Маленька принцеса

Бёрнетт Фрэнсис Элиза Ходжсон

— Це мавпочка! — вигукнула Сара. — Вона вибралась назовні крізь ласкарове вікно і прийшла на світло.

Беккі підбігла ближче.

— Ви її впустите, міс? — запитала Беккі.

— Звісно, — радісно відповіла Сара. — Надворі надто холодно для мавпочок. Вони — чутливі створіння. Я спробую заманити її.

Вона обережно висунула руку назовні й заходилася вмовляти бешкетницю спокійним голосом — саме так Сара розмовляла з горобцями й Мельхиседеком, ніби й сама була дружньою тваринкою.

— Ходи сюди, мила мавпочко, — казала вона. — Я тебе не скривджу.

Мавпочка

знала, що її не скривдять. Вона зрозуміла це ще до того, як протягнула дівчинці свою м’яку лапку й залізла на її руку. Мавпочка знала, якими бувають привітні людські руки, завдяки Рам Дассу, — і цього разу відчуття були такими ж. Мавпочка дозволила затягнути себе крізь віконце й опинилась на руках, що гріли її в дружніх обіймах. Дівчинка дивилась на личко маленької утікачки й наспівно примовляла:

— Хороша мавпочка! Хороша мавпочка! — і потім поцілувала її в маківку. — Ох, як же я люблю маленьких тваринок!

Мавпочка, без сумніву, зраділа, опинившись біля вогню. Коли Сара присіла, тримаючи її на руках, вона почала розглядати обох дівчаток поглядом, у якому поєдналися цікавість і вдячність.

— Вона така негарна, правда, міс? — сказала Беккі.

— Виглядає, наче потворна дитинка, — засміялася Сара. — Ти вже вибач нам, мавпочко. Добре, що ти — не дитинка. Інакше матуся не змогла б тобою пишатись, і ніхто б не наважився сказати, що ти схожа на когось із родичів. Ох, як же ти мені подобаєшся!

Сара відкинулась на спинку стільця і задумалась.

— А може, вона й сама не рада, що така потворна, — мовила дівчинка. — Може, вона весь час про це думає. Цікаво, чи вміє вона думати? Мавпочко, моя радосте, ти вмієш думати?

Проте мавпочка тільки підняла свою крихітну лапку і почухала голову.

— А що ми з нею зробимо? — спитала Беккі.

— Вона поспить тут цієї ночі, а завтра я занесу її назад до індійського джентльмена. Мені дуже шкода віддавати тебе, мавпочко, але так треба. Тобі слід бути вірною власній родині. Я ж не твоя власниця.

І коли Сара готувалась до сну, вона влаштувала для мавпочки кубельце у себе в ногах. Мавпочка скрутилась калачиком і заснула, цілком задоволена своєю домівкою, наче й справді була дитиною.

Розділ 17

«Та дівчинка!»

Наступного ранку трійко дітлахів із Великої Родини сиділи в бібліотеці індійського джентльмена, щосили стараючись його розвеселити. Їм дозволили прийти сюди й порозважати хворого на його особисте запрошення. Індійський джентльмен уже чимало днів жив у напруженому чеканні, й сьогодні мала статися подія, що неабияк його хвилювала. Сьогодні мав повернутися з Москви містер Кармайкл. Його приїзд із-за кордону відкладався з тижня на тиждень. Одразу по приїзді до Москви йому не вдалося

вийти на слід родини, яку він шукав. Коли ж розшуки нарешті увінчались успіхом і містер Кармайкл навідався до їхнього будинку, йому сказали, що їх зараз немає — вони подались у мандри. Усі спроби зв’язатись із ними виявилися невдалими, тож він вирішив лишитись у Москві й зачекати на їх повернення.

Містер Керрісфорд сидів у зручному кріслі. Дженет примостилась на підлозі біля нього — ця дівчинка була улюбленицею індійського джентльмена. Нора знайшла собі стільчик для ніг, а Дональд осідлав тигрову голову, якою увінчувався килим, зроблений зі шкури хижака. Треба визнати, що вершник із Дональда вийшов дуже завзятий.

— Не можна гратись так галасливо, Дональде, — сказала Дженет. — Коли приходиш у гості, щоб підбадьорити хворого, кричати не слід. Може, ми занадто голосно вас підбадьорюємо, містере Керрісфорд? — дівчинка повернулась до індійського джентльмена.

Та він лише поплескав її по плечу.

— Нічого страшного, — почулася відповідь. — Ви просто відволікаєте мене від зайвих думок.

— Я буду поводитись тихше! — закричав Дональд. — Ми будемо сидіти тихо-тихо, як миші.

— Від мишей нема такого галасу, — зауважила Дженет.

Дональд зробив зі свого носовичка вуздечку й гойдався на тигровій голові.

— Якщо мишей багато, то є, — весело вигукнув хлопчик. — Якщо їх тисячі!

— Навіть від п’ятдесяти тисяч мишей не було б такого галасу, — суворим тоном промовила Дженет. — А нам слід сидіти тихо, як одненька мишка.

Містер Керрісфорд засміявся і знову поплескав дівчинку по плечу.

— Тато незабаром приїде, — сказала вона. — Може, поговоримо про ту зниклу дівчинку?

— Мені здається, що я не зміг би довго говорити про щось інше, — відповів індійський джентльмен, стомлено нахмуривши чоло.

— Вона нам дуже подобається, — мовила Нора. — Ми називаємо її маленькою неказковою принцесою.

— Чому? — поцікавився індійський джентльмен. Вигадки дітлахів із Великої Родини дуже добре відволікали його.

Відповіла Дженет:

— Це тому, що вона не з казки, але буде казково багатою, коли знайдеться, — точнісінького як принцеса з якоїсь чарівної історії. Спочатку ми називали її казковою принцесою, але так не підходило.

— А це правда, — спитала Нора, — що її татко віддав усі гроші другу на діамантові копальні, а потім друг подумав, ніби розорився, й утік, бо почувався злодієм?

— Ти ж знаєш, насправді він не був злодієм, — поспіхом додала Дженет.

Індійський джентльмен швидко взяв її за руку.

— Так, злодієм він не був, — промовив він.

— Мені шкода цього друга, — сказала Дженет. — Дуже шкода. Він же не хотів, щоб так сталося. Певно, йому тепер дуже погано. Думаю, він почувається нещасним.

— Ти правильно все розумієш, Дженет, — відповів індійський джентльмен і стиснув її руку.

— А ви розказували містеру Керрісфорду, — знову закричав Дональд, — про Дівчинку-Яка-Не-Жебрачка? Ви йому розказували, що в неї тепер є новий одяг? Може, вона теж загубилась, а тепер її знайшли?