Максим Рильський

Панченко Володимир

Виключною прихильністю поета користуються кораблі й плавання морем. Наводити до цього приклади – річ дуже небезпечна для розмірів нашої статті. Дитяча мрія «океан на трісці пропливаю» так глибоко вроїлася в фантазію поета, що він усе життя своє її переспівує, мало навіть модифікуючи. Ось, напр., характерна ситуація: поет – моряк, він одпливає в невідомий край, покидаючи коханку – своєрідна, суто-поетична помста над неспійманою «далекою царівною»:

Я вас покинув. Прощайте. Снігом синімзавіяне і серце, і вікно.Пливу я в мріях фантастичним бригом —широко, свіжоясно, холодно!(Синя далечінь, «Фантастичний

бриг»). Коли полинуть бригантинина гребні хвиль,зрадливу дівчину покинеморяк один.(Крізь бурю, 62).

Весь час поет кудись іде, пливе, летить – все шукаючи незнайденого «білого острова» своєї уяви. Цей безнаслідний порив до мети, у всіх різних його проявах, ми можемо схарактеризувати, як «комплекс аргонавтів» —

Ми одпливали. Скільки нас було,кого прощали матері та жони,хто перший взяв непевнеє весло,кому світило полум’я червоне?(Синя далечінь, 17). …Бо по дорозі з бідними саквамита з міццю думки, волі і рукинесхиблено, непереможно, прямоу дальню даль простують юнаки.. . . . . . . . . . . . .Ідуть і йдуть… А на порозі матизалатаним махнула рукавом…(Крізь бурю, 64–65).

Або ось – прекрасний приклад фіксованости М. Рильського на одній темі. В збірці «Синя далечінь» («Він і вона») читаємо:

Хлопча маленьке гнилички збираєу свій старий і порваний кашкет,такі ж бо то солодкі та хорошіті гнилички!

В збірці «Крізь бурю й сніг» (ст. 53) маємо дальший розвиток цієї теми:

Дитя, збираючи кислиці,наступить на колючий глід…О серце, серце, чи ж приснитьсящасливий біль дитячих літ?

І в «Тринадцятій весні» (ст. 13) знаходимо хоч і не категоричну відповідь на поставлене питання:

Душі здається, що вона могла бвас відтворити в ясному свічаді,дитячі дні, заплакані і раді.

На цьому ми й кінчаємо аналізу поезій М. Рильського. Нам можуть закинути, що ми не згадували його поем «Чумаки» та «Крізь бурю й сніг», але розгляд їх нічого не додав-би до наших висновків. Перша з них цілком належить до комплексу «синьої далечіни» (далечінь у часі ідилічне минуле), а друга – це одна з числених спроб вернутись назад до відкидуваної допіру дійсности, одна з кінцевих ланок рухомого ланцюга, що скув поетове мислення. Не дурно ж він поставив одну з них («Чумаки») на початку своєї збірки «Крізь бурю й сніг», а другу («Крізь бурю й сніг») – в кінці її, немов символізуючи ними супротивні мури своєї духової в’язниці. Бо основна прикмета М. Рильського фатальне самозаперечення:

Я віддаюся вільній переміні,я полюбив поля молочно-сині —

кінчає він вірша на 76 стор. в збірці «Під осінніми зорями», а дальший вірш на 77 стор. вже починає:

І ці поля мені тепер чужі…

Ніяких надій, знову ж таки, не покладаємо ми й на бадьоре закінчення другої поеми —

Благословен молочний дальній шлях,що

рве серця і відкрива погоди!Тут, на землі, на радісних поляхростуть жита і юний вітер ходить! —

бо багато в поета до і після було шляхів, бо не з одного походу він ні з чим вернувся, бо поля він завтра ж може зрадити, бо ми читали вже після цих рядків «Тринадцяту весну», і вітер, як символ надії, ми теж уже здибали – дивна річ – якраз в кінці останнього віршу із збірки «На білих островах»:

Хвилюйся, не спи, не замерзай, і хвилями ясними грай,бо сонце ще горить привітом,бо ще могучий вітер є!(«Блакитне озеро»).

Та зрештою, як нам надіятись? Хіба не той самий поет у тій самій збірці переконано повчав нас, що всі сподіванки марні:

Ти йдеш людино. Сяють смолоскипи,але від них іще чорніша мла…Невже й тобі, нових часів Едіпе,сліпе блукання Мойра прорекла?(Cт. 51).

Такий М. Рильський – повний внутрішніх противенств, Дон-Кихот дитячих мрій, нездібний творчим поривом ні відмовитись від них, ні цілком їм віддатись. І коли ми очима такого поета хочемо глянути на світ, то, замість сподіваної окреслености, бачимо тільки безладне миготіння. Але й самі ми так світ бачити вміємо. Чого иншого, кінець-кінцем, шукаємо ми в письменнику, як не зрозуміння життя, синтези його різноманітности? І хиба ми потребуємо ще прикладів, щоб хапатись, потопаючи, за соломини? Будь цільний, поете! Через які хочеш моря веди свій корабель, але ти веди, а не воля бур. Инакше – від тебе нам лишаться поезії, і не лишиться поета.

Такий М. Рильський – нерозв’язані суперечності – і замах на ролю «божественного» судді:

Так і ти, поете, слухайголоси і лживі й праві,темний гріх, і світлий сміх,і клади не як Теміда,а з розкритими очимана спокійні терези.(Крізь бурю, 8).

Справді, М. Рильському нема чого очей в’язати – і так він сліпий.

Життя і революція. 1927. № 1

«Не в ритмі з добою» (М. Рильський. Де сходяться дороги. Вид. «Слово». К., 1929. Стор. 98)

Борис Якубський

Але боюсь, що знову «масам»Не догоджу ні сяк, ні так.(М. Р. «Де сходяться дороги»,79).

Ще якось Гайнріх Гайне з властивим йому дотепом сказав, що письменник подібний до вагітної жінки: він повинен виношувати свій творчий задум усі дев’ять місяців; погано, коли письменник утворить викидня. Максим Рильський належить до тих письменників, що обережно виношують свій твір і випускають його на людські очі, коли він зовсім дозрілий. В формальній майстерності ніхто й ніколи не відмовить Максимові Рильському; пише він небагато; що написане – те цілком опрацьоване й закінчене.

Вагітність є хвороба, але хвороба здорова, – дозволю собі такий парадокс. Читачі повинні радіти й радіють, коли улюблений ними письменник хворий творчою хворобою. Але є хвороби нездорові, чи краще сказать – ненормальні. І в письменників буває така хвороба, що полягає в їхньому розладді з сучасною їм дійсністю. Розладдя письменника з його добою, з його оточенням – це гостра й разом дуже небезпечна хвороба. Письменник не може не мати читачів; він пише не для себе, для людей; літературна робота то є соціяльна робота, і письменник є той, хто хоче щось сказати своїм сучасникам і має що сказати їм. Буває, що іноді сучасники письменникові його не розуміють.