Максим Рильський
Шрифт:
Завдання поетове, як і скрізь у справах мистецтва, – протиставити його дійсності. І цілком поправно ця дійсність виглядає в перших рядках страховиськом – це пуща, із самими тільки звіриними стежками, потворно сплутаним гіллям, де гудуть сосни, мов ерінії виють (їх було троє, але вили вони, звичайно, класично – за десятьох вовків), шкребеться кігтями рись… Але цього характеру в змалюванні дійсности не додержано – далі фігурує «молоток старого дятла» – птиці, знаємо, і за молодости страшної тільки комахам. Та чи й чути його дзьобання, коли так страшенно гудуть сосни? Чи не сховався б цей мировитий птах, та й сама рись, коли б поблизу «ревнуло» щось подібне до еріній. У всякому разі, фарба з дятлом взята невірна. Це можна сказати й про «таємний змрок», що своєю лагідністю мимоволі асоціюється з «просвітом ніжно синім», а не
Всі ці деталі не тільки даний образ розбивають, але й свідчать за основну хибу поетового хиста – неспроможність свою мрію до дійсности гостро протиставити, хоч поет раз-у-раз саме це ставить собі за завдання. І що як-раз у присвячених мистецтву поезіях всі ці огріхи найбільше трапляються, нам цілком зрозуміло, бо ж мистецтво абстрактніше за природу та жінку, і трактувати його, як чисту мрію, поетові, що дійсність заперечити не годен, – річ зовсім непідсильна. Мистецтво він неминуче мусить зводити до чогось реальнішого, ніж воно само з себе в «собідостатній» формі мусіло б бути, і тому не диво, що поет змальовує його тими самими способами, що й свою «далеку царівну». Мистецтво сяє «просвітом» над пущею – і
Зорею сіяє над смутком земліМарія…Мистецтво поет порівнює з «оком», але й у «далекої царівни» він перед усім про очі співає —
Та скрізь душа співає переливнопро очі безтілесні та ясні…В мистецтві поет відчуває «милий спокій» – і до жінки він того епітета ставить:
…вохко-гарячі уста в милім бажанні розкрий…Важко, зрештою, сказати, чи до жінки, чи до мистецтва більше пристає такий вираз
…і ти між квітів найясніший квіт…бо маємо:
…моя ти нене, мій ти квіте…Але все це – a6 propos, як висловлюється (he5lasl C’est de la Motte…) дехто з харківських літераторів. Нам тільки цікаво, в які «пущі» самого поета заводить таке розуміння мистецтва:
Не показать, а заховать я хочув моїх словах душі моєї світ,моїх бажань чутливість півжіночуі рідних душ надзоряний привіт.Не сяєвом, а димом фіялковим,у присмерковій музиці зідхань,я пропливу незрозумілим уловомза дальню грань.І випливу із лісу життьового,де навіть Данте мудрий зблудив,і загляну за останню завісу,і заспіваю – та уже без слів.Все це значить тільки одно: нема
І ми теж натомились. Але розгляньмо коротенько, до яких ще земель причалює мрійний човен поета в шуканнях «білого острова» серед ворожих стихій.
Шкода й мови, як втішно мрійникові, що дійсність його до кошмарів доводить —
Він (хтось. – В. П.) ходив – а я конав помалу,і рукою ворухнуть не міг,і мовчання крижане спадало,як холодний і колючий сніг —як, кажемо, радісно йому марити про людей, що ту дійсність перемогли знали – достеменно як хлопцеві, читаючи казок, палко багнеться бути могутнім розбійником:
Під синім полум’ям святого небаріс Олександер…. . . . . . . . . . . . .Над Індом, де чудні цвітуть рубіни,він проїздив на гордому слоні, —і падали засліплені браміни…Сюди ж належить і приваблива часова й просторінна далечінь («синя далечінь»), теж створиво наївної віри, що краще було, коли ми ще не жили, а тепер краще там, де нас немає. Зовсім окрему далечінь для поета становить Греція та й то його вабить у ній здебільшого передісторична доба – «безжурне» дитинство людськости, той неповоротний час, коли смертні ставали богами, коли в молодій уяві природа була населена безліччю духів; час, коли діяли «любі» поетовій уяві герої, коли князями були пастухи й воєводами мисливці. Звідци й рясні в поезіях М. Рильського імена богів та звитяжців-пророків – талмуд первісних увособлень добра і зла, тепер заялозені етикетки на порожньому посуді.
Ця «синя далечінь», як і собідостатнє мистецтво, теж становить відмінок основного «комплексу дикунства», породження здитиненої під тиском дійсности людини. «Синя далечінь» – це та сама безпритульна мрія поетова, що спантеличено блукає своїми плутаними шляхами…
На світі є співучий Ланґедок,цвіте шампанню Франція весела,де в сонці тане кожен городок,і в виноградах утопають села.. . . . . . . . . . . .Ти випив самогону з квартиі біля діжки, в бруді спиш,а там єсть голуби, мансарди,поети, сонце і Париж!І такий «комплекс» єсть у творчості М. Рильського – вино. Єсть спроба вином залити непоборну дизгармонію між мрією та дійсністю.
Минають дні, минає літо, —але нащо тужить за ним?Прозору шклянку вщерть налитовином червоним і хмільним!Істина на дні шклянки? «Білий острів» на хвилях самогону? І починається зневіра, розпач, прострація і самознищення:
Хай сніг іде холодний та лапатий,од друзів і врагів завіє путь,нехай стежки закидає круг хати,хай дасть мені – хай дасть заснуть.