тадейович був заарештований ДПУ УРСР в березні 1931 року за безпідставним звинуваченням у приналежності до української контрреволюційної організації.
Постановою від 19 серпня 1931 року справу припинено за мотивуванням відсутності «достатніх даних для направлення слідчої справи у судові органи», і він з-під варти був звільнений.