Маленька принцеса
Шрифт:
Сара підійшла ближче і простягнула йому свою ручку, адже їй здалося, що він хоче саме цього. Вона стояла нерухомо, лише її зелено-сірі очі зацікавлено спостерігали за його поглядом. Здавалось, ніби з індійським джентльменом щось відбувається.
— Ви живете по сусідству? — заходився розпитувати він.
— Так. Я живу при пансіонаті міс Мінчін.
— Але ви — не одна з її учениць?
На Сариних вустах ковзнула дивна посмішка. Дівчинка якусь мить вагалася.
— Я й сама до пуття не знаю, хто я, — відповіла вона.
— Чому
— Спершу я була ученицею, займала окремі кімнати, а тепер…
— Ви були ученицею? А що ж ви робите тепер?
Сара знову сумно посміхнулась.
— Сплю на горищі, поряд із посудомийкою, — сказала вона. — Бігаю містом, виконуючи доручення кухарки — роблю, що вона накаже. І викладаю для менших учениць.
— Кармайкле, спитайте в неї, — вигукнув містер Керрісфорд, відкидаючись назад на сидіння, мовби його раптово полишили сили. — Спитайте, бо я не можу.
Великий, добрий батько Великої Родини знав, як слід спілкуватись із дівчатками. Сара зрозуміла, що він добре знається на цьому, коли він заговорив до неї приємним, підбадьорливим голосом.
— А що ви маєте на увазі, коли кажете «спершу», мила дівчинко? — поцікавився він.
— Спершу, коли мене сюди привіз мій татко.
— І де ж ваш татко зараз?
— Він помер, — дуже спокійно промовила Сара. — Він втратив усі свої статки й нічого мені не лишив. У мене нема нікого, хто дбав би про мене й платив міс Мінчін.
— Кармайкле! — голосно скрикнув індійський джентльмен. — Кармайкле!
— Не треба її лякати, — поспіхом сказав йому містер Кармайкл упівголоса. А потім знову звернувся до Сари: — Тож вас переселили на горище й примусили стати служницею. Вийшло саме так, правда ж?
— У мене не було нікого, хто міг би про мене подбати, — пояснила Сара. — Я лишилась без грошей і без рідних.
— А як ваш батько розорився? — уривчасто дихаючи від хвилювання, спитав індійський джентльмен.
— Він не сам розорився, — відповіла Сара. Її цікавість із кожною миттю зростала. — Він мав друга, якого дуже-дуже цінував. І цей друг забрав усі його гроші. Мій татко занадто довіряв другові.
Індійський джентльмен схвилювався ще більше.
— Можливо, цей друг не хотів завдати шкоди, — промовив він. — Усе це могло бути просто помилкою.
Сара навіть не здогадувалась, як безжально пролунає її відповідь. Якби вона знала, то заради блага індійського джентльмена пом’якшила б свої слова.
— Але мій татко дуже страждав, — казала вона. — І це вбило його.
— Як звали твого батька? — спитав індійський джентльмен. — Скажи мені.
— Його звали Ральф Кру, — відповіла Сара, дещо стривожена. — Капітан Кру. Він помер в Індії.
Виснажене обличчя індійського джентльмена скривилось, наче від болю, й Рам Дасс кинувся до свого господаря.
— Кармайкле, — зітхнув хворий, — це та дівчинка! Та дівчинка!
На якусь мить Сарі здалося, що він ось-ось помре. Рам Дасс накрапав ліки з пляшечки
— Про що… він говорить? — затинаючись, промовила вона.
— Він був другом вашого батька, — пролунала відповідь містера Кармайкла. — Не лякайтесь. Ми розшукуємо вас уже два роки.
Сара притулила долоньку до чола. Її губи затремтіли. Вона сказала, наче уві сні:
— А я весь цей час жила в міс Мінчін, — і додала напівпошепки. — Просто по той бік стіни.
Розділ 18
«Я намагалась нею бути»
Приємна, вродлива місіс Кармайкл пояснила все Сарі. По неї негайно послали, і добра жінка перетнула площу, щоб пригорнути дівчинку в свої теплі обійми й розказати їй усе, що сталося. Потрясіння від такого неочікуваного відкриття забрало всі сили містера Керрісфорда, і він дуже ослаб.
— Чесне слово, — сказав він стомленим голосом містерові Кармайклу, коли хтось запропонував відвести Сару до сусідньої кімнати, — я боюся бодай на мить відвести від неї погляд.
— Я подбаю про неї, — пообіцяла Дженет, — а мама прийде за кілька хвилин.
Тож саме Дженет вивела Сару.
— Ми такі раді, що ти знайшлася, — сказала вона. — Ти навіть не уявляєш як.
Дональд стояв, засунувши руки в кишені, і пильно дивився на Сару — в його погляді відбивались задума і докір самому собі.
— Якби ж я запитав, як тебе звати, коли давав тобі той шестипенсовик! — похитав головою він. — Ти б сказала мені, що тебе звати Сара Кру, і тоді ти відшукалася б за одну секунду!
Саме в цю мить увійшла місіс Кармайкл. Вона була дуже розчулена і зненацька обійняла дівчинку й поцілувала її.
— У вас вигляд, як у зачарованої, бідна дівчинко, — мовила вона. — І це не дивно.
Сара розмірковувала лише про одне.
— А він, — сказала вона, кинувши погляд на зачинені двері бібліотеки, — він зрадив мого батька? Прошу, скажіть мені!
Місіс Кармайкл заплакала й поцілувала дівчинку ще раз. Вона відчувала, що зараз цілувати її слід дуже часто, адже бідолашну ніхто так довго не цілував.
— Він нікого не зраджував, мила моя, — відповіла жінка. — І він не втратив гроші, що належали вашому батьку. Він лише думав, що так сталося. А тому, що він дуже любив його, горе підкосило містера Керрісфорда і на якийсь час відібрало розум. Він ледь не помер від запалення мозку, а коли через багато днів почав поступово одужувати, ваш батько вже помер.